Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗
Виїхавши з Рима, Обрі попрямував у Грецію і, перетнувши Піренейський півострів, опинився в Афінах. Замешкав він у грека і загорівся пошуком зникомих слідів стародавньої слави в пам’ятниках, які, либонь, із досади, що літопис чину вільних громадян залишиться рабам, зачаїлися під захистом землі та барвистого лишайника. Під одним дахом із ним мешкала чарівна й витончена істота — взірець для митця, який мріє змалювати на полотні обіцяну надію вірних у магометанському раю, проте в очах її світилося стільки розуму, що ніхто б не запідозрив її у належності до бездушних створінь. Чи танцювала вона серед лук, чи пробиралася крізь гірські ущелини, навіть газель не могла зрівнятися з її грацією, бо хто ж поміняє цей погляд одухотвореної природи на сонну розкіш тварини, в красі якої може кохатися лишень любитель чуттєвих насолод!
Легка хода Іанти нерідко супроводжувала Обрі під час пошуків античних пам’яток, і часто дівчина, у захваті наздоганяючи кашмірського метелика і немов літаючи разом із вітром, несвідомо виказувала всю красу своїх форм перед захопленим оком того, хто забував про літери, які щойно розшифрував на затертій плиті, прикутий поглядом до стрункої сильфіди. Вона пурхала довкола, і часто в сонячному промінні її незаплетені коси переливалися такими вишуканими і мінливими відтінками, що могли вибачити забудькуватість цінителя старожитностей, який уже не бачив предмета, що був просто перед очима і що його він перше вважав винятково важливим для правильного потрактування якогось уривку з Павсанія, грецького етнографа. Але навіщо ці спроби описати чари, котрі відчуває кожен, але ніхто не може вкласти в слова, — цнотливість, юність, красу, не зіпсовані товчією світських прийомів та душних балів!
Коли Обрі зарисовував руїни, як пам’ять собі на майбутнє, Іанта стояла поруч і спостерігала за магічним рухом олівця, що закарбовував краєвиди її рідної місцевості; потім вона описувала, як танцюють у колі на широких луках, у яскравих барвах юнацької пам’яті змальовувала пишне весілля, яке запам’ятало ся їй із дитинства, а тоді, перескакуючи на тему, що, вочевидь, найбільше захоплювала її думки, переказувала йому оповідки няні про надприродні сили. Щирість, із якою вона беззастережно вірила в те, що розповідала, зацікавила навіть Обрі, і часто, коли вона оповідала байку про справжнього вурдалака, що довгі роки жив серед друзів і найближчих родичів, щороку змушений забирати у вродливої дівчини життя, щоб продовжити власне існування на наступні місяці, кров застигала в жилах юнака, тоді як сам він силувався висміяти пусті й жахливі вигадки. Проте Іанта наводила імена стариків, які нарешті розкусили того, хто мешкав серед них, — коли декілька близьких родичів і дітей були знайдені з мітками, що свідчили про потамовану жагу диявола; та оскільки Обрі й далі не йняв віри, вона молила його вірити їй, бо ж відомо: хто наважився поставити під сумнів існування цих істот, завжди отримував підтвердження — таке, що змушувало його, причавленого горем і розпачем, визнавати, що все — правда. Вона детально описала, як традиційно зображувалося це страховисько, і жах юнака посилився, бо ж опис точно збігався із зовнішністю лорда Рутвена; незважаючи на це, він і далі намагався переконати її, що для страхів нема підстав, а сам чудувався такій кількості збігів, що не могли не провокувати підозр щодо надприродних сил лорда Рутвена.
Обрі дедалі більше захоплювався Іантою; її цнотливість — на противагу нарочитій порядності жінок, серед яких він колись шукав предмет для романтичної пристрасті, — підкорила серце юнака, і хоча він вважав сміховинною саму ідею одруження людини, вихованої в англійських традиціях, із неосвіченою грецькою дівчиною, все одно не міг не закохуватись у цю витончену красу. Іноді він змушував себе відірватися від неї, планував дослідження античних пам’яток, від’їжджав, сповнений рішучості більше не повертатися, доки не досягне мети, проте повсякчас ловив себе на тому, що не може зосередитися на вивченні руїн, бо уява малювала лице, що вповні заволоділо його думками.
Іанта не здогадувалася про його кохання і лишалася такою ж безпосередньою, як і тоді, коли вони вперше зустрілися. Вона завжди нібито неохоче розлучалася з ним, але тільки тому, що поки її охоронець був захоплений змалюванням чи розкопуванням уламка, котрий дотепер уникнув руйнівного доторку часу, вона втрачала супутника у мандрівках до улюблених місцин, заселених привидами. Дівчина молила батьків підтвердити, що вурдалаки існують, і обоє вони, у присутності кількох людей, зблідлі й нажахані самим тільки іменем, посвідчили існування чудовиськ. Невдовзі потому Обрі вирішив здійснити екскурсію, на яку мало піти кілька годин, та коли батьки почули назву місцевості, вони благали його не вертатися поночі, адже йому доведеться проїжджати через ліс, у якому жоден грек не залишиться після заходу сонця ні за яких обставин. Вони пояснили, що це — місце нічних оргій вурдалаків, і попередили, що страшна загроза нависає над сміливцем, який посміє стати у них на шляху. Обрі не зважив на застереження і спробував висміяти химери, та щойно помітив, як затремтіли господарі, коли він дерзнув глузувати з надприродних, потойбічних сил, саме ім’я котрих заморожувало їм кров у жилах, юнак замовкнув.
Наступного ранку Обрі без супроводу вирушив на екскурсію; з подивом він звернув увагу, якими зажуреними зробилися обличчя його господарів, і затурбувався, що то його глузування з їхньої віри у страховиська налякали їх. Коли він був готовий до від’їзду, Іанта підійшла до коня і щиро благала юнака повернутися додому, перш ніж ніч дасть владу чудовиськам, — і він пообіцяв. Згодом він так захопився пошуками старовини, що не помітив, як день добіг кінця і як на обрії з’явилися цятки, котрі у теплих краях блискавично розростаються на страшні хмаровиння й вихлюпують власну лють на приречену землю. Нарешті юнак заскочив на коня, сподіваючись швидкою їздою надолужити затримку, проте було вже запізно. Південні краї майже не знають присмерку; щойно сідає сонце, приходить ніч, тож не встиг він далеко від’їхати, як буревій нагнав його — між ударами грому не було і хвилинки тиші, шалена злива проривалася крізь шатро листя, а блакитна розгалужена блискавка, здавалося, вдарялась і світилася просто під ногами юнака.
Кінь наполохався і поніс у саму гущавину. За деякий час, змучившись, тварина зупинилася, й у світлі блискавки Обрі завважив, що опинився поряд із халупою, яка заледве височіла над купами опалого листя й хмизу. Він зліз із коня й підійшов ближче, сподіваючись знайти когось, хто покаже йому дорогу до містечка чи хоча б прихистить, доки не закінчиться дошкульна буря. Коли він наблизився, удари грому на мить стихли, і це дозволило йому почути жахливі жіночі зойки, а ще — приглушений глузливий регіт, та наступної миті звуки знову злилися; юнак здригнувся, одначе новий удар грому змусив його з силою штовхнути двері халупи. Він опинився у щільній темряві й попрямував на звук. Вочевидь, ніхто не помітив його появи, бо скільки він не кричав, звуки не стихали, і ніхто не звертав на нього уваги.
Раптом він наштовхнувся на когось і зразу ж учепився в нього. Голос скрикнув: «Знову перешкода!» — а потім зірвався гучний сміх, і хтось обхопив юнака з нелюдською силою; сповнений рішучості якомога дорожче продати своє життя, Обрі запручався, але марно: жахлива сила відірвала його від землі й жбурнула додолу, ворог накинувся на нього, став коліньми на груди і стиснув руками горло, але світло незчисленних смолоскипів пробилося крізь проріз, що мав пропускати денне світло, і відволікло істоту — вона одразу ж підвелась і, полишивши жертву, вискочила в двері; за мить ущухнув і тріск галуззя, крізь яке продиралася істота.
Буревій угамувався, Обрі, досі не здатний ворухнутися, нарешті докричався до тих, що були знадвору. Ті увійшли, і світло смолоскипів впало на глиняні стіни та солом’яну стріху, де кожна соломинка була густо заліплена сажею. На прохання Обрі кинулися шукати ту, чиї крики примусили його сюди зазирнути, а його самого знов залишили в темряві; але справжнє жахіття чекало на нього, коли смолоскипи повернулися: він побачив нечіткі обриси бездиханного тіла своєї чарівної провідниці. Він заплющив очі в надії, що то було тільки марево, намальоване враженою уявою, але щойно знову розплющив їх, побачив поряд із собою тіло. Рум’янець зник зі щік, навіть вуста були безкровні, проте було у застиглості обличчя щось таке, що приваблювало не менш, ніж колишня його живість. На шиї на та грудях була кров, а на горлі — сліди зубів, які роздерли вену. Люди тицяли пальцями й гукали, охоплені жахом: «Вурдалак! Вурдалак!»
