Авірон. Довбуш. Оповідання - Хоткевич Гнат (читать книгу онлайн бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Єлена аж затрусилася, коли побачила чоловіка. Він іще йшов, але був блідий і хитався. Очкур довелося розрізати — і ціле відро крові одразу хлюпнуло на долівку, мовби хто коновку вбернув.
Єлена скам'яніла, і серце в неї перестало битися. Василь узявся обмивати, а Єлені сказав побігти й покликати кого з людей. Єлена побігла до свекра. Василя не було дома, прибігла мати Олексина, але з неї толку було мало.
Кой-як, кой-як оскільки уміли, перев'язали ногу. Олекса сам руководив перев'язкою. Потім сказав матері, щоб пішла роздобула коня. Це нелегко зробити, бо літом коней коло хати гуцули не тримають. Але все ж дістала. Привела.
Єлена з тоскою дивилася.
— Ци бес їхав, Олексику… Я би тє віходила.
— Знаю, ЄленочкО… Самий бих так хтів, але… можут мене взєти…
Олексик малий дивився на все перестрашеними очима. Так давно не видів дєдю — і от… Стільки крові не бачив зроду — і перелякався.
Ледве виліз Олекса на коня. Нога розпухла, в рану набилося багато волосків з суконних гачів.
Попрощався Олекса, поїхав. Василь їде збоку, підтримує. І якби тепер хто хотів ловити опришків у корчмі, а Олексу в дорозі — не мав би великого труду. Олекса це розумів і сильно каявся, що ради своєї пихи наразив на таку страшну небезпеку всіх своїх людей.
Схорована уява рисувала всі можливі до здійснення картини. Іван лежить зв'язаний, уже готовий — приходь і бери. Опришки — хто спить, а хто хоч і чуває, то до оборони не здібний. Ті, що пішли по ґаздах, так само безсилі боронитися й дадуть себе похапати, «єк курєт». Велике дав собі слово, що коли щасливо вийде з легінями з усієї цієї пригоди, — ніколи більше не буде робити таких експериментів.
Перші кілька днів сильно турбувався. Тут нога не дає спокою, а тут безпокойство за легінів: чи зійдуться, чи не сидять уже, чи не готовлять їм пани муки й шибениці?..
Але якось обійшлося. Поволі почали приходити опришки. Стидно їм, що от так порушили всяку дисципліну й здалися на волю божу.
— Ну добре, шо так вийшло, — говорив собі кожен з них. — А якби, не дай, Боже…
І ніяково було дивитися в очі отаманові.
А отаман сам ховає очі, бо кинув товариство у такій безпомічності. Правда, був ранений, але все ж мусив би бути при них і, як капітан корабля, уходити останнім.
Іван так і зовсім не дивився на брата. Зате Олекса твердо і дивився, і говорив.
Звелів Іванові стати перед собою. Потім сказав:
— Дай свою бартку.
Іван дав. Скажи зараз Олекса «нахили голову»— нахилив би. Олекса кинув бартку на землю. Показав на неї пальцем.
— От цеса бартка. Оден конец туда, оден туда. Вибирай, котрий хочеш. Або ти туда, а я суда, або навпаки, а разом нам не ходити. Шо ти мене скалічив, те я тобі прошшєю, лиш іше сегоннє маєш іти від мене, у котрий хочеш бік.
Голова бартки лежала на схід. Це би означало зостатися тут, бо далі на схід гір нема. Хвіст бартки показував на захід — се означало йти у бойківські гори, нав'язувати стосунки з невідомими людьми…
Трудно і не хочеться… Але вдарив Олексу у ногу, скалічив, може, на вік — а він і не мститься, дозволяє навіть свободу вибору — і Іван вибрав захід.
Але грубо помилився би той, хто вважав би це актом коли не великодушності, то хоч свідомості своєї вини. Правда, Іван відчував деяку провину, але не настільки, щоб робити щось в ущербок своїм інтересам. Іван рахував так. Суса він все ж убив, уся ватага дивиться косо, а отой Джус, що не перестає вертіти білками очей і все клене по-волоськи, — це ж вічний і непримирний ворог. Може, не викличе на дуель, бо не знає, що воно таке, але десь несподівано бахнути з-за смереки, або рубанути барткою під час січі «ненароком», або мало хіба ще є невинних способів?..
І от жити під такою загрозою не було би розумно. Далеко розумніше — зникнути на деякий час, а там видно буде. Відхід Іванів відбувся патріархально просто. Скинув свій бордюжок на спину, бесаги перевісив через плече, направив пістолі за поясом і рушницю за спиною, кивнув головою хлопцям і, навіть не сказавши «прощайте» чи там іще що, пішов униз.
З тих пір мало й чути було про Івана. Десь долітали глухі вісти від бойків, що ніби зорганізував і собі Іван ватагу та розбивав у Самбірськім, заходив і в Сяніцькі гори. На тамошні масштаби це теж була неабияка величина. Там десь він і помер. А перед смертю «возимєл» дивний помисел. Люди, вмираючи, відказують церквам маєтки, гроші — а Іван відказав церкві в Беняві свій розбишацький ніж. То був простий ніж, зроблений з різака, широкий і некінчастий; ручка коротка й оправлена в мосяж; кінець ручки вироблено немов у кінське копито. По один біг ножа вижолоблено було (мабуть, пізніше) слова:
А з другого боку вирізано таке:
Дальший рядок з іменем жертви витерся настільки, що нічого не можна розібрати. Стільки зосталося пам'яті по Іванові.
А Олекса так і не виходився більше з тої рани на нозі: хромав уже до кінця життя. І в пісні про нього співалося:
Але цікаво, що хоч і хромав Олекса, та проте це не відбивалося на його вмінні бистро ходити. Навіть бігав так само, як і перед тим.
Дивні враження відбирав отець Кралевич, чуючи про розбої свого знакімця. Коли лінія їх напряму оприділилася й то досить скоро, отець Кралевич не міг не вбачати в тому своїх впливів. Йому почало приходити до голови — а що, як Олекса правий і вибрав іменно властиву дорогу? Дуже можливо, що в даній місцевості до даного населення треба підходити інакше, ніж в іншій місцевості до іншого населення.
Олекса казав, що тут не треба оДразу підняти маси, бо все буде наражено на неудачу; а от так, показувати власним прикладом, вести за собою не словом, а ділом — це може дати наслідки. Він виходив із глибокого знання місцевості й звичаїв, та вдачі люду, а я виходив із теоретичних міркувань, одірваних від живої дійсності.
Чим далі роздумував, тим більше переконувався, що Олекса прав. І тому, коли чув про напад Олекси ще на одного пана і ще на одного пана, а при тім отой доконечний, яскравий рефрен: «Але ж бо вставайте, люди. Вас багато, а панів мало. Женіть оту мерзу з вашої землі…» — якась навіть радість охоплювала отця Кралевича, чув у тім щось із себе.
— Так і каже? — питався кого-небудь із селян.
— А так, єгомостику, й каже. Де би не був — так говорить.
— А як ви думаєте, Дмитре, правильно говорить Довбуш чи ні?
Дмитро насторожується. Воно ніби чемні єгомость, ніби ще нікому злого не зробили, а втім… ліпше, як ліпше.
І Дмитро старається так сконструювати свою відповідь, щоб і відповісти і щоб нічого не сказати, а загалом покликатися на оголожну роботу і скоріше втекти. Отець Кралевич це бачить і йому обидно. Доки ж це так буде?
Впрочім не всі. Знаходилися сміливіші, які прямо одобряли лінію Довбуша. Навіть коли отець Кралевич ставив питання руба, чи вийде що з того, чи договориться Довбуш, аби дійсно повстали люди, — діставав часом відповідь:
— Усе може бути…
— Ну, а ви, от ви, тут, у Сапогові — чи встояли б? Чи пішли б на панів?
Це вже було вроді як занадто, й найсміливіші навіть огиналися відповідати прямо. Одні рачкували:
— Нам не треба… Ми, Богу дєкувати, пана маємо лагідного…
Другі затулялися за інших.
— Єк люде, так і ми.
— Ає, ає… Коби люде — та й…
— Ци ми гірші за людей…
З того всього переконувався отець Кралевич, уже помимо своїх теоретичних міркувань, а на живому житті, що Довбуш на вірній дорозі і що якби десь йому підняти хоч одне село — це може, чого доброго, розгорітися і в справжнє всенародне повстання.
