Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
Стоячий комірець мишачого кольору мундира підпирав підборіддя, що спадало донизу товстою складкою сала. На Полях коміра сріблилась нашита емблема дубового листя. Свастику прикріплено на грудях і на лікті правої руки.
— Прошу сідати,— ласкаво мовила Соломія, наче аж подивована моєю загайністю.
Як і тієї пам'ятної ночі, гітлерівський офіцер був із шахівницею, яку тримав на широко поставлених гострих колінах. 1 Ірава його рука повільно піднялась, і Соломіїні слова пройшли повз мою увагу, бо я заворожено стежив за тим млосно непевним і погрозливим рухом.
Як я й сподівався в глибині душі, хиже дуло «вальтера», добре знайомого мені з першої нашої небаченої зустрічі, раптом виткнулось біля грудей, якраз навпроти свастики. Мимоволі в свідомості майнуло, що під дулом цього пістолета гітлерівський офіцер темної ночі проводжав Хому на авіалайнер, який мав сісти на яблунівській околиці. І якби тоді козацький загін не захистив довірливого, мов голуб, старшого куди пошлють, то не було б знайомства грибка маїлючка ні з автомобільною заокеанською цивілізації ю, пі і шаленим розгулом роликових ковзанів, ні з до- сягненнями медицини в боротьбі за продовження собачого життя.
Тепер цівку «вальтера» спрямовано в мої груди. Спирт в акацієвих очах горів рівно, блакитняве сяйво ллялось крижаними, здається, а не гарячими хвилями... У нього зараз була чудова нагода розквитатися за тодішній програш у шахи, та й узагалі дати вихід тваринним інстинктам своєї звірячої натури, адже довкола безлюдний ліс, глушина.
І в одчаї та розпачі я хряснув дверцятами машини й хутко подався геть. Здивовано пролунав один автомобільний сигнал, другий, третій, а коли я перегодя оглянувся, то «Жигулі» вже віддалялись, уже скоро й зникли між дубами, що зімкнулись над дорогою... Сумбурні запитання роїлись у голові: як у машині опинилася Соломія? Невже вона стала спільницею фашиста? А може, вона потребує допомоги, бо обманом і підступом опинилась у його лабетах? На ці та інші запитання не знаходив відповіді і відчував, що вже давно припустився прикрих помилок, зав’язнув у їхньому болоті. Авжеж, зав’язнув, бо вчасно не повідомив куди слід ні про зустрічі з ординцями та козаками, ні про фашистського офіцера, ні про радіобіологічні та телебіологічні свої здібності, котрі надали змогу постійно зв’язуватися з Америкою, поставили над усіма смертними людьми. Я з жахом передбачав, що попереду чекають нові випробування, і не відав, як порятуватись, як вийти сухим із води.
На дорозі показався «газик»-всюдихід, покритий вицві- лим зеленим брезентом, забрьоханий, як і належить свідомому колгоспному трудівникові. За лобовим склом помітив коротко стрижену парубочу голову, солдатську сорочку захисного кольору, і, не вагаючись, підніс руку. Машина, зашурхотівши стертими шинами, загальмувала, дверцята з металевим брязкотом розчинились, і молоді солдати, що сиділи на двох бокових лавочках, спритно порозсувались, ділячись місцем зі мною.
— До району підвезіть,— укотре вже сьогодні повторив я.
— Підвеземо,— пообіцяли майже в один голос.
— Як вам служиться? — поспитав, радий, що перебуваю під їхнім надійним захистом.
— Навіть коли солдат спить, то служба йде,— прозвучало у відповідь.
— За дівчатами скучаєте?
— А вони за нами скучають,— почулося зі сміхом.
— Демобілізація скоро?
— А якщо навіть демобілізуємось, то зостанемось мобілізовані й призвані,— реготали.
Враз мені відібрало мову, як заціпило, та й не одному, либонь, мені тільки б заціпило, якби ще хтось опинився разом зі мною в машині. Приглянувшись, я помітив, що кожен із солдатів тримає в руках чималий клунок, обгорнутий як не матерчатою шворкою, то паперовим шпагатом. А з тих клунків прозирає де синій, а де червоний шовк козацькрго пояса, а там вишита сорочка, а там оксамитові шаровари. Та найчудніше — між солдатами стояв чималий чемодан, а в чемодані лежали дерев’яні та керамічні старовинні козацькі люльки, порохівниці, кисети, кинджали, якийсь каламар, штоф і напівштоф, шкіряна баклажка, висушена таракуца. А в кутку машини, зв’язані в один сніпок, видніли криві шаблі, а поряд, у другому сніпку, так само зв’язані старі козацькі списи та рушниці.
Майнув здогад: невже солдати роззброїли отой козацький загін, який невідомо де взявся в наш час і невідомо з чиєї примхи розгулював на волі?..
І я вмовк і вже не озивався до самісінького районного містечка. Бо, згодьтесь, надто багато пригод і багато потрясінь звалилося в один день. Я зійшов біля станції технічного обслуговування, а «газик»-всюдихід із солдатами та зі старовинним козацьким збіжжям покотив далі, сховався за районним Будинком культури і, здається, там і зупинився за рогом.
Стоячи під парканом, я дивився вслід, і події давніші та пригоди нинішнього дня в моїй свідомості стали вила- штовуватись в один ланцюжок, набирати характеру чіткої структури. Майнули неясні здогади, в які я поки що не міг повірити, а тому, либонь, рано говорити про них... Зітхнувши, я подався до свого знайомого на станцію технічного обслуговування, щоб якось зараяв із зіпсованою «Волгою», а думки все повертались до неправдоподібних сьогоднішніх пригод.
РОЗДІЛ СОРОК ДЕВ’ЯТИЙ,
у якому йдеться про чоловіка-циркуля, про американський свинарський комплекс, про гарматне яабійнс м'ясо, а також про корпуси швидкого реагування для найгарячіиіих точок планети
Опинившись нарешті в знахарчиній хаті, в цьому мальовничому барвистому квітнику, я зітхнув полегшено. Тут я немов одгородився від світу, замкнувся разом із своїми ваганнями, побоюваннями її сумнівами. Годилося б поміркувати над тим, що саме чекало мене в Яблунівці надалі, бо хід подій минулих обіцяв у майбутньому ще приголомшливіші події.
Вмостившись у ліжку й заклавши руки за потилицю, дивився в стелю, наче мальовані зодіаки квіток на стелі мали підказати відповідь. Як ізнагла відчув легке запаморочення, котре, здається, повинне передувати зубному болю, й аж застогнав од радості, коли зуби занили, й разом із ниттям спостиг мою голову зумер якийсь, дудніння, а з того зумера та дудніння вирізнялись чіткіші звуки, що спершу віддалено нагадували музику, а потім і справді обернулись на музику... Ложечки били по дерев’яних пластинках— це ритмічно й мелодійно говорив ксилофон; далі почувся м’якого тембру голос корнета; потім забриніли клавікорди... Мішанина звуків, якісь уривки пісень, удари гонга, обірвані музичні фрази... Величезний екскаватор залізною пащею вгризався в кам’яне вугілля, яке тут, либонь, добувалось відкритим способом; чорний спортсмен, потужно відштовхнувшись лівою ногою від тартанового покриття в легкоатлетичному манежі, став злітати над планкою у висоту, начебто аж карабкаючись у повітрі; через пісок пустелі повільно посувалась ящірка, а в небесах над нею майже непорушно застигла цятка хижого птаха...
І майже так само несподівано, як у всіх попередніх випадках, я побачив Хому!
Старший куди пошлють був похмурий, наче занедужав, наче там на одне вухо оглух, а на друге зовсім не чує, наче хвороба як не вморить його, то скривить. Може, скучав за Яблунівкою та за Мартохою, за ударною працею на тваринницькій фермі в колгоспі «Барвінок» чи якісь інші турботи сушили голову, бо виглядав Хома таки не торішнього літа.
Грибка маслючка супроводжував чоловік-циркуль. Так, чоловік-циркуль, удвічі вищий за Хому, котрий діставав головою чоловікові-циркулю лише до пояса. На довгих худих ногах, захованих у джинсах, стримів довгий худий тулуб, із якого тяглась довга худа шия, увінчана довгою худою головою. Говорячи, чоловік-циркуль показував плашки зубів, начебто позичених якщо не в крокодила, то принаймні в коня. Над верхньою губою росли вусики, що нагадували м’якеньке й лискуче хутро крота, знебарвлене у водні. Будучи альбіносом, чоловік-циркуль мав білі вії над очима ангорського кролика й біляве, немов синтетичне, волосся. Портрет його зостанеться незавершений, коли забути про вуха, які аж ніяк не давали забути про себе: невеличкі, мов листочки конюшини, вони здавались уміло прикріпленими протезами.
