Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
Після низки поворотів та прискорень по прямій, Бекер вилетів на трирядне перехрестя, позначене як Esquina de los Reyes. І зрозумів, що сталася халепа — він тут уже проїжджав. І поки Бекер стояв, спершись ногами на дорогу, а мопед хурчав на холостих, двигун раптом кашлянув і заглух. Датчик бензину показував VACIO, тобто «порожньо». І відразу ж, наче по сигналу, ліворуч на алеї попереду нього мелькнула якась тінь.
Людський мозок — найдосконаліший і найшвидший з усіх існуючих комп’ютерів. За тисячну частку секунди Бекер встиг розгледіти форму окулярів того чоловіка, пошукав у своїй пам’яті відповідник, знайшов його, зафіксував небезпеку і зробив запит на оптимальні дії. І дістав відповідь. Кинувши непотрібний тепер мопед, він щодуху побіг зі швидкістю тренованого спринтера.
Але, на нещастя для Бекера, Гулогот стояв тепер на твердому ґрунті, а не трясся в таксі. Він спокійно націлив пістолет і вистрелив.
Куля влучила Девіду в бік тієї миті, коли він, уникаючи пострілу, звертав за ріг будинку. Тільки після п’яти — шести кроків мозок зафіксував відчуття. Спочатку було схоже, що він розтягнув м’яз, просто над стегном. Потім з’явилося якесь тепле пощипування. А коли Бекер побачив кров, то відразу ж усе зрозумів. Болю не було — ніде й ніякого, його гнала жага втечі стрімголов крізь лабіринт звивистих вулиць району Санта-Крус.
Гулогот кинувся за своєю здобиччю. Він відчував спокусу поцілити Бекеру в голову, та кілер був професіоналом своєї справи і знав, що, стріляючи в голову, він ризикує промахнутися. Бекер був рухомою мішенню, тому найдоцільніше цілитися йому в тулуб, забезпечуючи максимальний допуск на похибку. І такий підхід виявився правильним. В останню мить Бекер був відхилився убік, і Гулогот, хоч і не вцілив йому в голову, зате влучив втікачеві в бік. Кілер знав, що куля лише дряпнула Бекера й серйозної шкоди не завдала, та цей постріл не пропав даремно: він встановив контакт із ціллю. Здобич відчула дотик смерті. Тепер починалася зовсім інша гра — нова гра.
Бекер мчав навмання. Повертав. Петляв. Уникав прямих проходів. Та переслідувач невідступно гупав позаду. У голові Девіда не лишилося думок. Ані про те, де він, ані про те, хто його переслідує. Лишився тільки інстинкт самозбереження; болю він не відчував — лише страх і приплив нестримної, майже тваринної енергії.
У декоративну теракотову стіну тріснула куля — просто над його головою, і керамічні друзки посипалися йому за комір. Він різко кинувся ліворуч, у сусідній провулок. Почув себе — він гукав на допомогу, та ранкове повітря було мертвотно-непорушним — тільки гупання кроків і важке дихання позаду.
Тепер Девідову рану вже пеком пекло. Злякавшись, що, можливо, залишає за собою кривавий слід, він у відчаї став озиратися довкола, шукаючи поглядом відчинені двері, ворота — хоч якийсь вихід із цього тісного задушливого каньйону. Та не помітив нічого. Прохід звузився.
«Socorro! — голос Бекера був слабким та ледь чутним. — Допоможіть!»
Стіни звужувалися з обох боків. Прохід вигинався. Бекер пошукав поглядом перехрестя, розширення — будь-який маршрут втечі. Похід звузився ще більше. Скрізь — замкнені двері. Іще вужче. Замкнені ворота. Кроки позаду нього повільно наближалися. Бекер опинився в проході, який круто йшов угору. Іще крутіше. Бекер відчув, як напружуються його ноги. Швидкість бігу вповільнювалася.
І раптом бігти стало нікуди.
Наче автострада, недобудована через брак коштів, алея просто скінчилася. Перед Девідом виросла висока стіна, а під нею — дерев’яна лавка. І більше нічого. Тікати далі нікуди. Бекер поглянув угору, на триповерхову споруду, а потім крутнувся й кинувся було назад, тією самою алеєю. Та не встиг і кількох кроків зробити, як закляк, наче вкопаний.
Біля підніжжя крутого схилу з’явилася постать. Чоловік рухався до Девіда рішучою ходою. У його руці у променях ранкового сонця блиснув пістолет.
Задкуючи до глухої стіни, Девід відчув ясність розуму і спокій у душі. І майже в ту саму мить відчув і біль у боці. Він торкнувся рукою там, де влучила куля, і поглянув униз. Його пальці та перстень Енсея Танкадо були вимазані кров’ю. У Девіда запаморочилося в голові, і він спантеличено поглянув на золоту смужку з гравіюванням. Він уже встиг забути, що надів перстень на руку. Забув, чому приїхав до Севільї. Девід підвів голову й поглянув на постать, що до нього наближалася. А потім зиркнув на перстень. Невже це через нього загинула Меґан? Невже це через нього загине й він?
А постать поволі піднімалася до нього похилою алеєю. Бекер озирнувся — скрізь самі стіни. То був глухий кут. Кінець. Між стінами він побачив кілька замкнених воріт, та було вже запізно кликати на допомогу.
Бекер притиснувся спиною до глухої стіни. І відчув під підошвами кожен камінчик гравію, кожен виступ у тинькованій стіні за собою. Він подумки полинув у минуле — дитинство, батьки... Сюзанна...
«О Боже! Сюзанна!»
І вперше з дитинства Бекер почав молитися. Він не молився за уникнення смерті, бо не вірив у дива. Він молився, щоб жінка, яку він залишив удома, знайшла в собі сили, щоб вона знала, що він її любив. Бекер заплющив очі — і спогади потоком хлинули в його свідомість. То не були спогади про робочі зустрічі, університетські справи та про все те, з чого на дев’яносто відсотків складалося його життя. То були спогади про неї. Прості спогади: як він вчив її користуватися паличками для їжі, подорож під вітрилом до мису Код. «Я кохаю тебе, — подумав він. — Запам’ятай це... назавжди запам’ятай».
Неначе всі захисні хитрощі, усі фасади та всі фальшиві умовності його життя відлетіли геть. Він стояв оголений — плоть і кров — перед Богом. «Я — чоловік, — подумав Бекер. Й у швидкоплинну мить іронії додав: — Чоловік без воску».
Він стояв, заплющивши очі, а нападник у дротяних окулярах наближався. Десь поблизу загув дзвін. І Бекер, стоячи у вранішній темряві, став чекати на звук пострілу, що перерве його життя.
РОЗДІЛ 89
Вранішнє сонце сходило над дахами Севільї й поволі освітлювало глибокі каньйони між міськими будівлями. Дзвони на вежі Гіральда скликали вірних на ранкову службу. То був момент, на який чекали всі мешканці древнього району. Скрізь порозчинялися двері та ворота; люди цілими родинами висипали в алеї та проходи. І потекли, немов кров, судинами древнього району Санта-Крус до серця своєї общини, до центру своєї історії, до свого Бога, до своєї святині — до собору.
Бекер чув, як десь у його свідомості калатає дзвін. «Я — помер?» Майже неохоче розплющив він очі і, примружившись, поглянув на перші промені сонця. Відразу ж чітко збагнувши, де він є, Девід опустив голову і став шукати поглядом убивцю в алеї. Та типа в дротяних окулярах там не було. Натомість там були інші люди. Іспанські родини, вбрані у все найкраще, виходили з дверей та воріт своїх осель до проходів та алей. Вони сміялися й гомоніли.
А біля підніжжя крутої алеї, невидимий Бекеру, стояв Гулогот і стиха лаявся з досади. Спочатку його відділяла від жертви тільки одна родина. І він був певен, що вона невдовзі піде геть. Та звук дзвону все дрижав і дрижав, відлунюючи в проході й закликаючи інших із їхніх домівок. Он з’явилася ще одна подружня пара, та ще й із дітьми. Парафіяни вітали одне одного, розмовляючи, сміючись і цілуючись — тричі в щоку. А потім з’явилася ще одна група людей — і жертва Гулогота щезла з виду. Закипаючи від люті, убивця кинувся крізь натовп. Він мав будь-що дістатися до Девіда Бекера!
Кілер відчайдушно проштовхувався в кінець алеї. На мить йому здалося, що він загубився в морі тіл — піджаки й краватки, чорні плаття, мереживні накидки на жіночих плечах. Здавалося, вони не помічають присутності Гулогота: невимушено ступаючи, переминаючись і рухаючись в унісон, як одне ціле, вони заступали йому дорогу. Нарешті продершись крізь натовп, Гулогот кинувся з пістолетом напоготові до глухого кута алеї. А коли добіг, то видав приглушений, якийсь нелюдський вереск: Девіда Бекера й слід прохолов.
