Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Слідчий зрадів, побачивши в дверях Харитонова.
– Хороші новини! – сказав він. – Моя здогадка підтвердилась. Отже цієї ночі ми вас випустимо. На жаль, із вашого майна збереглося тільки це… – Він дістав зі столу ноти композитора з Музлага. – Візьміть і речовий мішок, звичайно.
– А що мені робити потім? – запитав Харитонов.
– Ви вільні. Йдіть, куди хочете. Знаєте, де вихід із в'язниці?
– Ні…
– Гаразд, я попрошу кого-небудь із ув'язнених показати вам. Ну, всього доброго в новому житті! – Слідчий підвівся з-за столу і простягнув Харитонову руку; потиск був щирим і сильним.
Вночі малознайомий зек вивів Харитонова на вулицю.
Стояла біла ніч. Віяв приємний вітерець, здалека доносилися гудки – чи то корабля, чи то паровоза.
Харитонов постояв кілька хвилин біля воріт, наостанку подивився на в'язницю – в одному вікні першого поверху старовинної будівлі горіло світло і було видно чоловіка, що сидів за столом.
Мандрівець зітхнув і пішов безлюдною вулицею туди, де чулися гудки й інші механічні звуки. Йшов він уздовж невисоких будинків, біля парадних яких лежали неживі леви. Проходив повз перехрестя й бачив, що з деяких постаментів зникли голови засновника Батьківщини. Це спантеличило його, але не зупинило. На черговому перехресті він побачив людину, яка стояла навитяжку, з рушницею, у білій військовій формі. Від несподіванки Харитонов зупинився. Але людина з рушницею не виявляла агресивності й своєю нерухомістю нагадувала статую. Крок за кроком мандрівець минув перехрестя – але військовий не звернув на Харитонова ніякої уваги. Тільки очима покосив, і то не повертаючи голови. Мандрівець продовжив шлях і вже не зупинявся, помічаючи військових у білій формі, що стояли на кожному перехресті.
Пройшов повз побудовані поряд два мавзолеї – один був іще в риштованні. Зупинився прочитати прізвища, виведені білою фарбою: «Романов», «Соловйов». «Росіяни…» – подумав Харитонов і, внутрішньо заспокоївшись, пішов далі.
Попереду показалося море, і Харитонов упізнав нарешті вулицю, по якій він уже йшов два роки тому: це була та сама вулиця, яка вивела його тоді на пристань.
Військові в білій формі стояли навитяжку біля кожного будинку.
На пристані знову щось відбувалося: до мандрівника долітали обривки команд із гучномовця. Біля причалу знову стояв величезний корабель.
Защеміло серце.
«Невже вони знищують іще один крейсер?!» – подумав Харитонов.
– Трап вище, іще вище! – командував хтось. – Вантажний трап лівіше!
Вийшовши на пристань, Харитонов зупинився.
Перед ним височів білий корабель-гігант із величезною трубою та малесеньким червоним прапором, що звисав із флагштока.
«АТОМОХІД НОЙ» – прочитав мандрівник назву корабля.
– Усім приготуватися! – скомандував голос. Харитонов озирнувся й побачив неподалік натовп людей. За ним виднілися машини, у тому числі військові, а перед натовпом топтались і сперечалися троє в широкоштанних костюмах. У руках в одного з них був мегафон.
Харитонову здалося, що він упізнав цих трьох, що стояли й шепотілися на тому ж місці два роки тому.
– Усім приготуватися! – повторив у гучномовець Перший із Трьох.
За спиною в Харитонова вишикувався ланцюг військових у білих шинелях із гвинтівками.
– Трап готовий! – прокричали з палуби атомохода.
– Основна партія! – оголосив Перший. Натовп затих, завмер.
– Колгоспник і колгоспниця! – прогримів металевий голос.
До вузького трапа корабля, відокремившись од натовпу, попрямували чоловік і жінка в селянському одязі. Чоловік ніс на плечі косу, в жінки у руках був серп. Вони підійшли до трапа і почали підніматися нагору. Рухи їхні були нерішучі, і згори, з палуби, якась людина в темному костюмі квапила їх жестом руки.
Біля ланцюга військових виникла метушня. Хтось щось кричав, висовуючись із-за їхніх притиснутих одне до одного плечей, хтось намагався прорватися на пристань.
Троє в костюмах уважно подивилися туди, і раптом Другий одібрав у Першого мегафон і щось гаркнув.
Ланцюг військових на мить розступився, й у виниклу щілину прошмигнув міліціонер, тримаючи в руках такий же мегафон. Він щодуху побіг до трійці і вручив Другому – з бородавкою на підборідді – механічний засіб для посилення голосу. Другий тепер тримав у кожній руці по гучномовцю й уважно їх розглядав. Він порівнював їх добрих кілька хвилин, потім, зупинивши вибір на тому гучномовці, що був у лівій руці, повернув забракований Першому й оголосив:
– Робітник і робітниця!
Від натовпу відокремилася наступна пара в робочих комбінезонах. Поголений, коротко підстрижений і широкоплечий чоловік ніс на плечі важкий відбійний молоток, притримуючи його правою рукою за кільце. Жінка, теж коротко підстрижена і в міру прикрашена косметикою, несла новеньку совкову лопату. Йшли вони твердо, на відміну від першої пари, і чоловікові в темному костюмі, що зустрічав їх нагорі, не знадобилось їх квапити.
– Другий трап готовий! – крикнув хтось невидимий. Начальник із бородавкою прокричав:
– Викликані по команді заводять мотори і заїжджають на нижню вантажну палубу. Заводити мотор без команди заборонено! Комбайн і сівалка!
У відносну тишу цієї білої ночі ввірвалося монотонне гудіння двигунів.
– Актор і актриса! – вигукнув Перший.
– Вантажна машина і трактор! – оголосив Другий; кам'яна пристань задрижала від ходу важких машин.
– На вантажній палубі! – скомандував Другий. – Водіям техніки негайно покинути межі атомохода!
– Лікар і медсестра! – скомандував Перший. Миловидна молода пара із саквояжами попрямувала до трапа.
– Танк і танкетка! – прокричав на всю пристань Другий.
– Кухонні працівники! – проголосив Перший.
До трапа заспішили троє кремезних чоловіків із валізами. Вони явно квапились, і перший, ступивши на трап, тут же спіткнувся й ледве не впав, але колега підтримав його, і вони швидко видерлися нагору.
– Покваптеся! – гаркнув Другий. – «Катюша» і тягач!
– Організатори виробництва! – закричав Перший.
До трапа пішли четверо літніх чоловіків, одягнених в однакові темно-сині костюми.
На свій подив, Харитонов упізнав в одному з них Ісака Олександровича, що оголосив його психічнохворим. Мандрівцеві раптом захотілося, щоб лікар, який чомусь перетворився на організатора виробництва, обернувся і помахав йому рукою. Але вони швидко забралися на палубу і зникли з очей.
– Відповідальні працівники і працівниці! – Перший оголосив це м'яко і шанобливо.
Не менше двох десятків пар вишикувалися – начебто навіть за зростом – у колону й дружно, в ногу, помарширували до трапа.
Харитонов відчув себе неймовірно самотнім. Шум, який стояв на пристані, всі ці люди й цей корабель – усе було чужим для нього. І він був абсолютно чужим для них. Стоячи перед щільним ланцюгом білих стражників, таких самих, як у колишньому Пафнутьєвську, між натовпом і торцевою стіною п'ятиповерхового будинку, Харитонов знову відчув себе у в'язниці, тільки була ця в'язниця просторою й покаранням у ній було те, що всі ці люди, які оточували тебе, удавали, ніби тебе немає, ніби тебе не існує. І якщо це тривало досить довго – ти й сам раптом починав вірити у власну відсутність у світі, переставав відчувати і вважати себе людиною. І, повіривши у свою відсутність, остаточно зникав.
Минулого разу, два роки тому, вони його відразу помітили, як тільки він вирішив виконати свій вирок. Але зараз його мовби ніхто не бачив. Не було бікфордового шнура, не було ніякої зброї, ніякого засобу довести свою присутність.
Тривала біла ніч, шуміли моторами машини, щось вигукували в гучномовці люди, які мали на це право. Тривало грандіозне дійство, посеред якого стояла людина, котра не брала в ньому участі.
І раптом пролунала команда.
– Пара людей!
Почувши це, мандрівець здивувався і відволікся від своїх похмурих думок. Він кинув погляд на поріділий натовп людей, які очікували виклику, і побачив СЕБЕ! Так, ВІН САМ разом із Євдокією йшов до трапа. На спині висів той самий речовий мішок. У лівій руці був якийсь згорток.
