На тведiй землi - Самчук Улас Олексійович (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
До церкви вночі наїхало стільки народу, що довкруги на цілу милю не було місця поставити авто, ані не було спроможности протиснутись до середини. Я стояв в густій масі людей, ніби замурований, просто на сходах під відкритим небом. До речі була гарна ніч з прикметним весняним приморозком, вгорі сяяли зорі, вулицею поза нами туди і назад грюкотіли трамваї, перед нами далеко над масою голів розлягалось Христос Воскрес. Десь над ранок святили паски, зчинився рух, не всім пощастило дістатися до середини, багатьом прийшлося вдовольнитися залею під церквою і сприйняти Божу благодать з уст мікрофонів. Невідомо чи це механічне єднання зі святістю було вистачальне, одна. че не було іншого доступу до Божих престолів нашого часу.
Після свячення всі, майже за шором, христосувались, як велить звичай, тричі у честь святої трійці. Я мав щоки обліплені помадками, дістав безліч запрошень на розговіння, але вибрав Боярів, бо не міг відмовити Марті з її пречудове — святочно — благальним поглядом, після того, як ми тричі, підкреслено щиро, віддали шану традиції братолюбія. — Вас зовсім обернено у абстрактну картину, — казала вона і білим, батистовим кінчиком пахучої хустини старанно звільняла мої щоки від слідів християнської любови.
Бояри, розуміється, також святили паску, їм пощастило більше, ніж мені, благодать свячення зійшла на їх хліб, крашанки, ковбасу і сіль безпосередньо з кропила, і разом зі сходом сонця ми вже прямували двома машинами здовж порожньою вулицею Блур, біля парку повернули на Гай-Парк авеню і за хвилину ми вже висідали, серед раннішньої святочної тиші, перед будинком Боярів, йшли сходами вверх, у вітальні ще раз христосувались, в їдальні вже чекав білий, святочний стіл, церемонно займались місця, наливались чарки, починали зі свяченого яйця, пили за святе воскресіння, їли іскристий, галицький борщ, печеню індика, подільські налисники. З кожною новою чаркою "голден веддінг"-у поповнялось надхнення, у великих очах Марти загорілись подвійно вогні, Михайло заговорив про політику, нас було троє, але нас була повна хата і все видавалось однією суцільною благодаттю неба, яка прихилилась до нас зі своєї висоти.
Після розговіння, за традицією, належався заслужений відпочинок, Бояри відходили нагору до своєї відпочивальні, а мені Марта., зі всілякими грайливими примовками, двозначними натяками та спокусливими обіцянками, примостила постіль внизу, у вітальні, під вікном на новій ясно-жовтій канапі. Не роздягаючись і наспівуючи свою улюблену "чарочку медовую", що вислувлювало повну мою вдоволеність, та обмінявшись з Мартою ще одним надхненним "Христос Воскрес", я вигідно влігся і дуже швидко заснув святочно-традиційним сном. Здається, що коли Марта відходила, останніми її словами було щось як "хай вам присниться"… а що саме далі — не пригадую… А разом пригадую, що мені справді приснилось і була це Катруся.
Не міг би далебі сказати, що це саме було, але було це багато руху, багато людей, метушні, христосування, все що тількищо пережилося, а в тому пригадую обличчя Катрусі з дуже радісним, святочним виразом, яка намагалась протиснутись між людьми до мене і не могла цього осягнути. Така виразна реалістична картина, я це уже переживав, а коли прокинувся, здавалося, що все ще бачу те миле личко з його впертим на мене поглядом.
Мені було соромно й ніяково і коли б не Марта, яка стояла надімною у пишному домашньому халаті і настирливо питала, що мені снилося, я, можливо, зірвався б і побіг шукати той сон у дійсності.
— Що вам снилося? — допитувалась Марта.
— Що вам снилося? Вам щось незвичне снилося! Я стояла й дивилася. Ваше обличчя було дуже тривожне. Що? Скажіть, що?
Я не відповів, а швидко встав, демонстративно потягнувся і струснув головою. і попросив щось пити. Марта принесла склянку помаранчевого соку, я за одним духом випив і все ще під враженням сну, хотів був прощатися і відійти. Але Марта зчинила спротив, настояла, щоб я затримався, згори зійшов Михайло, ми ще раз розговлялися, одначе мій добрий настрій не вернувся більше. Марта виразно гнівалась. — Що з вами сталося? — питала вона з докором. — Нічого, абсолютно нічого! Можливо, я втомлений… і мушу від'їхати… — О! Знаю. Розумію… — надулась вона. Але я не міг нічого зарадити. Я мусів відійти.
Біля другої години я все таки розпрощався з моїми друзями. Це був криштально ясний день доброї, свіжої весни в її початковій подобі, коли перші навали тепла півдня вперше здолали сили зими, коли по городах розгортаються жовті вогники свіжої форситії, а по всіх травниках простеляються перші яскраво-зелені килими молодої трави, коли відчиняються гаражі і переданими, у сяйві сонця, барвіють авто-машини.
Я їхав широкою, просторою, помітно порожнішою, ніж звичайно, дорогою, передомною і за мною бігли машини в напрямку Ніагари, як звичайно, мене цей рух наповняв бадьорістю, у вухах все ще звучали прощальні лементи Марти і уривно в думці виникали то зникали фрагменти недавнього сну.
Дома, на моєму їдальному столі, на цей раз покритому білою, вишитою скатертиною, я знайшов дві, синю й червону, крашанки і писульку "Христос Воскрес!" Воїстину воскрес, Катрусю! Воїстину! Дякую мила! Дякую! Я взяв слухальце телефону і набрав її номер:
— Гальо! Катрусю! Христос воскрес!
— О! Воїстину! — почув я радісний голос.
— Де ви були? — У церкві Привітання тітці Ен. Чи не хотіли б кудись зі мною?
— О! Дуже. А куди? — Куди будь. До кав'ярні, на танець.
— А коли?
— Десь під вечір. Біля п'ятої.
— Добре. Дуже добре. — І ми домовились.
Блаженна святочна втома, пригадую її ще з часів дитинства, яка перетривала роки безсвяточности і воскресла тепер у всій своїй силі, можливо, як атавізм далекого минулого. А можливо я був направду втомлений останніми місяцями, жив нервами, а коли прийшло відпруження то разом з ним і реакція на пружність. Вимагалось відпочинку. Я приліг з книжкою на канапу і під наркозом кількох сторінок читання непомітно заснув. Двері моєї хижі, коли я був дома, ніколи не замикалися і по часі я прокинувся від відчуття, що біля мене є хтось сторонній, а коли я відкрив очі — побачив дівчину у нарядному гуцульському строю — пречудове гаптована, барвиста сорочка, спереду і ззаду темно-червоні ткані запаски…
— Невже це ви? — вирвалось у мене спонтанно, я зірвався на ноги і ми кинулись в обійми. Забули за слова, лишень горнулися, задихалися цілунками, а коли прийшли до себе, я захоплено викрикнув:
— Катрусенько! Але це справді! Чудово! Просто чудово. Де це ви взяли?
— Вишила, — відповіла вона кокетливо, вся сяюча, мов спалах огню.
— І невже сама?
— А таки сама.
— То ви… чарівниця!
— А чи любиться, — казала вона по гуцульськи.
— і навіть дуже.
— То маєте ще й оце, — подала вона мені пакуночок, що лежав на столику. Я негайно розгорнув
— О! Катрусе! — вирвалось у мене. — То це ж не можливо.
— А чому неможливо?
— Бо неможливо. Бо я не заслужив. Бо така сорочка… Ні — ні — ні! Це неможливо, ніяк неможливо! — Чому не можливо? Ану одягніть. Чи буде личити, — казала вона переповнена видимим щастям, яке лилося повінню з її надхненної істоти.
Я мусів одягнути… Це була філігранно вишита, гуцульського крою зі стоячим низьким коміром і широкими, без чохлів, рукавами сорочка, зовсім, до найменших дрібниць допасована, домережана — справжній твір справжнього мистецтва, від якого промінювала справжня краса. і коли я вийшов з другої кімнати у такому вигляді, Катруся так зніяковіла, що здавалось, вона зірветься і втече. Її щоки залились густим рум'янцем, її очі горіли сяйвом, я підійшов до неї, взяв її теплу руку і легко потягнув до себе. Вона на мить насторожилась, ледве помітно здригнулась і кинулась до моїх грудей. Я обняв і пригорнув її до себе, підніс рукою її лице, її очі були вогні, її уста були гарячі і, здавалось, вона не може втриматись на своїх ногах. Я обережно підвів і посадив її до фотелю. Вона сиділа і деякий час не дивилась, мала закриті долонею очі.
