Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗
Обрі поїхав зі Смирни і дорогою додому, в Римі, спробував дізнатися більше про леді, яку намагався врятувати від мистецтва спокуси лорда Рутвена. Її батьки були цілком зруйновані горем, злиденні, а про неї ніхто не чув із тої самої пори, як поїхав лорд Рутвен. Свідомість Одрі не витримувала страхіть, які відкривалися йому одне по одному: він боявся, що леді також стала жертвою того, хто спричинився до загибелі Іанти. Обрі став похмурим і мовчазним, тільки весь час підганяв візників, наче від цього залежало, чи врятує він життя когось любого. Він прибув до Кале; вітер, мов слухняний його волі, швидко доправив його до берегів Англії; він поквапився до свого родинного маєтку і на мить, у лагідних обіймах сестри, здалося, забув про своє минуле. Як колись, іще дівчинкою, вона вміла прихилити його до себе, так і тепер ця юна жінка зробилася для нього ще ріднішим другом.
Міс Обрі не мала тої особливої грації, яка притягує схвальні погляди завсідників віталень. У ній не було тої легкості та яскравості, які народжуються в жаркій атмосфері переповнених кімнат. Її блакитні очі ніколи не запалювалися пустотливістю. Її шарм був меланхолійним, але причиною меланхолії було не нещастя, а те почуття, яке притаманне душам, що усвідомлюють існування інакшого, світлішого світу. Її ноги не були легкими, ладними побігти за метеликом чи за яскравою плямою, що привабила око, — хода її була спокійною та сумною. Коли вона була на самоті, обличчя її ніколи не світилося ні усмішкою, ні радістю, та коли поруч з’являвся брат і виявляв свою щиру прив’язаність, та ще й коли в її присутності він забував про свої біди, що, вона знала, дощенту зруйнували його, чи міг із її лагідною посмішкою зрівнятися найчуттєвіший усміх? Здавалося, що в цю мить оті очі, оте обличчя нарешті показували свою справжню суть.
Сестрі було лишень вісімнадцять років, її ще не представили в світі, оскільки опікуни вважали, що краще це буде зробити, коли повернеться її брат, який тепер зможе наглядати за нею. Отож було вирішено, що вже під час наступного прийому, що був не за горами, її «виведуть на сцену». Обрі б радше лишився вдома, в маєтку своїх батьків, і віддавався меланхолії, яка цілковито заволоділа ним. Він не хотів служити предметом обговорень для фривольних модників у той час, як свідомість його роздирали згадки про все, чому він став свідком, але він вирішив пожертвувати власним комфортом, щоб наглянути за сестрою. Вони виїхали в місто, щоб підготуватися до наступного дня, на який був призначений прийом.
Зібралося аж забагато людей — прийому не влаштовували вже давненько, тож усі, хто так прагнув погрітися в промінні королівської усмішки, поспішили на нього. Обрі привіз свою сестру. Він здебільшого стояв у кутку зали, не зважаючи на те, що відбувалося навколо, та пригадував найперший раз, коли він познайомився з лордом Рутвеном саме тут, — аж раптом хтось узяв його за руку, а у вухах пролунав занадто знайомий голос: «Пам’ятайте про свою клятву». Він ніяк не міг наважитись озирнутися, боячись уздріти те, що зруйнує його остаточно, та нарешті повернувся й побачив неподалік постать, яка привернула його увагу тут-таки того самого разу, коли він уперше опинився в світському товаристві. Він вдивлявся, поки ноги не підкосилися під ним, тож йому довелося скористатися допомогою приятеля, який провів його через натовп і посадив ув екіпаж, що доправив Обрі додому. Та м він довго міряв швидкими кроками кімнату, тримаючись за голову, наче боявся, що думки просто розірвуть її.
Лорд Рутвен з’явився знову… події розгортаються у жахливому порядку… кинджал… присяга… Обрі заспокоював себе, бо ж таке неможливе, щоб мертвий знову ожив! Йому здавалося, що то — просто виплід його уяви, оскільки він останнім часом багато міркував на цю тему. Ні, це точно неможливо, — тож він вирішив знову повернутися в світське товариство, проте коли він хотів розпитати про лорда Рутвена, це ім’я просто застигало в нього на вустах. Кілька днів потому він разом із сестрою поїхав на прийом у маєток близького родича. Залишивши сестру під опікою вдови, він відійшов у тихий куток і занурився в думки, які пожирали його. Та незабаром він побачив, що гості починають роз’їжджатися; він під вів ся й вийшов до сусідньої кімнати, де побачив сестру, оточену кількома особами, що були зайняті жвавою розмовою. Він спробував обминути гостей, щоб підійти ближче до сестри, і потурбував одного чоловіка; той обернувся — й Обрі побачив обличчя, яке таке боявся побачити! Юнак стрибнув уперед, схопив сестру за руку та швидким кроком попрямував геть, тягнучи її за собою надвір. У дверях його затримав чималенький натовп прислуги, яка очікувала на своїх господарів; поки Обрі намагався пробитися до виходу, у його вухах знову забринів голос: «Пам’ятайте про клятву!» Він не наважився озирнутися, а натомість поквапився доправити сестру додому.
Обрі почувався цілком спантеличеним. Якщо й раніше він міг думати тільки про одне, то тепер, коли пересвідчився, що чудовисько й досі було живим, думки про це повністю заволоділи ним. Він зовсім не відповідав на турботу сестри, вона марно намагалася дізнатися, що змусило його так раптово змінитися. Він вимовив тільки декілька слів, які страшенно перелякали її. Що більше міркував Обрі, то розгуб ленішим почувався. Клятва мучила його: невже тепер він має дозволити чудовиську отруювати своїм подихом усе навколо, загрожувати його близьким, — а він нічого не зможе вдіяти, щоб відвернути цю загрозу? Можливо, він торкався його сестри… Але ж ні, навіть якщо Обрі порушить присягу й розповість правду про лорда Рутвена, хто повірить йому? Він подумував і про те, щоб власними руками звільнити світ від потвори, але ж той уже раз перехитрив смерть!
Багато днів Обрі перебував у цьому збудженому стані, зачинившись у кімнаті, — нікого не бачив, їв тільки тоді, коли до нього заходила сестра й, не стримуючи сліз, умовляла його поїсти, щоб підтримати життя. Нарешті, не в змозі витримувати спокій і самоту, він залишив будинок й подався блукати вулицями, намагаючись прогнати видіння, яке переслідувало його. Він занехаяв своє вбрання й часто-густо блукав, не помічаючи, чи світить на нього яскраве денне сонце, чи холодить його нічна волога. Його неможливо було впізнати. Спершу він вечорами повертався додому, проте згодом міг лишитися відпочивати там, де втома захопила його. Сестра хвилювалася за його безпеку й найняла людей, які б за ним наглядали, проте вони швидко губили його з очей, адже втікав він від найпрудкішого мисливця — від власних думок.
Та зненацька його поведінка перемінилася. Йому спало на думку, що він полишив друзів наодинці зі злим духом, а вони й гадки про це не мали, тож він вирішив будь-що знову повернутися до світського товариства й пильно спостерігати, а в разі чого, навіть якщо йому доведеться зламати клятву, попередити того, до кого лорд Рутвен дозволить собі занадто наблизитися. Та коли він опинився серед людей, його виснажений і підозріливий вигляд так вразив усіх, а його внутрішній неспокій настільки впадав ув око, що сестра зрештою була змушена благати його заради неї ж не шукати більше товариства, яке так його перемінило. Коли ж умовляння не допомогли, опікунам довелося втрутитися й через побоювання, що він втрачає глузд, знову перебрати на себе обов’язки, колись покладені на них батьками Обрі.
Намагаючись уберегти його від небезпек і страждань, які чекали на нього під час його щоденних блукань, й огородити його від людського ока, яке швидко могло запримітити, що з ним коїться щось недобре, вони найняли лікаря, який мав мешкати в будинку та ненастанно наглядати за Обрі. Але, здавалося, він цього навіть не помітив; мозком його володіла тільки одна жахлива думка. Нарешті його поведінка стала такою недоладною, що довелося замкнути Обрі в його кімнаті. Він сильно змарнів, а в очах з’явився хворобливий блиск — здатність упізнавати та відчувати поверталася до нього тільки тоді, коли до кімнати заходила сестра. Він іноді підхоплювався, хапав її за руку і з виглядом, який доводив сестру до розпачу, благав її не торкатися когось: «О, не торкайся його!.. Якщо твоя любов до мене чогось варта, навіть не підходь близько до нього!» Коли вона намагалася розпитати, про кого саме йдеться, він тільки й відповідав: «Правда! Правда!» — і знову занурювався у стан, із якого навіть вона не могла його вивести. Так тривало багато місяців, та коли минув рік, його поведінка стала більш осмисленою, свідомість позбулася частини тягаря, й опікуни помітили, що іноді вдень він рахував на пальцях і всміхався сам до себе.
