Приватне життя феномена - Гуцало Євген Пилипович (онлайн книга без txt) 📗
На щастя, зуби перестали боліти, але, на жать, обірвався мій радіобіологічний і телебіологічний зв’язок із Америкою, що позбавило змоги стежити за перебуванням старшого куди пошлють за океаном. Свідомо чи підсвідомо здогадуючись, що мої химерні радіобіологічні та телебіо- логічні здібності пов’язані саме із зубним болем, я внадився до районного стоматолога. На диво, я вже потерпав од того, що з якихось незрозумілих причин перестав бути жертвою канібальського експерименту розвідувальних служб чужих ворожих держав. Зрозумійте правильно: я не хотів бути такою жертвою, сам не терпів і не терплю запроданців, просто тут перемагала людська цікавість: що ж там відбувається з Хомою?!
Отже, коли перестали боліти зуби, я захотів знову звідати зубний біль. Повірте, що я став мріяти про карієс у всяких формах: у компенсованій, субкомпенсованій і декомпенсованій. А ще мені хотілось, щоб він локалізувався як фіссурний, апроксимальний чи щоковий, губний, язикової поверхні. А ще хотілось, аби ненавмисне пошкодити обличчя або щелепи. Хто б це міг так надійно травмувати, щоб заболіли зуби — й не переставали?
Мрії мріями, а зуби не боліли, тоді я знову, як уже мовилось вище, внадився до районного стоматолога. Звісно, мусив скаржитись па біль, якого не чув, інакше лікар не став би оглядати порожнину мого рота й не порпався б ні в зубах мудрості, ні в молочних. Щоправда, порпався без особливої охоти та без особливого старання, все якось так скоса та підозріливо поглядаючи. Зрештою, після його чергового втручання, коли було порушено живий нерв у живому корені зуба, я не те що закричав, а завив.
Стоматолог (людина тієї непевної зовнішності, за якою може критись і сорок, і п’ятдесят років) зблід, стежачи, як по моєму обличчю пробігають то хвилі великої радості, то хвилі великого болю. Він уже хотів покласти в дупло зуба миш’яку чи то вдатись до обезболюючого уколу, та я мало не вибив із його руки шприц із новокаїном чи з іншою рідиною.
Річ у тому, що разом із цим щасливим нападом зубного болю до мене знову повернулись мої радіобіологічні та те- лебіологічні здібності... Ще тільки стоматолог брався волохатою рукою за шприц із новокаїном, як у скронях мені вдарили щипкові інструменти, цілий оркестр: арфа, цитра, гуслі, каптеле... Далі на їхню злагоджену музику наклався урочистий хорал, виконуваний на органі... Потім почулось незвичайної природної сили й чистоти меццо-сопрано, кришталеві переливи його вдарили в свідомість так, як могло б ударити в свідомість хмільне й прозоре вино сонячного проміння!..
Саме в цю мить я змушений був вибити шприц із рук стоматолога, бо, звісно, хай болить, хай нелюдський біль катує мене, але ж ціною цього болю я маю... хоровий спів, заупокійна меса хлюпнула широким потоком від обрію до ще дальшого обрію, наче голова моя обернулась на безмежний степ... озвалась пікколо-флейта, наче дрібна весняна птаха в шлюбному співі... і раптом ударив китайський гонг, і звуки його здавались нав’язливими й одноманітно тривожними.
— Болить?—допитувався стурбований стоматолог, схиляючись наді мною, і його зовнішність без віку виказувала в ньому людину, якій можна дати чи то п’ятдесят, чи то шістдесят років.
— Ой болить! — щиро вирвалось учиене, бо хіба ж можна приховати правду.
Районний стоматолог не вірив очам, що я схопився з крісла, що, кривлячись і тримаючись обома долонями за щоку, кваплюся до виходу з кабінету.
— Стривайте!—Тепер цій людині з непевною зовнішністю можна було дати й сімдесят.— Ви куди?
Та чи міг я не тікати від стоматолога, коли, нарешті, після його втручань до мене повернувся нестерпний зубний біль? А завдяки болю не тільки радіобіологічні здібності, а й телебіологічні. Так-так, бо раптом і в очах, і в свідомості почало кліпати, наче хтось вмикав і вимикав світло, попливли фіолетові та блакитні плями, запанував кольоровий сумбур, хаос барв, вакханалія тонів і напівтонів, що швидко міняли свою гаму. Ці світлові та кольорові ефекти якимось чином регулювались напливами й відпливами зубного болю, а потім із їхнього сум'яття стали проступати окремі виразні кадри, які майже не фіксувалися, зникаючи, змінюючись іншими, а то й зовсім покриваючись навалою темряви.
Заточуючись, я йшов із районної поліклініки до своєї «Волги», що стояла на дорозі в затінку тополь, мовби накрита ляскітливим покривалом гороб’ячого цвірінчання. Поки я одчиняв дверцята автомобіля, поки заводив мотор, щоб рушати до Яблунівки, як зубний біль став потроху попускати, вивільняючи свідомість від смертельних своїх лещат. І коли машина вже котилась поміж одноповерхових будиночків курного містечка, біль зубний майже вщух, самопочуття врівноважилось, і в голові розпросторились такі простори, що здатні були вмістити весь світ.
І з того первісного хаосу барв, із кольорового сумбуру, з вакханалії тонів і напівтонів стали виникати картини рухомі, живі, мінливі... Знеможений, покритий синцями, з розсіченою бровою і розбитою губою, через канати ринга переступав боксер-мулат; у залі ревли фанатичні прихильники боксу, проводжаючи зневажливим свистом свого недавнього кумира й вигуками захоплення вітаючи іншого, новонародженого кумира, котрий стояв у центрі рингу, піднісши догори могутні руки в боксерських рукавицях, усміхнений і щасливий... Неоглядних розмірів контора якогось бюро якогось концерну, заставлена письмовими стандартними столами, за кожним столом — зігнута постать дрібного клерка за портативною електронно-лічильною машинкою, і такий дражливий шерех у бюро, наче ті звуки творяться безліччю хрущів, зібраних докупи... Скелясті гори, порослі могутніми ялинами, і з зубчастого верха, спадаючи по гранітних рожевої та молочної барви уступах, ринуть паралельно два водоспади, два окрилені божевіллям потоки, світячись розпорошеним краплистим порохном, наче являючи світу своє несамовите диявольське натхнення.
Видіння, що проносились у голові, одвертали увагу від дороги та зустрічного транспорту, і я мусив звернути в бокову вуличку, аби, нарешті, повністю перейти на теле- зв’язок із Америкою. Вуличка вивела на околицю, до калинової та горіхової гущавини, яка зеленіла довкола блакитного озеречка. Налякані машиною, з його поверхні зірвалось кілька диких качок, і тепер дзеркало води стало чистісіньке, що в ньому могли б відобразитись і мої думки, якби мали плоть.
Одчинивши дверцята автомобіля, вдихав повітря, що пахло польовим різнотрав’ям та вогким духом лепехи й рогози... В голові клацнуло, блимнуло, спалахнуло... Й побачився знаменитий міст у Сан-Франціско, по мосту в шість рядів бігли машини. Скромний надгробний пам’ятник, під яким спочиває всесвітньовідомий Марк 1 вен, він же — Семюель Клеменс... У колясочці напівлежить немовля, а шапочка, сорочечка й пустушка в роті тавровані рекламами якоїсь фірми... Й ось нарешті серед моря облич майнуло до болю знайоме й дороге обличчя Хоми, грибка маслюч- ка, старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок»!
Явлення Хоми було таке очікуване й зворушливе, що я аж застогнав од утіхи, й тільки я застогнав, як хтось затупотів ногами коло машини й проказав жіночим голосом.
— Еге, значить, ви курей душите?
Всією своєю увагою я перебував там, за океаном, серед стовковиська облич вишукуючи обличчя Хоми, що загубилося серед інших — чужих і незнайомих, які належали великому, рухливому натовпу. А цей натовп мальовничими зграйками, екстравагантними групками, поривчастими хвилями скипав, як лава на сонці, в фешенебельному склепінчастому приміщенні, яке сяяло старовинними кришталевими люстрами, вражало картинами давніх європейських майстрів пензля, а ще багато сервірованими столами.
— То ви курей душите, еге? — знову озвався поряд недобрий жіночий голос.
Пещені обличчя з стандартними усмішками і без стандартних усмішок, обличчя після пластичних операцій і ще напередодні пластичних операцій, обличчя з виразами офіційної чемності і з виразами офіційної нечемності,— і раптом посеред цього паноптикуму живих і неживих масок, які, либонь, належали бізнесменам широкого польоту, знову майнуло, як скоропостижна блискавка, до болю рідне й дороге обличчя старшого куди пошлють із колгоспу «Барвінок»...
