Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) - Забужко Оксана Стефанивна (мир книг TXT) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Між іншим, мала класичну «хворобу позитивістів» — так званий «страх польоту». Щоразу, коли літак піднімався в повітря (а їй же доводилось підніматися в повітря десятки разів на рік!..), сиділа занишкла й бліда. За першим разом я, достоту мов той мужикуватий поборювач феміністок, не могла повірити, що вона всерйоз переймається такими «нісенітницями», і веселилася на всю губу: «Щось нас наче розхитувати починає…». Соля довірливо дивилася на мене страдницькими очима: «Ти навмисне мене дражниш?» — «Та ти що, справді боїшся?» — «А ти думаєш, я жартую?». У жовтні 1998-го ми літали з нею до Канади в книжкове турне на запрошення видавництва «Coteau Books»: Соломія впорядкувала для них «українську частину» антології українського й канадського оповідання «Two Lands: New Visions» (сумлінно перелопативши для того по бібліотеках гори журнальних підшивок, щоб не проґавити, бува, жодної завалящої перлинки, а кільком провідним авторам попросту виставивши умову — подати нове, не друковане раніше оповідання обсягом до 25 сторінок [127], — від неї я вперше почула тоді ім'я ще нікому не відомого Тараса Прохаська, почула безліч цікавих літературних прогнозів на довгі роки наперед і тепер з інтересом стежу, як усі вони потроху справджуються, — може, вона взагалі була останнім українським Критиком, у правдивому значенні цього слова?..), — а я, відповідно, репрезентувала з української сторони «живого автора». Автор, одначе, виявився далеко не такий «живий», як годилось би: мені гірше, ніж Солі, давалася зміна часових поясів, і по-справжньому я оживала аж тільки вночі, коли Соля, своєю звичкою, приходила «побалакати перед сном» (її улюблений ритуал, такий споконвічно-жіночий, — саме його-то вона й упізнала в листах Лесі Українки до О. Кобилянської і взялася палко поновляти в «літературних правах»!). Не знаю, чи причиною був той переліт через Атлантику, коли мені доводилося заспокоювати її, як малу дитину (і вона якось зовсім по-дитячому і ввірилась, поклалась, як слабший на сильнішого, і на зворотному перельоті вже не боялась, цілком безтурботно щебетала, пам'ятаю, як по-змовницькому глипнула: «Давай винця вип'єм?» — і ми обидві розсміялися з полегкістю безмовного порозуміння…), а чи щось із роками починало мінятися в нашому з нею алгоритмі «старшої й молодшої сестри», тільки в тих нічних розмовах я вперше виразно відчула в ній те, що Толстой називав «зоною вразливости»: незахищеність — як підставленість усім перехресним вітрам. Така маленька, втомлена дівчинка, яку хотілося погладити по голові, — і така невтомна й відважна, як дзвіночок, як Ґерда в «Сніговій королеві»…

У тому турне (а почалося воно з того, що Соля дорогою до готелю попросила стати коло взуттєвої крамниці, бо в аеропорту їй остаточно подерлися черевики, — відвалилась підошва, лишалося тільки викинути їх в урну під магазином, на ходу влізаючи в щойно куплені, — «Як вони тобі?» — типовий стиль життя загнаного інтеліґента, а її ж уважали трохи не «буржуазією»…), — отож у тому турне, впродовж усіх двох тижнів, із нами їздила знімальна група Канадської Національної телекомпанії. Фільм вийшов на екрани наступного, 1999 року, Соля його вже не побачила. (Сподіваюся, що колись і наше телебачення стане настільки «національним», не лише за назвою, що цей фільм зможуть побачити й українські глядачі, — він того вартий!) І дивна річ: якимось «шостим змислом» режисерка фільму, не тямлячи ні слова по-українському (на камеру ми говорили по-англійськи), вмонтувала в нього один епізод, де Соля говорить не на камеру, а за кадр, по-українському, — на старому цвинтарі перших українських поселенців. Там, на чужій землі, серед зруйнованих надгробків, чуже відсторонене око впіймало й вивело на крупний план Солину найглибшу «точку вразливости» — її (не знайду точнішого слова) метафізичну розгубленість увічу смерти, ту саму темну тінь «страху перед польотом», щось схоже на тичининське неймовірне «Ти кажеш — і я умру?..» (в підтексті — і що ж мені з цим знанням робити?..). Вся й без останку — «по цей бік» життя, вона найменше з усіх, кого знаю, була готова до того, що може бути раптово з нього вирвана — так водномить і легко, як квітка з дерева…

Господи, — вкотре забиває дух од цієї думки, — як же неймовірно  к р а с и в о  вона прожила свій вік!..

…А про те інше, що за межею розуміння, найточніше було сказано її майже-рідною англійською, понад чотириста років тому: «the rest is silence», далі — мовчання.

***

…Якщо ж про літературу — бо куди ж од неї дінешся, бо на неї ж таки й було потрачено переважну свідому частку цього блискучого життя, і в фіналі, коли всі ми «помремо, і нас забудуть», тільки вона, література, останньою про нас і свідкуватиме, — так от, якщо про неї-кохану, то тут знову треба повернутися до початку — до Солиної «заанґажованости» в людей як головного «життєвого методу». А раз життєвого, значить, і професійного також, — у таких цільних, як із одної брили кришталю витесаних, натур по-іншому не буває.

Література була для неї не так зібранням текстів, як, насамперед, зібранням живих людей, крізь ті тексти проявлених. Любила повторювати: «Письменник завжди пише про себе!» — і «виїдала», за власним гумористичним визначенням, кожен текст, «як гусінь», із захопленням зчитуючи за оболонкою слів неостигле тепло людського документа. Мертві від її доторку воскресали й приєднувалися до живих. У нормальних, не оголомшених історією націй саме такий діалог і зветься культурою. Тільки не варто забувати, що наші мертві понад піввіку були скарані ще й на духовну смерть, «поховані під палітурками», і «оживляти» їх, за офіційним літературознавчим каноном, суворо заборонялося. Так що в своїй до них закоханій увазі Соломія рухалася, як по мінному полю: від вибуху до вибуху, — що, до речі, незмінно її тішило. (Чи не найбільше втіхи справив їй один лівий нардеп, що дав її науковим студіям, як то мовилося в радянські часи, «гнівну відсіч» прямісінько з трибуни Верховної Ради, — зазвичай Соля, як усі, хто працює за найвищим класом і знає ціну своїй роботі, у виявах фахових амбіцій була досить стримана, із «щоконадимальників» при кожній нагоді глузувала нещадно, так що крий Боже було потрапити їй на язичок, але цим випадком вона таки щиросердо і всмак хвастала, відверто горда з того, як потрапила «їх» дістати, — ніяка з її міжнародних відзнак, ні Мак-Артурівська «стипендія для геніїв», ні хвалебний відгук на «Letters From Kiev» у «Times Literary Supplement», — це ж скільки, цікаво, українців за всю історію читали про себе в «Times Literary Supplement», двоє, троє, четверо?.. — не принесли їй і близько подібної сатисфакції!)

Трагічна доля ніким за життя не розпізнаного й не збагнутого А. Кримського боліла їй так само живо, як доля колеґи, що потрапив у лікарню (мене тоді вкотре наново вразила її правдива — непоказна — шляхетність, правдива шляхетність завжди непоказна: мельком, у телефонній розмові, вона вимовилася, що завтра не матиме для мене часу, бо забиратиме машиною з лікарні самотнього Г.С.: «А то, — голос їй задзвенів щирим обуренням, — він після мікроінсульту зібрався їхати додому трамваєм, уявляєш? Надумався!» — так, ніби вся проблема полягала виключно в нерозважності старого, а те, що вона, котра хвилинки вільної не мала для себе, кидає печене й варене і мчить клопотатися чужою людиною, було найсамозрозумілішою річчю на світі, взагалі не вартою окремої згадки). Чоловіча слабодухість Коцюбинського, який роками не вмів виплутатися з любовного трикутника, втікаючи від реальности то в хворобу, то на Капрі, звідки слав обом жінкам ніжні листовні поцілунки, чіпляла Солю чисто по-житейському, і вона іронізувала на його адресу («Грушечки потовклися!» — цитувала з листа Коцюбинського до дружини у відповідь на післані тою фрукти, і треба було чути, з якою вбивчою інтонацією передражнювала ті «грушечки»!) — із тією ж жіноцькою дошкульністю, що й на адресу цілком живого-здорового автора, трохи старшого за нас літерата, який, невідь-чом тішачись репутацією високочолого мислителя і крутого ловеласа водночас, роками жив на утриманні дружини, якоїсь простої собі тітки, ще й тяжко її соромився, — «А ти звернула увагу, — наполегливо допитувалась Соля, — які в нього огидні жіночі образи, такі тлусті баби в сукняних панталонах, мене просто знудило?..». Роман Ольги Кобилянської з Осипом Маковеєм міг становити не менш захопливий предмет для кількагодинної балачки по телефону, аніж котрийсь із моїх власних чергових «романів», які я щоразу тягла до неї «візувати», і якби нас підслухав хтось сторонній, то напевно вирішив би, що ті Кобилянська й Маковей мешкають десь із нами по сусідству (ось чого не знайде читач Соломії Павличко в її працях: розповідала, як, допавшись в архівах до їхнього листування, — котрим до неї від 1950 року ніхто ні разу не поцікавився! — перечепилась об один пасаж, у якому Маковей бідкається — мовляв, а колись же, через багато років, якась майбутня феміністка, розбираючи їхні з панною Ольгою стосунки, либонь, напише: ну й дурень же був із того Маковея! — і далі вже в другій особі: ах ти, сяка-така феміністко, дав би я тобі прочухана! — «Я просто похолола вся, коли це читала, — згадувала Соля, — у мене було таке відчуття, що це він до мене звертається!..», — в «Дискурсі модернізму» Маковеєва цитата залишилась, а от оте Солине відчуття старанно прибрано, «зачищено», як і належиться в ученій монографії, — а проте тільки з таких «відчуттів» і постають справжні дослідження, і вся історія людського духа, вся тяглість культури на тому стоїть — на відчутті живої присутности, тепер-і-тут, і тих, що були, і тих, що будуть, на єдності з ними й відповідальності перед ними й за них, — для Солі це було природно, як дихати повітрям, але, Боже мій, як же насправді фатально мало в нас людей, наділених таких органічним культурним інстинктом!..).

вернуться

127

Я написала тоді для неї «Я, Мілена», і Соля була дуже задоволена — не так із моєї старанности, як із того, що потверджувавсь один із її засадничих літературознавчих принципів: «Я завжди кажу: є замовлення — є література, нема замовлень — нема літератури!». Тобто, вона й тут «будувала» — в країні без книжкового ринку, без наявної видавничо-журнальної інфраструктури (котра тільки й робить письменство суспільно запотребованим заняттям!) використовувала кожну нагоду, щоб поставити літературний процес на професійні рейки, показавши насамперед самим літераторам, як воно «має бути» (а натоді цього собі не уявляв майже ніхто, — за способом функціонування наша література 1990-х була чистою «художньою самодіяльністю»: виступи, читання, які-небудь випадкові «ґрантові» альманахи зі сценічною презентацією, — і Соля, ретельно відвідуючи всі такі акції, скрушно констатувала: «Все це дуже добре, вся ця тусня, але ж це тільки соціологія літератури, — а  т е к с т і в -то нема!» — «текстом», вартим літературознавчих «анналів», було в її устах те, що вже виходить за межі письменницького міжсобойчика, «капусняку для своїх», і антологію, призначену для іноземного читача, розглядала, зокрема, і як привід добути від засниділих у своєму закапелку українських авторів хоч кілька таких «текстів»).

Перейти на страницу:

Забужко Оксана Стефанивна читать все книги автора по порядку

Забужко Оксана Стефанивна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


З мапи книг і людей (Збірка есеїстики) отзывы

Отзывы читателей о книге З мапи книг і людей (Збірка есеїстики), автор: Забужко Оксана Стефанивна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*