Цифрова Фортеця - Браун Дэн (читать книги онлайн .txt) 📗
Та вона не могла до кінця повірити, що Танкадо пішов на таке. Японець був пацифістом. Він не прагнув руйнації, він просто хотів виправити ситуацію. Ситуацію, породжену існуванням «Транскоду», який загрожував праву індивіда на таємниці приватного життя. Хотів, щоб увесь світ дізнався: АНБ піддивляється й підслуховує. Знищення банку інформації АНБ було актом агресії, і Сюзанна уявити собі не могла, що Танкадо на це здатний.
Виття сирен повернуло її до реальності. Сюзанна кинула погляд на розгубленого командира і збагнула, про що він думає. Були зруйновані не лише його плани вмонтувати чорний хід у «Цифрову фортецю»; ба більше: його необачність та необережність підштовхнули АНБ до події, яка могла стати найбільшою розвідувальною катастрофою в історії Сполучених Штатів.
— Командире, це не ваша провина! — настійливо гукнула вона, перекриваючи виття сигналізації. — Якби Танкадо не помер, то ми могли б із ним поторгуватися, бо мали б варіанти!
Та командир Стретмор нічого не чув. Його життя скінчилося. Тридцять років він прослужив своїй країні. Це мав бути його момент слави, його внесок в історію: чорний хід до світового шифрувального стандарту. А натомість він послав вірус до банку даних Агентства національної безпеки. І тепер цей вірус не зупинити — хіба що вимкнути електроживлення і стерти всі до останнього мільярди бітів інформації, яку вже ніколи не вдасться поновити. Лише перстень міг врятувати їх, і якщо на цей момент Девід його не знайшов, то...
— Я хочу вимкнути «Транскод», — взяла Сюзанна ситуацію у свої руки. — Я спущуся в підземелля й вимкну рубильник.
Стретмор повільно повернувся до неї і глянув їй у вічі. І Сюзанна побачила перед собою психічно зламану людину.
— Я сам це зроблю, — каркнув він. Потім підвівся, і, намагаючись вибратися з-за стола, перечепився й мало не впав.
Сюзанна посадовила його назад за стіл.
— Ні! — гаркнула вона тоном, що не допускав заперечень. — Я піду.
Стретмор затулив обличчя руками.
— Гаразд. Нижній поверх. За фреоновими насосами.
Сюзанна швидко рушила до дверей, але на півдорозі зупинилася й озирнулася.
— Командире! — скрикнула вона. — Це іще не кінець. Ми ще не програли. Якщо Девід вчасно знайде перстень, то ми зможемо врятувати банк даних!
Стретмор не відповів.
— Зателефонуйте до банку даних! — наказала Сюзанна. — Попередьте їх про вірус! Ви — заступник директора АНБ! Мусите діяти рішуче й негайно! Мусите перемогти!
Як в уповільненому кіно, Стретмор підвів голову. І, як чоловік, що робить найважливіше рішення у своєму житті, він трагічно кивнув.
Сюзанна рішуче кинулася в темряву.
РОЗДІЛ 87
Мопед «Веспа» вискочив на крайню праву смугу руху автостради Гуельва. Розвиднювалося, а рух уже був досить інтенсивний — то севільська молодь поверталася додому після нічних розваг на березі моря. Шалено сигналячи, Бекера обігнав мікроавтобус, напхом напханий підлітками. Девідів мопед був як тріска в океані автомобільного руху. А за чверть милі від нього розбите таксі, сиплячи іскрами, теж вибралося на автостраду. Давши газу, воно зачепило боком «Пежо 504» — і той вискочив на трав’янисту роздільну смугу.
Бекер проїхав повз дорожній знак «SEVILLA CENTRO 2 km». Він знав, що коли дістанеться до центру, можливо, у нього з’явиться шанс. Спідометр мопеда показував шістдесят кілометрів на годину.
«До з’їзду з автостради — дві хвилини».
Він знав, що насправді не має стільки часу, бо десь позаду його наздоганяло таксі. Майже злившись із силуетом мопеда, він до упору накручував газ. Почувся приглушений постріл — і повз нього просвистіла куля. Бекер різко взяв ліворуч, петляючи між смугами руху, сподіваючись виграти час. Та то було марно. До з’їзду залишалося ще триста ярдів, а таксі, ревучи двигуном, невпинно наздоганяло його. Їх розділяли два — три авто. Бекер зрозумів, що за кілька секунд його або підстрелять, або розчавлять. Він поглянув уперед, видивляючись можливий маршрут втечі, та по обидва боки автостради тягнулися круті схили, посилані гравієм. Пролунав іще один постріл. І Девід прийняв рішення.
Верескнувши покришками й сипнувши снопом іскор, він різко взяв праворуч і звернув із дороги. Колеса мопеда вперлися в край схилу. Бекер щосили намагався втримати рівновагу, коли «Веспа», гребонувши гравію й вихляючи туди-сюди, пішла вгору схилом. Колеса шалено оберталися, чіпляючись за голу землю. Маленький двигунчик жалісно завивав, намагаючись впоратися з навантаженням. Бекер додав газу, сподіваючись, що двигун витримає. Він не насмілювався поглянути назад, бо був певен: зараз таксі різко загальмує, зупиниться — і йому навздогін полетять кулі.
Але так не сталося.
Мопед вискочив на вершину насипу — і раптом Девід побачив центр міста. Його вогні розляглися перед ним, наче неозоре зоряне небо. Продершись на повній швидкості крізь якісь зарості, Бекер перелетів через бордюр і вискочив на трасу. Несподівано його «Веспа» побігла якось жвавіше. Проспект Луїса Монтото немов сам котився в неї під колесами. Ліворуч промайнув футбольний стадіон. Девід вирвався на простір.
Саме в той момент Девід почув уже знайомий скрегіт метала по бетону й підвів голову. За сто ярдів поперед нього сполучною дорогою з ревінням мчало таксі. Різко загальмувавши й вильнувши багажником, воно вискочило на проспект і рвонуло прямо на Девіда.
Він знав, що мав би відчути хвилю паніки. Але не відчув. Бо чітко усвідомлював, що йому треба робити. Різко звернувши ліворуч на Менендес Пелайо, він натиснув на газ. Мопед помчав крізь маленький парк і вискочив у брукований проїзд Матеуса Заїки — вузеньку вуличку з одностороннім рухом, що вела до в’їзду в район Барріо Санта-Крус.
«Ну ще трошки!» — подумав він.
Але таксі не відставало, навпаки — із несамовитим ревінням поволі наздоганяло. І проскочило на хвості в Бекера крізь браму, що вела до Санта-Крус, відірвавши бокове дзеркало у вузькій арці. Бекер зрозумів, що переміг. Барріо Санта-Крус — найдавніший район Севільї. Тут не було доріг між будівлями — лише лабіринт вузеньких проходів, збудованих іще за часів Римської імперії. Вони були достатньо широкі для перехожих та мопедів, які зрідка сюди заїжджали. Колись Бекер заблукав тут на кілька годин.
Коли він долав на максимальній швидкості останній відрізок проїзду Матеуса Заїки, перед ним, наче гора, забовванів севільський готичний собор одинадцятого сторіччя. Поряд із ним у ранкове небо встромлювалася вежа Гіральда чотириста дев’ятнадцять футів заввишки. Це був район Санта-Крус, де розташовувався другий за розмірами собор у світі й мешкала община набожних севільських католиків.
Бекер помчав через брукований майдан. Пролунав поодинокий постріл — але було пізно. Бекер на мопеді зник у вузенькому провулку Діви Марії.
РОЗДІЛ 88
Фара мопеда кидала різкі тіні на стіни вузьких проїздів. Ледь встигаючи перемикати передачі, Девід із ревінням мчав між біленими будинками, немов ранковий будильник на колесах, який сповіщав мешканців Санта-Крус про настання недільного ранку.
Минуло лише півгодини відтоді, як Бекер втік з аеропорту. Й опісля йому весь час доводилося тікати, вкотре перемотуючи в голові кілька питань: «Хто намагається мене вбити? Що такого особливого в цьому персні? Куди подівся літак АНБ?» Він згадав мертву Меґан у кабінці туалету — і до горла йому знову підкотився нудотний клубок.
Спочатку Бекер сподівався проїхати крізь район напрямки й вибратися з протилежного боку, але Санта-Крус — то приголомшливий лабіринт проходів та алей. Тут повно-повнісінько фальшивих в’їздів та глухих кутів. І Бекер швидко заблукав. Підвівши голову, він був пошукав поглядом вежу Гіральда, щоб зорієнтуватися, але стіни побіля нього були такі високі, що він не побачив нічого, окрім вузенької щілини угорі, у яку падало ранкове світло.
«Цікаво, а де тепер отой чоловік у дротяних окулярах? — подумав Бекер; він прекрасно розумів, що нападник не відмовився від наміру вбити його. Імовірно, кілер тепер переслідував його пішки. Бекер насилу вписувався в круті повороти. Торохтіння двигуна відлунювало у проходах. Бекер знав, що в тихому районі Санта-Крус він перетвориться на легку і зручну мішень. Тепер єдиною його перевагою була швидкість. «Треба будь-що встигнути до протилежного боку!»
