На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Збоку, зліва, дуже примирливо, скромно і привабливо стояла моя стара, майже заглушена будовою, хатина і я попросив гостей до середини.
— Меблі! — викрикнула Лена, коли ми зайшли до сальону. — Барокко! Звідки маєте цей музей? А ті вази! То ж це справжні китайські! А картини! Чи не Сезан часом?
Тут же на стінах висіли і її власні картини і тут же трохи далі на комоді стояла її фотографія і можливо вона це помітила, а тому ще більше зосередила свою і нашу увагу, на здогадного Сезана.
— О! Який там Сезан, — казав я. Це просто… Я не знаю. Невідомого майстра.
— Але ж так! Це Сезан. Впевняю вас! — Вона уважно до того приглядалася і винесла присуд: — Сезан!
Я розсміявся. Ці дві картини, які вона означила, як "Сезан", я недавно приніс від тітки Ен, разом з іншим, як вона казала "джонк-ом" і повісив їх тут просто тому, що вони дуже добре пасували до загального стилю. Вони були задимлені, замазані, довгий час стояли у якійсь комірці, їх рямці спорохнілі. Лена була захоплена і зворушена, її власні картини і її фото неухильно вимагали пояснень і вона почала швидко поясняти своєму чоловікові, що ми були дуже близькі друзі, зрештою, він це знає, вона стільки про це говорила. Він спокійно оглядав мої вази, мої коники, мою Нефретете і не зраджував ніякого іншого зворушення, крім звичайних своїх стандартних "найс", "гуд", "екселент". А я лиш боявся, щоб Лені не заманулось заглянути до моєї спальні, де стояли її інші, можливо їй не знані, ті з озера Сімко, щасливі і радісні, повні сонця і повні чару знимки.
Я заклопотано просив гостей сідати, дістав віски й джінджерел, налив три старовинні, різьблені, інкрустовані лазурком, склянки. Лені і це сподобалось. Раніш ніж випити, вона оглядала склянку, ніби яку дорогоцінність. Ми з доктором випили, холодний напій дуже добре смакував, Лена випила також "за зустріч" і "за знайомство". Її чоловік виняв цигарки "плейєре", я вибачився за невживання, він був здивований, зазначив, що це "дуже добре", що це "погана звичка", що він "хотів було також кинути", але "не мав видержки". Ми спокійно розмовляли про дорогу, про Торонто, про те, як довго вони мене шукали, про алею Матіяса, про мою будову, про те, що вони їдуть до Ніагари, що він там ще не був. Лені в цей час помітно не сиділося, її не бавила наша розмова, її увага виразно була скерована до моїх збірок, вона хотіла бачити все, зацікавилась моєю збіркою книжок, старанно придивлялася до кожної дрібнички, зайшла до другої бічної кімнати, довго там барилася, а потім… О, жах! Вона таки не минула і моєї спальні. Я в цей час почував себе, мов на шпильках, майже не слухав доктора, а коли по часі вона вийшла, не сказала нічого, лише її гарні щоки забарвились ще гарнішими рум'янцями, а сяючі очі затягнулись мжичкою.
— Ну, так налийте ще, Павле! — сказала вона. Вона помітно намагалася взяти себе в руки і так само помітно, це їй не вдавалося. Я налив склянки і просив випити.
— У нас машина, — казав на це доктор.
— А, там машина… Вип'ємо! — піднесеним голосом казала Лена і випила чарку. Я запропонував гостям ресторан, надходив час обіду.
— Це забере час, — казав на це доктор.
- І ми не голодні. — Лена, здавалось, не дуже з цим годилася, але не перечила і лишень питала: — А скажіть, будь ласка, афонський схимнику, де це ви справді роздобули всі ті скарби?
— Життя складається з випадків, — відповів я.
— Можливо. Але цього не досить. Повірте, що ота там брудна пляма може бути Сезаном, — не вгавалась Лена.
— Під сонцем все можливе, але я в це не вірю, — сказав на це я.
— Це не питання віри. Ви краще зверніться до експертів.
— Коли б це Сезан, — заговорив доктор, — це значить понад сто тисяч. Невже ти думаєш… ті люди аж такі наївні…
— Павле! — перебила Лена. — Ми нічого не знаємо, як це сталося! Можливо, це справа далеко не наївности. Але як би воно не було, та он ваза справжня китайська… А та он фігуринка справжня індійська. Копія божка Крішни. Кажете, що вони принесені з горища. Багато дорогоцінностей хорониться по горищах.
— Але люди, що це купували напевно знали, що купують, — казав на це доктор.
— Не конче, не конче… Купували, бо мали гроші. Переважно з цікавости. Як сувеніри. За два — три доляри купували ван Гога. Він їм нічого не казав, закидали на горище… На горищах наших поміщиків знаходили майстрів ренесансу, — казала Лена.
— Мушу віддати справедливість вашій компетентності, казав на це я.
— Ніяка особлива компетентність. Про це знайдете в любому числі "Рідерс дайджест". Але я цим цікавилась окремо. В Монтреалі є такий професор з Мек-Тіл, на прізвище Ваньє. Я слухала його виклади… Але ми, Павле, мусимо їхати, — перебила сама себе Лена.
Я не перечив. Ця візита не була для нас легкою. Лена помітно хвилювалася, мої нерви також не мовчали і доктор це напевно помічав. Коли вони відходили. я дав їм на спогад попільничку зі старої бронзи. Я провів їх до їх авта.
— Яблуні, яблуні! Незабутні яблуні! — викрикнула Лена. Вона намагалася маскувати збентеження, ще раз глянула на напис "Коломия", подала мені швидко руку і заховалася до машини. Ми з доктором прощалися спокійно, я пояснив йому виїзд до автостради, побажав їм щасливої дороги, просив заїжджати. Машина рушила. Я помахав за нею рукою… А потім повернувся і пішов на будову. Усе це разом не тривало довше години.
Але неспокою лишилося на довгий час. Мій вигляд і моя поведінка помітно змінилися, я намагався уникати Катрусі, вона все це бачила і все розуміла. Після Великодня між нами постали винятково ідилійні стосунки, можливо трохи засолодкі, але зогляду на їх непідроблену справжність, абсолютно можливі. Візита Лени внесла до цього велике спустошення. Катруся мала збентежений вигляд, це мені дошкуляло і тим більше, що вона зі сумом повідомила, що пані Сомерсет змушена знов від'їхати до санаторії. А це значило, що я мусів би знов заняти місце архангела того дому. Це комплікувало справу подвійно. На щастя, це покищо обмежувалось лишень вечорами, бо я мав нічні роботи, але там далі…
Мовчанка. Мовчанка. і питання. Тим часом дуже скоро я дістав листівку від Лени, що свідчило, що вона тепер стала значно стараннішою кореспонденткою, ніж було в минулому. "Милий! Дякую! За Твій (!) "столик" (малось на увазі мою спальню). Незабутній! Сімко! Люблю! Незабуваюча!" "П.С. Вітай МОп яблуні!" О, мій ти Боже! У мене крутилась голова. Свідомо затримався з відповіддю. По кількох днях знов листівка і знов "милий", лишень, на цей раз, повідомлення, що відлітає на літо до Швеції, без чоловіка, до його батьків і вже не "вітай" а "вітайте", хоча все "МОп яблуні". А трохи згодом прийшов пакунок — мій другий портрет, той самий, що висів поруч з її, але старанно викінчений і дбайливо оформлений. Що це мало значити?
У відповідь я післав їй подяку за візиту, за листи, за портрет, за пам'ять, від себе і від яблунь, повідомляв, що вони цвіли й відцвіли, чекають плоду і жалують, що їх приятелька так безжалісно і далеко відходить. і питав, що це все значить. Чи вона вернеться? і закінчив зливою патетики, яка порушувала береги пристойности. Я жадав її повернення, запевняв, що живу тільки нею, що все що роблю — роблю лишень для неї, що я надіюсь і вірю.
Моє роздвоєння знов загрозливо збільшилось, вагання набирало сили. і можливо від'їзд Лени, розширення простору, віддалення між нами, могло нам помогти. і можливо це розв'язка. Можливо той світ — її світ, світ її предків, її крови. Хтось з її роду, по лінії батька, походив зі шведів, взятих в полон під Полтавою, який не повернувся до дому. Країна шаленого Карла, благородного Нобеля, чарівної Грети Гарбо. Чи не варто їй справді подумати над цим і чи не значить це справжній кінець між нами, розділеними глобальним простором і океаном.
Ми знов залишилися з Катрусею одні на весь наш замкнений світ з його будівельною гарячкою, що саме в цей час набрала кульмінаційного розгару. Це був також невральгічний кінець травня, оселя пані Сомерсет з її помпезним заїздом, оточена атмосферою квітіння городних маків, синіх, білих, жовтих і навіть чорних ірисів, різнобарвних гвоздиків, білих нарцизів, мармурових магнолій, а головне, білого й бузового бузку, який став валом між оселею й зовнішнім її світом. Робіни, кардинали, шпаки і легіони інших крикунів, конкурували з автами й булдозерами, а Катруся надягала свої короткі, кремові штанці, легку нейлонову, прозору блюзочку й тероризувала мою розтерзану плоть.
