Шмагія - Олди Генри Лайон (лучшие бесплатные книги .txt) 📗
Чому?
Тому що. Минулого разу. Помилка! Я зробило помилку! Треба вбити. Відразу. З’їсти. Пам’ятаю! Інші робили боляче. Я плакало. Змушували навпаки. Витягли. Змушували. Треба вбити. Треба було вбити. Тоді. Повернутися. Туди, де добре. Мені добре. Тут погано. Так. Так. Так. Неправильно. Страшно. Інший прийшов. Шукав. Я зачуло. Хотіло вбити. Ходило за ним. Він не бачив. Не змогло вбити. Я не змогло. Страшно. Інший сильніший. Витягли. Змушували. Пам’ятаю. Інші вдарили інших. Дивним. Я вирвалося. Було страшно. Стало смикати. Інших. Смикати. Крутити. Всіх. Хто поруч. Треба було іншого. Першого. Інших не торкати. Одного іншого. Єдиного. Скрутити. З’їсти нутро. Так. Ні… Так! Хочу назад. Туди. Так. Зробити правильно.
Хочу!
Вихованцеві буде добре назавжди.
Назад хочу. Тут погано…
Хто?! Хто?! Тут! Поруч! Інший! Слухає! Дивиться! Страшно! Убити! Так! Ні… Так! Ні! Убити. Іде…
Звичайно, Долекрут мислив і відчував зовсім інакше. Це розум чаклуна, як умів, переломлював відчуття деманія, перекладаючи їх у доступну для людини форму. Інакше пан консультант мав би чималий шанс схибитися.
А так нічого. Просто впав із лави.
Андреа опам’ятався на підлозі. Боліла забита при падінні потилиця. Тепер малефік знав, як діє на демонів зурочення. Цілісна та цілеспрямована істота здобула дар сумніву. Долекрут почав вагатися, обирати. Чітка мета зникла, змістилася. Демон більше не був єдиним цілим.
Деманій почав олюднюватися.
І ще: Андреа Мускулюс нарешті остаточно зрозумів, що треба робити.
CAPUT XIV
«З’явись, мій демон, пристрасть-біс – нехай би чорт тебе приніс, ти ліпший над усе!..»
– Ви дуже нагадуєте Просперо, друже мій! – мимохідь кинув Фортунат.
Ще недавно Мускулюс віддав би праву руку за таке порівняння, нехай навіть кинуте мимохідь. Уподібнитися до наставника бодай у дрібниці? Почеснішу нагороду важко й уявити. І ось – досяг, почув із вуст мага вищої кваліфікації…
Вважай, дисертат захистив. А серце не здригнулося жодною стрункою.
– Чим саме, колего? Я ж нічого не роблю…
– От-от! – похмуро відгукнувся венатор, і далі вовтузячись із нимбус-смолоскипами. – Відразу видно школу високоповажного Кольрауна… Знаєте, ваш план гідний найвищих похвал. Клянуся Вічним Мандрівцем! Така маячня, така геніальна нісенітниця просто зобов’язана спрацювати!
Дотепер зберігаючи подобу в’їдливого старого, він страждав на задишку, але в цілому був бадьорий. Причепурився, знайомого плаща начепив. Якщо такого одного разу вивести на ешафот, видовище буде – замилуєшся. При слові «нісенітниця» на обличчя Цвяха зійшла напівзабута гримаса. Клиночок борідки настовбурчився наконечником списа. Немов відкусив від улюбленого тітоньчиного пирога, смак якого давно не лоскотав язика.
Нісенітниця, лаванда…
Ловитва деманія на живця.
Розставлені вмілою рукою, смолоскипи горіли рівно, витягуючись язичками полум’я до неба. Небо супилося, гарчало, втирало хмарами запалені очі. Але дощем пролитися барилося. Зеленавий, склистий димок кружляв Їжачою Рукавицею, вкладений у невидиму оболонку. Перебувати в німбусі з незвички було важко. Забивало дух, трохи паморочилася голова. У скронях стукотіла кров. Під ногами шаруділо опале листя, іноді збиваючись у яскраву купу. Шерех листя був оглушливий.
Останній теплий день осені?
Перший день сльоти?
Чи ти просто хвилюєшся, пане авантюристе, а погода зов-сім ні до чого?!
Чаклун відійшов до кущів ожинника. Присів навпочіпки. Напружена нудьга дзвеніла всередині, долаючи Мускулюса. Досвідчений мисливець, Фортунат Цвях не потребував допомоги дилетанта. Чекати, поки напарник облаштує пастку на деманія, відповідно до плану точно копіюючи колишню пастку Диких Ловів, виявилося важко. Чекати завжди важко. Куди легше було б доповісти Серафимові Нексусу та перекласти необхідність прийняття рішень і дій на тендітні, старечі, сталеві плечі лейб-малефактора.
Агов, приятелю! Доповідай!
Ще не пізно…
Андреа чудово знав, що почалося б, якби він повідомив керівництву про все, що відбувається. Демон у вільному стані? Ну так ловіть, друже. У вашому розпорядженні один із найкращих венаторів королівства. Та ви й самі – отрок не з останніх. Демон схильний до магії? Доленосні впливи? Порушення 2-го Постулату Верума?! Ви з глузду з’їхали! Підтвердження дослідним шляхом гіпотези Кручека-Цвяха?! Шмагія навиворіт?! Стривайте, нічого не вживайте, до вас негайно відбуває слідча комісія Тихого Трибуналу на чолі з…
А, чи не байдуже, хто очолить комісію – сам Нексус, Просперо Кольраун чи хтось із Вищої Ложі?! Деманія, швидше за все, виловлять, справу зроблять цілком таємною і почнуть досліджувати на всі сто. Фортуната Цвяха й Матіаса Кручеква включать до числа учасників експериментів, сторонніх відітнуть, щоб знали своє місце. Якийсь чаклун повернеться до звичних справ і обов’язків. Життя ввійде в уторовану колію буденності. Чому це так турбує тебе, малефіку? Адже Долекрут творить добро! Дівчинкою в жовтій сукенці врятовано маленьку Іскру Гонзалку. Пані в синьому, посміхаючись у небесах, відповідає пожежею в домі Шишмаря Швелера. Дитя-кульбаба рятує Тіля від вогню. Черга дами в синьому: пращники атакують дім, точиться битва у Фарбівній слободі. Деманій-Долекрут не дозволяє нікому загинути під час битви. Але пані – стріляна птиця, такі ігри їй до снаги. Троє п’яниць ледь не з’їдають півня відпущення. Останньої миті за наказом «берегині» втручається Янош, і ситуація знову розв’язується щонайкраще. Чим відповість пані в синьому? Зараз, сьогодні, завтра…
Якщо кожна її нова відповідь страшніша за попередню?
Якщо кожна нова карта – старша й козирніша?
І найголовніше: чим відповідатиме доля на експерименти Тихого Трибуналу зі спійманим Долекрутом?! Крок за кроком, раз за разом, удар на удар, усе далі, до самих безодень…
– Вибачите… пф-ф… Припізнилися ми! Х-хух…
Це Леонард Швелер із дружиною. Ні, ваша честь, вам не причулося. З дружиною. І з нахабним Яношем за компанію.
З вигляду, якщо не придивлятися, цілком пристойна сім’я. Ні, ваша честь, я й не придивляюся.
– Нічого, майстре Леонарде. Час іще є.
Спочатку думалося, що чинбар привезе Ядвігу на возі. Аж ні, на руках приніс. Упрів, хрипить горлом. Як і допхав, від самого дому? У його літа… Було навіть дивно, що хазяїн так легко погодився на божевільну пропозицію гостя. Коли довідався, що таємний план передбачає збір на Їжачій Рукавиці максимального числа колишніх учасників «Прологу до Диких Ловів», Леонард всупереч очікуванням не покрутив пальцем біля скроні. Він дуже змінився, лисий кожум’яка. Шмаг, учень шмага. Лише запитав: «Це небезпечно?» Так, відповів Мускулюс. Це небезпечно. Але без вашої дружини нічого не вийде. Єдине місце у світі, де дрімає минуле п’ятирічної давнини, застигле в мертвій точці, – Ядвіга Швелер. Контузія долі на благо. Я розумію, мої слова здаються безглуздими й до певної міри кривдними…
«Чому ж? – знизав могутніми плечима Леонард, і зробився жахливо схожий на свого діда Кирея, забіяку та впертюха. – Чекайте, я доставлю Ясю на галявину».
Ось, доставив.
Спостерігаючи, як Швелер дбайливо розташовує безтямну дружину на стосі пледів, притягнутих Яношем, чаклун намагався розслабитися. Вгамувати занепокоєння, що створювало побічні хвилювання ефіру. Він тут – зайвий. Випадковий елемент головоломки, як випадкові пальці, що її збирають. Найважливішим було приховати від Фортуната Цвяха справжні мотиви задуму. Запеклий вовк, мисливець міг вловити відгомони чужої тривоги, виявити інтерес, піти по «верхньому» сліду…
– Ах, Ясю-Ясенько, лишенько ти моє…
Відьма Меліс вийшла з-за покаліченого блискавкою в’яза, присіла поруч із Ядвігою. Взяла тонке зап’ястя подруги. «Того разу ви були тут?» – поглядом запитав Мускулюс. Ні, похитала головою відьма. Вказала жестом: он там, лівіше. Мені зайняти колишнє місце, пане чаклун?
Так, кивнув Андреа.
Умовити руду взяти участь у полюванні на дитя-кульбабу виявилося просто до неймовірності. Он вона, причина миттєвої згоди. Зі смолоскипами вовтузиться. Здається, тепер відьма не відпустила б Фортуната самого навіть у пекло. За ніч випестувала б особисту Подобу, з хвостом, рогами й копитами, бігцем би побігла за «зрадником». А на галявину – взагалі дрібниці.
