Загублена земля. Темна вежа III - Кінг Стівен (читаем книги онлайн .TXT) 📗

— Це що, салун? — Сюзанна не розуміла, чому вона шепоче, — знала тільки, що нормальним тоном говорити не могла. Говорити голосно зараз — усе одно, що збацати на банджо веселу музичку під час похорону.

— Був салун, — відповів Роланд. Він не шепотів, але його голос був тихим і задумливим. Джейк намагався йти якомога ближче до стрільця і весь час нервово озирався. Юк скоротив відстань, яка їх розділяла, до десяти кроків. Він швидко трюхикав позаду, крутячи головою, щоб роздивитися хатини. Голова гойдалася з боку в бік, наче маятник.

Тепер Сюзанна теж почала відчувати на собі чиїсь погляди. Відчуття було точнісінько таке, яким його описав Роланд, — неначе після сонця на обличчя набігла тінь.

— Там усе–таки є люди, так? — прошепотіла вона.

Роланд знову кивнув.

На північно–східному розі перехрестя стояв будинок з іще однією вивіскою, яку вона змогла прочитати: «ВЕЧЕРЯ Й НОЧІВЛЯ». Окрім церкви з похилою дзвіницею, це була найвища будівля в містечку, бо вона мала три поверхи. Підвівши очі, Сюзанна встигла помітити в одному з вікон без шибок білу пляму. Поза сумнівом, то було обличчя. Зненацька їй захотілося якнайшвидше забратися звідти геть. Але Роланд навмисно пішов повільно, і вона здогадувалася чому. За ними спостерігали, тож поспіх ні до чого доброго не призведе. Це означало б, що вони бояться… отже, їх можна схопити. Та все одно…

На перетині дві вулиці розширювалися, утворюючи майдан. Зараз над ним неподільно владарювали бур'яни. Посередині стояв побитий негодою кам'яний дороговказ. А над ним на іржавому дроті висіла металева коробка.

Роланд пішов до каменя. Джейк не відставав від нього ані на крок. За ними, штовхаючи перед собою Сюзаннин візок, ішов Едді. У спицях шепотіла трава, вітер грався кучериком у Сюзанни на щоці. Десь на вулиці гахнула віконниця і рипнула дверна завіса. Здригнувшись, Сюзанна відкинула волосся назад.

— Хоч би він трохи швидше пішов, чи що. Повзе як та черепаха, — тихо сказав Едді. — Мені тут моторошно.

Сюзанна кивнула й окинула майдан поглядом. Послужлива уява тут же намалювала їй яскраву картину базарного дня — хідник угинається від люду, в юрбі є кілька міських пані з кошиками в руках, але здебільшого натовп складається з візників і вбраних у лахи робітників з барж (Сюзанна не мала жодного уявлення, звідки знає про всі ці баржі й баржовиків, але впевненість у тому, що вони були, не полишала її). Крізь сільський майдан дорогою без бруківки, здіймаючи задушливі хмари жовтої куряви, проштовхуються вози, погоничі ляскають батогами коней

(волів, то були воли)

і ідуть далі. У неї перед очима стояли всі ці хури з крамом, накриті брезентом: на одних паки сукна, на інших — піраміди просмолених діжок. Терплячі воли, запряжені по двоє, тягнуть вози і стріпують вухами, відганяючи ґедзів. З салуна долинають голоси, дзвінкий сміх, і хтось бренькає на піаніно веселу мелодію, щось на кшталт «Дівчата з Баффало» чи «Кралечка Кеті».

«Я наче жила тут. У іншому житті», — подумала вона.

Стрілець схилився над дороговказом, читаючи напис.

— Великий Шлях. Лад, сто шістдесят коліс.

— Коліс? — здивувався Джейк.

— Це така стародавня міра довжини.

— А ти чув про цей Лад? — спитав Едді.

— Можливо, — відповів стрілець. — Коли був ще зовсім маленьким.

— Цікава назва. Римується з «гад» і «зад». А це не така вже й добра ознака, — зауважив Едді.

Тим часом Джейк роздивлявся східний бік каменя–дороговказа.

— Річкова дорога. Написано якось дивно, але так і є.

Едді зазирнув на західний бік дороговказа.

— Джимтаун, сорок коліс. Роланде, це ж там народився Вейн Ньютон?

Роланд здивовано подивився на нього.

— Ясно. Мовчу, — сказав Едді, а сам підкотив очі.

На південно–західному розі майдану стояла єдина в містечку кам'яниця — приземкуватий запилюжений куб із іржавими ґратами на вікнах. «В'язниця й окружний суд, разом узяті», — подумала Сюзанна. Подібні будівлі вона бачила на півдні в своєму світі. Ще б кілька навскісних ліній для паркування машин перед входом — і подібність абсолютна. На кам'яному фасаді жовтою фарбою, що вже потьмяніла, було щось написано. Прочитати вона змогла, і хоча напис був незрозумілий, їй ще сильніше захотілося втекти з цього містечка. «ЮНИ МРУТЬ».

— Роланде! — Коли він нарешті звернув на неї увагу, Сюзанна показала на криві літери. — Що це означає?

Прочитавши, він тільки похитав головою.

— Не знаю.

Вона знову озирнулася. Зараз здавалося, що майдан зменшився у розмірах і будівлі наче нависають над чужинцями.

— Може, ходімо звідси?

— Не зараз. Зачекай трохи. — Він нахилився і підняв якийсь камінець, що валявся на дорозі. Задумливо зважив у лівій руці, роздивляючись металеву скриньку, що висіла над дороговказом. А потім різко підняв руку, і Сюзанна зрозуміла, що він збирається зробити, але запізно.

— Ні, Роланде! — закричала вона і сама злякалася, таким нажаханим був її голос.

Та, не звертаючи на неї уваги, він пожбурив камінцем у скриню. І, як завжди, не схибив. Камінь потрапив точно в центр ящика і з глухим металевим дзенькотом відскочив. Усередині завирував якийсь механізм, і з бічного отвору вискочив іржавий зелений прапорець. Щойно він зупинився, як пролунало пронизливе дзеленчання дзвоника. На боці прапорця великими чорними літерами було написано «ІДІТЬ».

— Ні фіга собі, — сказав Едді. — Це ж світлофор. А якщо стукнути його ще раз, він покаже «СТІЙТЕ»?

— Ми не самі, — тихо сказав Роланд і повів рукою в бік кам'яниці, яку Сюзанна подумки охрестила окружним судом. Звідти вийшли чоловік та жінка. Вони вже спускалися кам'яними сходами. «Ти виграв ляльку, Роланде, — подумала Сюзанна. — Вони обоє старші за самого Господа Бога».

Чоловік був одягнений у робочий комбінезон і солом'яне сомбреро з величезними крисами. Жінка йшла, тримаючись рукою за його голе засмагле плече. На ній була проста сукня з домотканого полотна й очіпок. Вони наближалися, й ось уже Сюзанна побачила, що жінка сліпа: нещасний випадок, який забрав в неї зір, був, напевно, просто жахливим. На місці очей лишилися дві неглибокі западини, що заросли шрамами. Вигляд у жінки був водночас наляканий і збентежений.

— А раптом то розбійники, Сі? — крикнула вона надтріснутим тремким голосом. — Кажу тобі, ти нас угробиш!

— Мовчи вже, Мерсі, — відповів чоловік. Як і дружина, він говорив із сильним акцентом, тож Сюзанна ледве їх розуміла. — Ніякі вони не розбійники, ні. З ними Юн, я ж тобі казав. А розбійники з Юнами не швендяють.

Жінка, хоч і була сліпа, спробувала відірватися від нього, але поводир вилаявся і вхопив її за руку.

— Годі тобі, Мерсі! Я сказав, годі! Ти впадеш і заб'єшся, трясця твоїй матері!

— Ми не бажаємо вам зла, — гукнув стрілець Високою Мовою. Від її звуку очі в чоловіка загорілися вогнем — він не повірив власним вухам. Жінка знову повернулася до них сліпим обличчям.

— Це стрілець! — закричав чоловік. Від хвилювання його голос зірвався і затремтів. — Боже! Я знав, що так буде! Знав!

Тягнучи за собою жінку, він кинувся бігти до них через весь майдан. Сліпа безпорадно спотикалася, і Сюзанна з острахом очікувала на неминучий момент, коли та впаде. Але першим упав чоловік. Він важко приземлився на коліна, а вона розтягнулася поряд, боляче забившись об бруківку Великого Шляху.

5

Джейк відчув, що об ногу треться щось пухнасте, і подивився вниз. Біля самої кісточки припав до землі Юк, і вигляд у нього був ще стурбованіший, ніж завжди. Джейк опустив руку й обережно погладив тваринку по голові, прагнучи не тільки втішити, але й заспокоїтися самому. Шерсть у шалапута була шовковиста, навдивовижу м'якенька. Якусь мить хлопчикові здавалося, що він ось–ось втече, але шалапут тільки подивився на нього, лизнув руку, а потім знову зацікавився двома новими людьми. Чоловік намагався допомогти жінці підвестися на ноги, але йому це не надто добре вдавалося. Вочевидь збентежена, вона повертала головою з боку в бік і тільки заважала.