Андрій Лаговський - Кримський Агатангел (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗
— Не піду! — тихим голосом сказав професор і обережно зняв із своїх пліч Костянтинові руки. — Що колись між нами було, те вже поховано, і хреста над могилою поставлено, і вічную пам’ять над тим одспівано.
— Ходімо! — переконував його Костянтин і, призабувши похвалу, яку він недавно був виспівав на честь «оцієї поетичної келії» Лаговського, додав: — Адже ви пропадете тут самі, в вашій німій тюрмі, серед ваших поцвілих книжок, у тісній і темній книжній домовині!..
— Прощавайте, дорогий Костянтине, і покиньте мене жити самого в цій домовині!..
Костянтин одійшов, а професор довго ще сидів задуманий. Очі стали вогкі од близьких сліз. Бажання жити вкупі з людьми, слухати їхню прихильну мову знов у ньому ожило й заговорило. Та він нарешті подумав і навіть доволі чутно прошепотів: «Але ж не надовго б стало в них тієї прихильності». Знов би я швидко остиг їм, а тоді знов би гірко мучився, чом вони до мене охолонули... І були б ті нові страждання ще гіршими од тих, котрі проминули... Ні, ні! Самота — ото одне-однісіньке щастя моє!..»
Він підвівсь, походив по хаті, подививсь на свої шафи з книжками — і сів, щоб написати нові вірші, які прийшли в голову:
І чого тії люди не скажуть!
Що заперся я в темній тюрмі;
Навкруги — лиш самісінькі книги,
Спорохнілі, поцвілі, німі.
А того тії люди не знають,
Що й фантазія — там, де і я,
Що мене заколисують мрії.
Що...
Тут він спинився, бо останній рядок якось іще не скристалізувався в голові рельєфно, а тільки каламутно крутився разом з римою. Лаговському не хотілося спиняти свою творчість і зараз-таки додумувати цей нескінчений рядок,
289
10 Андрій Лаговський бо натхнення підказувало йому вже й третю й четверту строфу. Він написав:
В самоті, на безлюдді, у тиші... —
і тут раптом знов перепинивсь. В душу йому своїми поганими холодними пазурами дряпався нудний біль... і начебто не давав писати. Та Лаговський, невважаючи на ніщо, знов схопився за перо. Він схотів написати в цій третій строфі, що от серед нічної тиші зачинає тут у підземеллі грати небесна музика, розсувається стеля, видко чудове небо, де дивним способом сяють рівночасно і золоте сонце, і срібний місяць, і діамантові зорі; а звідусіль із кутків хати виринають пальми та гігантські екзотичні квіти, і схиляються над ним, і віють своїм ароматом, і пестять його; а небесна музика грає ще солодше... І він щасливий...
Ридання несподівано перервали його натхнення, перо випало з пальців, і він гірко-гірко заплакав.
«Ні, самота — таки горе, — подумав він, — але постійна, незакаламучена самота вже ж лучча й легша, ніж тая спілка з людьми, що кінчається розлукою та й перевертається в самоту...»
Потім він утихомиривсь. Сльози обсохли. Про Шмідтів уже гадки не було. Але зате тепер там десь на споді душі, в далекому закутку, забалакав уже якийсь зовсім інакший голос. І то був голос совісті. І чулося Лаговському:
— Савле, Савле! Что мя гониши!
Справді, нащо він накинувсь на Йсуса? Ну, добре! Він не вважає Йсуса за бога і не вважатиме, але нащо він його лаяв і як людину? Хіба таких людей, як Ісус, не треба хоч кому поважати й шанувати? Хіба Ісусів образ навіть най-скептичніші історики не вважають за дуже гарний, ідеалістичний?
«Любіть ворогів ваших...» Невже можна глузувати з тої людини, що додумалася до тих альтруїстичних слів?
І згадав Лаговський... давно це було й не часто... в його серці часом накипав гнів на Шмідтів, і він проклинав тоді першу годину своєї знакомості з ними, і ладен був навіть
помститися їм... А Йсус, і на хресті розп’ятий, молився за ворогів!..
Лаговський задумавсь... і, щоб утихомирити себе, написав поезію:
СОН
Зневажений, покривджений лежав я Та й з дикою ненавистю благав я:
«О, боже всеєдиний!... озовись!..
Помстись за мене ворогам!.. Помстись!»
І я заснув, потомлений журбою.
Аж бачу: став Ісус передо мною 1 каже тихо: «Гріх таким мольбам!
Господь сказав прощати ворогам».
Я угнівився: «Геть з мого порога!
Я визнаю єдиного лиш бога,
А ти сказав, що є тройко богів...
Не слухаю ж од тебе жодних слів!..»
Ісус одрік: «Казав я: син я божий,
Так божим сином всякий бути може,
Ніколи ж не казав я, що я — бог;
Єсть бог один, богів немає трьох.
Той бог єдиний — батько він над нами:
Він хоче, щоб усі були братами.
Ти ворогам своїм усе прости, —
Так сином божим зробишся і ти.
За ворога молись... люби, як друга...
І з серця вилетить усяка туга,
Ввілється в душу щастя... будеш рад...
І станеш ти й для мене рідний брат».
Це кажучи, глядів він так прихильно,
Що я схилився перед ним безсильно
І щиро вигукнув з плачем гірким:
«Дай, боже, щастя ворогам моїм!..»
Ах, що за чудо сталося зо мною!
Солодкі сльози вдарили рікою...
Кому ж я маю дякувать за те?
Благословен у бога ти, Христе!
Ця поезія була видумка. Такого сну ніколи Лаговський не бачив. Та що йому до того?! Адже як написав він цю поезію, то миттю заспокоївся, і голос совісті ущух та й не турбував уже його. Чи варто ж було аналізувати себе іще?
Він походив, походив по хаті...
«Вийти б подихати чистим повітрям? — майнула думка. — Ні, з півгодини попрацюю над своєю математичною роботою, а вже тоді піду пройдуся».
Він заходився писати Беселеву функцію:
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ПОРОЗУМІЛИСЯ
І
Взимку, перед Різдвом, одбувся в Москві з’їзд учених природників, фізиків та математиків. На тому з’їзді виступив з дуже довгим, докладним рефератом професор Андрій Іванович Лаговський. Хоч його спеціальність була чиста математика, виголошений реферат, одначе, торкався якраз математики прикладної, технічної, а саме — дослідів над відпорністю будівельних матеріалів. Референт, дуже добрий теоретик, подав декілька цікавих своїх формул, практично важливих для інженерів-техніків, далі піддав суворій, безпощадній критиці всі нужденні російські лабораторії для спроб над будівельними матеріалами, порівняв цю справу, як її налагоджено в Америці, і наприкінці радив вирядити на літо спеціальну експедицію до Америки, щоб там наочно навчитися, як треба впорати це пекуче, невідкладне діло.
Доклад Лаговського справив велике враження на з’їзді, викликав довгі дебати й жваву обміну думок. Зібраних інже-нерів-техніків найбільше вражало те, що реферат несподівано вийшов не з їхнього гурту, не од спеціалістів прикладної, експериментальної математики-механіки, а од чистого теоретика, що досі був відомий тільки своїми працями в сфері функцій та інтегралів. Не можна було рівночасно не звернути увагу на ту надзвичайну знайомість із численними чужоземними працями, яку виявив референт. «І звідкіля він знаходить час, щоб стільки перечитати?» — шепотів один із стареньких, заслужених професорів математиків, дивлячись на бліде й слабовите, але ще зовсім молоде обличчя Лаговського.
Реферат знайшов відгуки й у щоденній пресі. Декілька газетних репортерів злапали професора тут-таки на з’їзді та й обсипали його запитаннями. Нарешті в недільному додатку до найбільше розповсюдженої газети з’явився дуже добре зроблений портрет, великий, на першій друкованій сторінці, з підписом: «Професор Андрій Іванович Лаговський. З приводу його реферата на з’їзді». А в тексті було подано життєпис його, позичений, мабуть, з нового енциклопедичного словника, та згадано, що він, учений математик, є заразом і поет. Тут само подавалися й деякі його поезії.
