Чаклун та сфера. Темна вежа IV - Кінг Стівен (лучшие бесплатные книги TXT) 📗

— Що ти там бачиш, Роланде? — несміливо спитав Алан.

— Халепу, — відповів Роланд, — халепу на нашому шляху. — Вйокнувши на коня, він рушив далі. І дорогою до бараків у Смузі К знову думав про Сюзен. Через п’ять хвилин після того, як його голова опинилася на пласкій і грубій подушці з мішковини, він уже бачив про неї сон.

Розділ VII

КРУТОЯР

Після учти в садибі мера та сутички, що сталася в «Раю для подорожніх», минуло три тижні. Між ка-тетами Роланда і Джонаса встановився такий-сякий мир. Місяць-Цілунок зник з нічного небосхилу, і на його місці почав народжуватися Місяць-Торговець. Дні стояли теплі й сонячні. Навіть старожили визнавали, що такого чудового літа на їхній пам’яті ще не було.

Одного погожого літнього ранку Сюзен Дельґацо мчала на своєму дворічному гнідому жеребці Пілоні на північ уздовж Крутояру. Вітер розвіював їй волосся за спиною і висушував на щоках сльози. Вона легко стиснула боки Пілона чоботами без шпор, благаючи його скакати швидше. Пілон послухався її — він стрілою полетів уперед, притиснувши вуха до голови. Хвіст майорів на вітрі, як прапор. Сюзен, одягнена в джинси й вицвілу сорочку кольору хакі, занадто велику для неї (колись вона належала її батькові), яка й стала тепер причиною всіх бід, нахилилася вперед — трималася однією рукою за луку сідла, а другою гладила шовковисту гриву на міцній шиї коня.

— Швидше! — шепотіла вона. — Лети швидше! Давай, любий, давай!

Пілон ще трохи прискорив свій галоп. Те, що він на це спроможний, вона знала. І підозрювала, що йому навіть вистачило б сил зробити неможливе.

Вони летіли вздовж найвищого хребта Крутояру, і вона ледь розрізняла величний схил землі, що полого спускався до Чистого моря, весь у барвах зелені і золота, мріючи в блакитному мареві моря. Будь-якого іншого дня цей краєвид і прохолодний, солоно-запашний вітер з моря підбадьорили б її і додали снаги. Але сьогодні вона хотіла лише одного: чути стукіт Пілонових копит і відчувати, як напинаються його м’язи, сьогодні вона хотіла втекти подалі від гірких думок, що її обсіли.

А все тому, що того ранку вона спустилася на кухню, вдягнена для верхової їзди в стару сорочку її батька.

Тітка Корд у пеньюарі стояла коло плити. Її волосся досі було забране під сітку. Вона насипала собі вівсянки у велику миску і поставила її на стіл. З того, як тітка повернулася до неї з мискою в руках, Сюзен одразу збагнула, що та не в доброму гуморі. Про це свідчили невдоволено скривлені губи тітки Корд і несхвальний погляд, яким вона нагородила Сюзен, коли та чистила собі апельсин. Тітоньці досі не давали спокою срібні й золоті монети, які вона не могла отримати негайно, бо відьма жартома вирішила, що Сюзен має лишатися незайманою аж до осені.

Але Сюзен розуміла, що й це не головне. Все було простіше простого: вони вже давно остогидли одна одній. З усіх сподівань Корделії, що не справдилися, гроші були лише одним. Вона розраховувала, що вже влітку будинок на краю Крутояру належатиме їй одній… і час від часу до неї зможе навідуватися пан Елдред Джонас, яким Корделія, схоже, захопилася не на жарт. Натомість вони досі товклися тут удвох. Одна — жінка на порозі менопаузи, з тонкими, щільно стиснутими від невдоволення губами на тонкому невдоволеному обличчі, з крихітними грудками-яблучками під сукнями з високими комірцями-зашморгами («Шия, — часто повчала вона Сюзен, — це головне»), з волоссям, що вже втрачало колишній каштановий блиск і в ньому прозирали сиві пасма. А друга — молода, розумна, жвава, і її дівоча врода вже ставала жіночнішою та невдовзі мала розпуститися, як бутон. Між ними було таке нестерпне тертя, що кожна іскра могла будь-якої миті перерости в пожежу. І нічого дивного в тому не було. Просто чоловік, чия любов до них обох була такою сильною, що під її крилом вони теж любили одна одну, помер.

— Знову на того коня? — роздратовано мовила тітка Корд, всідаючись за стіл у променях ранкового сонця. Якби у них гостював пан Джонас, вона б ніколи не дозволила собі сісти в такому місці. Яскраве світло робило її обличчя схожим на вирізьблену з дерева маску. В кутику рота в неї з’явився чиряк — ознака того, що тітка погано спала.

— Еге ж, — сказала Сюзен.

— Хіба ти цим наїсися? На одному апельсині до дев’ятої години не проживеш, дівчино.

— Нічого, проживу, — відповіла Сюзен, поспіхом доїдаючи часточки апельсина. Вона бачила, до чого все йде, бачила вираз неприязні й осуду в тітчиних очах і хотіла забратися подалі від столу, перш ніж почнеться гроза.

— Хочеш, я насиплю тобі каші? — спитала тітка Корд і вкинула ложку в вівсянку. Наче кінь ударив копитом у багнюку (або лайно), подумала Сюзен, і в неї всередині все стислося. — Хоч не помреш від голоду до обіду, якщо ти збираєшся їздити верхи так довго. Авжеж, така вишукана молода леді, як ти, не завдаватиме собі клопоту робити щось по господарству…

— Я зробила все, що треба було. І ти це чудово знаєш, подумки додала Сюзен. Я зробила все, поки ти крутилася перед дзеркалом і мацала пальцем свій прищ.

Тітка Корд укинула в свою бурду пристойний шмат масла (Сюзен гадки не мала, як цій жінці досі вдавалося зберігати струнку фігуру) і спостерігала, як воно розпускалося. Якусь мить здавалося, що сніданок все-таки закінчиться на цивілізованій ноті.

Але потім тітка помітила сорочку — і почалося.

— Перш ніж ти вийдеш надвір, Сюзен, я хочу, щоб ти зняла з себе цю ганчірку й одягла одну з нових блузок для верхової їзди, які минулого тижня прислав тобі Торін. Це найменше, що ти можеш зробити, щоб продемонструвати свою…

Навіть якби Сюзен її не перебила, то подальша тітчина тирада все одно потонула б у її гніві. Дівчина з любов’ю погладила рукав сорочки, тканина якої від постійного прання стала майже оксамитовою.

— Ця ганчірка належала моєму батькові!

— Еге ж, Пату, — пирхнула Корделія. — Все одно вона на тебе завелика, і запрана, і непристойна. Коли ти була ще малою, то носити чоловічу сорочку на ґудзиках дозволялося. Але тепер, коли в тебе з’явився жіночий бюст…

Блузи для верхової їзди висіли в кутку. Їх принесли чотири дні тому, але Сюзен навіть не схотіла забирати їх до своєї кімнати. Сорочок було три: червона, зелена і блакитна — всі шовкові і, поза сумнівом, збіса дорогі. Сюзен одразу їх не злюбила — за претензійність, манірність, широкі рукава, що мали артистично майоріти на вітрі, великі дурнуваті коміри… і авжеж, глибоке декольте — апофеоз усіх бажань Торіна на випадок, якщо Сюзен з’явиться перед ним у такому вбранні. Чого вона робити аж ніяк не збиралася.

— Мій, як ти кажеш, «жіночий бюст» мене геть не цікавить і не може цікавити нікого, коли я катаюся верхи.

— Може, й так, а може, й ні. Якщо тебе побачить один зі скотарів баронії, навіть Ренні — адже він, як тобі відомо, весь час проводить на пасовиськах, — то непогано було б, щоб він при оказії переказав Гартові, як тобі личить одна з тих camisa, [12] які він так щедро тобі подарував. Тож чому ти така вперта, дівчино? Чому завжди так непоступливо поводишся?

— А тобі що з того, тітко? Ти ж отримала гроші, чи не так? І отримаєш ще більше. Коли він мене трахне.

Побілівши від люті, тітка Корд перехилилася через стіл і дала їй ляпаса.

— Як ти смієш вимовляти це слово в моєму домі, ти, нахабо? Як ти смієш?

Саме тоді Сюзен і розплакалася, коли почула, як Корделія називає дім своїм.

— Це був дім мого батька! Його і мій дім! А тобі нікуди було йти, крім як до казарми! І він прийняв тебе! Прийняв тебе до нас, тітко!

Дві останні часточки апельсина досі були у неї в руці, і вона з силою пожбурила їх тітці в обличчя, а потім так несамовито намагалася вибратися з-за столу, що стілець не витримав і перекинувся на підлогу, потягнувши її за собою. Над нею нависла тітчина тінь. Прагнучи якнайшвидше з неї вибратися, Сюзен швидко поповзла геть. Її волосся розтріпалося, щока горіла від ляпаса, очі пекло від сліз, у горлі судомило. Врешті-решт їй вдалося зіп’ястися на ноги.