Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

Чоловік, якого вона називала Сі, порізав собі долоні об бруківку, але не звертав уваги на кров. Він махнув на жінку рукою, зняв сомбреро і притис до грудей. Джейкові цей капелюх здавався не меншим, ніж кошик об'ємом у цілий бушель.

— Ласкаво просимо, стрільцю! — гукнув Сі. — Для нас ти бажаний гість! Я думав, твій край давно вже зник з лиця землі, от що я собі думав!

— Дякую за привітання, — сказав Роланд Високою Мовою. Підійшовши, він обережно взяв жінку за руки вище ліктів. Вона зіщулилася від страху, але потім розслабилася і дозволила себе підняти. — Надінь капелюха, старожиле. Сонце припікає.

Старий послухався, а потім просто стовбичив, не відводячи від Роланда погляду блискучих очей. А за мить чи дві Джейк зрозумів, від чого блищать його очі. Сі плакав.

— Стрілець! Я казав тобі, Мерсі! Я побачив залізяки, з яких стріляють, і сказав тобі!

— Не розбійники? — спитала сліпа, наче не ймучи віри. — Ти точно знаєш, що вони не розбійники, Сі?

Роланд повернувся лицем до Едді.

— Перевір запобіжник і дай їй Джейків пістолет.

Едді витяг «рюгер» з–за пояса, подивився, чи стоїть він на запобіжнику, а потім обережно опустив зброю сліпій у руки. Зойкнувши від здивування і мало не впустивши пістолет на землю, вона зачудовано провела по ньому пальцями. А потім повернула до старого порожні очниці, де колись були очі.

— Револьвер! — прошепотіла вона. — Святий капелюше!

— Револьвер, та не той, — зневажливо відгукнувся старий, забираючи пістолет у Мерсі й повертаючи Едді, — а от у стрільця справжнісінький, і у тої жінки теж. У неї коричнева шкіра, яку того народу Ґарлену, про який мені батько розповідав.

І тут пронизливо загавкав Юк. Джейк повернувся й побачив, що до них наближаються інші люди — п'ятеро чи шестеро, не більше. Всі вони, як Сі та Мерсі, були старі, а одна жінка, що накульгувала, спираючись на ціпок, наче відьма з казки, здавалася взагалі древньою. Роздивившись їх ближче, Джейк зрозумів, що двоє чоловіків — близнюки. Довге біле волосся спадало на плечі, обтягнуті домотканим сукном сорочок, які зшили з клаптів. Шкіра була біла, як тонка постільна білизна, а очі — рожеві. «Це альбіноси», — подумав Джейк.

Скидалося на те, що стара карга в них головна. Вона шкутильгала до Роланда й компанії, свердлячи їх пильним поглядом смарагдово–зелених очей. Беззубий рот запав глибоко всередину. Вітер з рівнин тріпав краї старої шалі, в яку вона куталася. Нарешті погляд старої зупинився на Роланді.

— Вітаю, стрільцю! Добра година привела тебе до нас! — Вона теж говорила Високою Мовою, і Джейк розумів усе до останнього слова, так само, як і Едді з Сюзанною, хоча в його світі ніхто так дивно не розмовляв. — Ласкаво просимо до Річкового Перехрестя!

Стрілець уже зняв свого капелюха раніше, тож тепер просто вклонився й двічі швидко постукав себе по горлу правою рукою, на якій бракувало пальців.

— Дякую–сей, Стара Матінко.

Зачувши це, жінка захихотіла, й Едді зрозумів, що Роланд убив двох зайців: вдало пожартував і зробив комплімент. І йому теж спало на думку те саме, про що раніше подумала Сюзанна: «Зараз він став таким, як раніше… і поводиться, як раніше. До деякої міри».

— Може, ти й стрілець, але під усім цим ти просто ще один дурень. Всі чоловіки дурні, — сказала вона, переходячи на низьку мову.

Роланд знову вклонився.

— Перед лицем краси я завжди дурію, матінко.

Цього разу вона відверто зайшлася сміхом, схожим на вороняче каркання. Юк від страху притисся до Джейкової ноги. Стара заточилася назад, шаркнувши запилюженими потрісканими черевиками по землі, й один з альбіносів метнувся, щоб підхопити її. Втім, вона сама зуміла відновити втрачену рівновагу й кишнула помічника величним жестом руки. Альбінос ретирувався.

— Подався в мандри, стрільцю? — Погляд її зелених очей був прикутий до Роланда, зморшкуватий рот невтомно рухався.

— Так, — відповів Роланд. — Ми шукаємо Темну Вежу.

Всі інші лише обмінялися спантеличеними поглядами, але

стара відсахнулася і склала пальці проти лихого ока. Але Джейк помітив, що цей жест спрямований не проти них, а на південний схід, уздовж шляху Променя.

— Як шкода це чути! — вигукнула вона. — Як шкода! Ніхто з тих, що вирушали на пошуки чорного пса, не поверталися додому! Так казав мій дід, а йому казав його дід! Жодна душа не повернулася!

— Це ка, — терпляче сказав стрілець таким тоном, наче це все пояснювало… Джейк помалу починав розуміти, що для Роланда насправді так і було.

— Так, — погодилася жінка, — чорний пес ка! Що ж, роби те, до чого покликаний, і йди своїм шляхом, і вмри, коли він приведе тебе до галявини серед дерев. Але чи не розділиш ти з нами трапезу, стрільцю, перш ніж рушати далі? Ти й твої рицарі?

Роланд вклонився ще раз.

— Давно вже ми не сідали за стіл з іншими людьми, Стара Матінко. Надовго ми лишитися не можемо, але радо призволимося до вашого хліба.

Стара повернулася до інших. У неї був дзвінкий надтріснутий голос, але Джейка налякав не тон, яким вона говорила. Здригнутися його змусили слова.

— Ви! Узріть повернення Білості! Після всіх бід і страждань Білість знову повертається! Збадьортеся і тримайте голови високо, бо ви дожили до того дня, коли колесо ка знову почало обертатися!

6

Стару звали Тітонька Таліта. Вона повела їх через майдан до церкви з похилою дзвіницею. Вицвіла табличка на запущеному газоні повідомляла, що це Церква Крові Господньої. Над цими словами зеленою, тепер уже майже невидимою фарбою, було написано інше: СМЕРТЬ СИВИМ.

Усередині церква стояла в руїнах. Енергійно накульгуючи, Тітонька Таліта провела їх центральною навою повз розтрощені перевернуті лави, потім униз короткими сходами і на кухню, яка так разюче відрізнялася від усього побаченого нагорі, що Сюзанна аж блимнула очима від здивування. Тут панував ідеальний лад. Дерев'яна підлога була дуже стара, але до блиску вишарувана і змащена, тож світилася своїм спокійним внутрішнім світлом. Один куток займала чорна піч. Вона була бездоганно чистою, а дрова у цегляній ніші поряд виглядали так, наче їх дбайливо добирали і ретельно сушили.

До їхнього гурту приєдналися троє ще старіших мешканців міста — дві жінки й чоловік з дерев'яною ногою, що кульгав, спираючись на милицю. Дві жінки пішли до буфетів і заходились поратися коло їжі. Третя відкрила заслінку печі й підпалила довгим сірником охайно складені дрова, що вже лежали всередині. Четверта відчинила інші двері й спустилася вузькими сходами у погріб. Тим часом Тітонька Таліта провела гостей у простору залу в глибині церкви. Вона махнула ціпком на два столи, що стояли тут, накриті чистими, але пошарпаними скатертинами, і два літніх альбіноси миттю почовгали підіймати один з них.

— Ходімо, Джейку, — сказав Едді. — Допоможемо дідусям.

— Ні! — жваво вигукнула Тітонька Таліта. — Ми, може, й старі, але допомоги не потребуємо! У нас ще є сили, юначе!

— Нехай, вони самі впораються, — наказав Роланд.

— Старі йолопи пупи собі понадривають, — пробурмотів Едді, але послухався і пішов слідом за іншими, залишивши старих борсатися зі столом.

Коли Едді підняв Сюзанну з візка і проніс крізь задні двері, вона мимоволі зойкнула від захоплення. Газон був справжнім витвором мистецтва. У м'якій зеленій траві яскравими смолоскипами палахкотіли цілі клумби квітів. Деякі з них — чорнобривці, циннії та флокси — вона впізнала, але інші бачила вперше в житті. Квітів було дуже багато, й Сюзанна не могла від них очей відірвати. Ось на яскраво–сині пелюстки спустився ґедзь… і квітка миттю стулилася над ним, не випускаючи на волю.

— Ого! — сказав Едді, витріщаючись на це диво. — Просто тобі сади Буша!

— Ми доглядаємо цей квітник, і він такий самий, як у давнину, коли світ ще не зрушив з місця, — сказав Сі. — Ми ховаємо його від тих, хто проїздить через нас. Від Юнів, Сивих, від розбійників. Якби вони знали про це місце, то спалили б його… і нас би повбивали за те, що доглядаємо його. Вони ненавидять усе гарне… люто ненавидять. Це єдине, що є спільного в усіх цих покидьків.