Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Тоді ставало отцеві Кралевичу особливо скруко, що він так обидив Олексу. Тепер би закликати, перепросити, але як це зробити? Певної адреси своєї Олекса не лишив, літає собі орлиними перелетами від угорської границі аж до серця Поділля — і як ти його піймаєш?
Селяни — ті вміють якось знаходити його, коли їм треба, але селяни бояться отця Кралевича, й поручити їм таку місію батюшка не може. Зрештою, хто там кине господарство і піде ради доручення попа за десятки миль шукати вітра в полі… Треба чекати принагідності. Але якої? Щоби Олекса прийшов грабувати кого з сусідніх панів і, витерши руки після убийства, засів за стіл. Або, може, дочекатися, поки Олекса Довбуш прийде грабувати… отця Кралевича. Таже чути, он грабував же попів.
І чиста лінія думок отця Кралевича мутиться. Знов йому здається неможливим стосунок між розбійником і служителем вівтаря. Знов не знає, що буде робити, коли нараз, може, з власної ініціативи, в тій чи іншій ролі — як гість або як грабіжник — прийде Олекса Довбуш до Сапогова.
Тому у великому клопоті знайшовся отець Кралевич, коли раз увечері, так уже «у завлеги», нараз постукав хтось. Ну то ж у попівському домі це не дивно: може, вмирає хто або як.
Марта вийшла довідатися. Прийшла, каже, що то Петюк Іван і хоче бачити доконче ксьондза самого.
Отець Кралевич вийшов. Петюк півголосом сказав:
— Пан ватажко Олекса Довбуш казали, що прийдут ід вам вечєріти з хлопцєма у цесу неділю, так абе-сте були ласкаві приймати дванацік хлопа.
Петюк це говорив таким тоном, що якби заповідав візиту самого канцлера коронного, то не міг би додати голосові більшої поваги.
Отець Кралевич чув, як у нього сильно-сильно забилося серце. Він одразу навіть не знайшов, що відповісти. Спитав цілком несуразно:
— А ти відки то знаєш?
Справді — що таке Петюк? От Петюк собі, та й годі. У товпі прихожан ніколи й не помічав його отець Кралевич, а він… дивись…
— Видкив знаю, то вже знаю, лиш вам кау те, що мені велено. А втім, ваша голов — ци приймити, ци донести…
Так і сказав — «ци приймити, ци донести». Шпигнуло це отця Кралевича. Шорстко натякував:
— Доносителів тут нема, а прийняти старого знайомого — прийму з охотою. Так і передай, кому там знаєш.
Петюк поклонився і вийшов, а отець Кралевич пішов прямо до себе. Душу хвилювали складні почуття. Навіщо Олекса заповів прихід через третю особу та ще так офіційно? Хотів, мабуть, показати, що він не той уже Олекса, що приходив до цієї хати, як до вівтаря, і слухав промов отця Кралевича, мов божого гласу… А фраза про донос. Чи сам Петюк її вставив, чи зарані було йому сказано, що іменно так скажи.
Петюк, непомітний сірий Петюк — а дивись, як виріс і яким тоном говорив із єгомостем. Звідки вони беруть силу і… нахабство, оці петюки, коли чують за собою громаду? Поки був одиниця — тулився несміло у притворі, не смів навіть до церкви зайти, щоб стати рядом з багачами. А от тепер — такий тон, така певність. Постав його на чоло повстання — і, дивись, поведе, та ще й непогано поведе. Що це означає? Звідки це в нашім народі?..
Ходив, ходив по хаті, боровся з думками, а в сусідньому покою матушка тривожно прислухається до тих нервових, неспокійних кроків і з тоскою думала: «Знов щось нове, знов щось болюче, знов, мабуть, Довбуш… Яка зла доля зв'язала нас із цією людиною…» І тут же констатувала, що мимо всього — не має якось гніву до Олекси. Більше: якби явився, то могла би узяти за голову і поцілувати, як сина.
Отцеві Кралевичу прийшла думка — а чи добре ж зробив, що звелів Олексі прийти, не порадившися поперед з їмостею? Як-не-як, а це ж вона мусить і приймати, і гостити… Та й помимо фізичного приняття — вона теж несе на собі частину ваги морального приняття — то захоче вона ту вагу брати? Взагалі, мабуть, зле зробив, що прийшов до якогось остаточного рішення, а дружину зоставив на боці.
Відносини між подружжям останніми часами були якісь… невиразні. Зовнішньо все ніби зосталося по-прежньому. Те ж піклування про обід, сніданок, чисту білизну, спокій, та ж запопадливість коло господарства — і разом із тим щось не те. Наче більше мовчазною стала матушка, більше задумчивою. Робить, робить щось — і нараз зупиниться, наче аж замре, дивлячись кудись у просторінь. Менше почала балакати, а коли говорить, то якось уривчасто, відповідає, наче з обов'язку.
Маленька деталь. Завжди перед сном матушка говорила «добраніч». Говорить і тепер, але коли раніше до того слова малого додавалося тепло, ласка, то тепер зосталося саме лиш слово. Мовби у пишної комети відтяли блискучого хвоста, і зосталася сама зірка певної величини.
Дивно, що отець Кралевич, такий мислитель, не помічав серйозності процесу, а здавалося йому, заглибленому у власні думки, що то переходове, от зараз минеться.
І зараз оце мав іти до їмості не з яких там особливих міркувань, а більше з навички радитися в усяких господарських питаннях.
Крізь стіну запитав:
— Матушко, ви не спите?
— Ні…
— Можна до вас?
— Прошу.
Отець Кралевич пішов. Оповів візиту Петюка, питався, чи добре зробив, згодившись на прихід.
— Очевидно, добре. Не прийняти тепер — се просто би означало: я тебе не хочу знати, бо переходжу до лагеря твоїх ворогів.
— Вже й «переходжу»…
— Аякже. З дому вигнали (за малим не сказала «вигнав»), прийняти не захотіли — хто ж, як не вороги?
Отець Кралевич походив, походив по хаті.
— То, значить, ти радиш прийняти?
— Я нічого не раджу, — підкреслено відповіла матушка, — бо ти все одно зробиш, як сам захочеш. Я висловлюю тільки свою думку.
Отець Кралевич запитливо поглянув на жінку. Хто це говорить? Це ж говорить чужа, та ще й озлоблена людина! Це не фраза друга-порадника. Але задумуватися над тим було ніколи, й отець Кралевич пірнув знову у свої великі думи.
Да-а… Велику загадку загадав сапогівському єгомостеві Олекса Довбуш. Тільки й думає отець Кралевич що про будучий візит.
Думає про нього й матушка. Ясно, як день, що візит цей не укриється від бдящого й стривоженого тепер ока властей. Власті Кралевича не люблять, як ворохобну людину. Чи не буде це притокою для обвинувачення в спілці з опришками?
Правда, можна буде говорити, що опришки приходили з ціллю грабунку і тільки власне добрим прийняттям вдалося відвернути від себе грозу. Он якийсь ґазда у Чорних Ославах тим, кажуть, і врятувався, що заставив столи їжею й питвом для Довбуша й його хлопців. Так і тут…
Але ж усе село знає, що Довбуш ходив сюди майже до самих днів свого виступу. Як захочуть знищити, то варт їм це сказати на суді — і кінець. А сказати можуть, бо відносини між плебанією й селом сухі й офіційні. (Своїх щирих і гарних відносин їмость чомусь не брала в рахунок).
Виходило, що доля священичої родини зависла на сумлінні сапогівських людей: захочуть — донесуть, захочуть — помилують.
Дивним був день, ота неділя, в яку треба було сподіватися приходу отамана Олекси Довбуша. Правив отець Кралевич службу божу, а здавалося йому, що всі прихожани дивляться на нього й іронічно поемішковуються. Целькочеш, мовляв, священні слова, накликаєш до християнської любові, а сам столи розбійникам заставляєш. Он із самого ранку дим іде з труби попівського мешкання — «не на три, відев, особи обід варут».
Помилявся в службі батюшка, чим викликав щире недоуміння дяка. Харамаркав як-будь, аби скоріше тільки скінчити, аби скоріше визволитися з-під цих уїдливих поглядів.
По службі треба було їхати з требою — похорон — до одного з найдальших кутків парафії. Отець Кралевич квапив скоріше ладнати коня, мов боявся втратити й одну хвилину. Приїхавши на місце, спішив до неможливого. Дяк, він же й урядовий [експерт], оглянувши трупа, підійшов і пошепки сказав, що ховати, мабуть, не можна, бо неначе є слід кулі під волоссям.
— Я ніц їм (тобто кревним) не казав, але… не знаю, єк…
Кревні ті, похмурі якісь люди, із зловіщими очима мрачно поглядають. Отець Кралевич чув краєм вуха, що це дуже неспокійна сім'я, брати часто сваряться між собою, не можуть поділитися. Хто знає, може, й ця смерть — результат незадоволення поділом? Але вплутайся в цю історію, відмовся ховати — наберешся такого клопоту, що й життю будеш не рад. А головне — ніколи. Так ніколи, так ніколи… І отець Кралевич шепоче дякові. Такий теоретичний чоловік і здобувся на таку цілком практичну раду:
