Леопард - Несбьо Ю (читать книги полные TXT) 📗
Він побачив, як в її очах знову забриніли сльози. Потім вона ступила крок убік, і він увійшов, хитаючись, у будинок і зачинився зсередини. Стояв у коридорі, у беззвучному вакуумі, у несподіваній пустці, у неймовірній безвісті.
Розділ 47. Страх темноти
Улав Холе закліпав у темноті.
— Це ти, Харрі?
— Я.
— Зараз ніч?
— Так.
— Як твої справи?
— Живий.
— Можна увімкнути світло?
— Не треба. Маю тобі дещо розповісти.
— Упізнаю цей тон. Не певний, що хочу це почути.
— Все одно завтра прочитаєш у газеті.
— Маєш іншу версію, яку прагнеш мені повідати?
— Ні. Я лише хочу розповісти першим.
— Ти пив, Харрі?
— То ти слухатимеш?
— Дід твій пив... Я любив його. І п’яного, й тверезого. Мало яка людина скаже таке про питущого батька. Ні, не бажаю я нічого чути.
— Гм...
— Я й тобі те ж саме скажу. Я тебе любив. Завжди. П’яного й тверезого. Хоча це неважко. Ти завжди був войовничий. Скільки пам’ятаю — воював з усіма, з самим собою теж. Але любити тебе — це найлегше, Харрі.
— Тату...
— На жаль, часу обмаль, щоб поговорити про важливе, Харрі. Не знаю, чи казав я тобі, синку, може, й казав, але часом ми так багато й так часто про щось розмірковуємо, що нам видається, наче ми міркували про це уголос... Я завжди пишався тобою, Харрі. Чи часто я казав тобі про це?
— Я...
Улав Холе вслухався в темряву.
— Ти що — плачеш, синку? Пусте. А знаєш, з чого я пишався найбільше? Я тобі ніколи не розповідав, але якось нам зателефонував твій учитель зі школи, тоді ти ходив у середню школу. Сказав, що ти знов устряв у бійку на задвірку. Із двома старшими од тебе хлопчаками. Того разу тобі було сутужно... Тебе відвезли у поліклініку, — довелося зашивати губу й рвати розхитаний зуб... Пригадуєш, я тоді урізав тобі кишенькові? А перегодом Ейстейн розповів усе. І як ти накинувся на них, бо вони налили Валянкові у наплічник води з фонтанчика... Хоча, здається, Валянок тобі не надто подобався. Ейстейн сказав, що тобі тоді добряче дісталося... Ти нізащо не хотів поступатися... Падав і піднімався... Зрештою у тебе так сильно заюшила кров, що хлопчаки злякалися й повтікали.
Улав Холе тихо засміявся.
— Тоді я не сказав тобі нічого, не хотів приохочувати тебе до бійки. Але я мало не до сліз пишався тобою... Ти був такий сміливий, синку. Ти боявся темноти, але все одно заходив у темні закутки. Я почувався батьком, який пишається своїм сином понад усе на світі... Я тобі про це говорив, Харрі? Харрі? Ти тут?
Вільний. Пляшка шампанського розтрощена об стіну, і бульбашки, мов киплячі мізки, стікають шпалерами на світлини, вирізки з газет, на роздруковане фото Харрі Холе з Інтернету, — він бере всю провину на себе. Я — вільний від провини, вільний для того, щоб знову послати світ до бісової матері! Босоніж ступаю по скалках, втоптую їх у долівку, чую їхній хрускіт під ногами. Я ковзаю у власній крові, захлинаючись від сміху. Вільний. Вільний!
Розділ 48. Гіпотеза
Керівник відділу убивств Південного округу міста Сіднея Ніл Маккормак пригладив сивіюче волосся, не зводячи очей із дівчини в окулярах, що сиділа на протилежному боці столу для допитів. Вона прийшла до нього просто з видавництва, у якому працювала. Зодягнена у простий костюм, але щось у вигляді Іски Пеллер підказувало, що це вбрання недешеве, просто не розраховане на таких простаків, як він. Але адреса, за якою вона мешкала, не свідчила про заможність. Брістоль — не надто престижний район Сіднея. Дівчина видалась йому дорослою й розумною. Безперечно, вона не належить до тих, хто стане драматизувати, вигадувати лише для того, щоб привернути увагу. Поза тим, це вони викликали її, а не вона сама прийшла у поліцію. Маккормак глянув на годинник. Він умовився з сином по обіді вийти в океан, вони мають зустрітися на Вотсон-бей, де на пристані була припнута їхня яхта. Тож він сподівався, що цей свідок не забере багато часу. До того воно й ішло, аж до останньої хвилини.
— Міс Пеллер, — звернувся Маккормак, відхиляючись на спинку крісла й склавши руки на досить помітному черевці. — А чому ви про це не розповідали раніше?
Вона знизала плечима:
— З якої речі? Мене ніхто про це не питав, та й стосунку до убивства Шарлотти я не бачу. Я розповідаю зараз, бо ви так докладно мене розпитуєте. Мені здавалось, що вас цікавить те, що відбулося у хатинці, а не цей... епізод, який трапився згодом. Дрібний епізод, який швидко пережили й забули. Таких, як він, є скрізь повно, й пересічній людині просто ніколи переслідувати кожного покидька.
Маккормак пробурмотів щось собі під носа. Вона, певна річ, має рацію. Навіть він не відчував охоти розмотувати цю справу. Клопоту і неприємностей не збудешся, коли зв’яжешся з людиною, яка має стосунок до поліції. Він зиркнув у вікно. Сонячні промені відбивались у затоці Порт-Джексон, а над Менлі досі клубочився дим, хоча відколи загасили останню пожежу у чагарниках, минув уже тиждень. Дим відносило на південь. Дмухав чудовий теплий північний вітерець. Наче створений для того, щоб пливти під вітрилом. Маккормаку Харрі Холе був до душі. Чи Ховлі, як він називав норвежця. Чоловік виконав чудову роботу, допомагаючи їм у розслідуванні кривавого убивства клоуна. Але голос височезного білявого норвежця у слухавці був геть виснажений. Маккормак щиро сподівався, що Хоулі не збирається знову запити по-чорному.
— Почнімо спочатку, пані Пеллер.
Мікаель Бельман увійшов до залу засідань «Oдин», й усі розмови враз затихли. Він став за кафедру, широко розставивши ноги, поклав перед особою нотатки й під’єднав комп’ютер до проектора. Слідча група цього разу складалася з тридцяти шести чоловік, що було втричі більше, ніж під час розслідування звичайного убивства. Вони так довго довбалися безрезультатно, що йому повсякчас доводилось їх підбадьорювати, але, хай там як, вони молодці. Тому Бельман дозволив собі й своїм людям заарештувати Тоні Лейке — тоді це видавалося справжньою беззаперечною перемогою.
— Чи ви читали сьогоднішні газети? — повів він, дивлячись на зібрання.
Він порятував те, що ще можливо було. На перших шпальтах двох найбільших газет майоріла одна й та сама світлина: Тоні Лейке сідає в авто біля стін Управління поліції. Третя надрукувала архівне фото Харрі Холе, яке зробили під час телешоу, коли він розповідав про Сніговика.
— Як бачите, Харрі Холе взяв усю відповідальність на себе. Це правильне й цілком слушне рішення.
Його голос луною відбився од стін, і він побачив зморені тривалим безсонням обличчя. Чи це щось інше? Тоді це треба здолати. Бо зараз ситуація загострилася ще більше. Заходив шеф Крипосу й сказав, що телефонували з міністерства й розпитували. Пісок у годинникові сипався швидко.
— Отже, ми більше не маємо головного підозрюваного, — мовив він. — Але є й гарна новина: у нас знайшлися нові ниточки, кожна з яких веде з Ховасхютти в Устаусет.
Він клацнув кнопкою, й на екрані з’явилася перша сторінка презентації у «Пауер пойнт», яку він зробив уночі.
Йому стачило півгодини, щоб розповісти про всі наявні у них факти, разом з іменами та датами, а також можливими маршрутами.
— Питання у тому, — мовив він, вимикаючи комп’ютер, — про яке убивство йдеться. Гадаю, можна виключити типове серійне убивство. Жертви не належать до якоїсь певної групи населення, але мають зв’язок з певним місцем та часом. Отже, небезпідставно припустити, що йдеться про якийсь особливий мотив, який можна вважати раціональним. Якщо так, то наше завдання значно полегшується: знайдемо мотив — убивця в наших руках.
Бельман зауважив, що чимало з присутніх згідливо кивнули.
— Проблема у тім, що ми не маємо свідків, які були б спроможні нам про щось розповісти. Іска Пеллер, єдиний свідок, про якого ми знаємо й яка досі жива, тоді добу пролежала у ліжку нездужаючи. Решта чи то померли, чи то не заявили про себе. Зокрема ми знаємо, що Аделе Ветлесен була там із хлопцем, з котрим недавно познайомилася. Як видається, ніхто з її знайомих нічого про нього не знає, тож маємо підстави вважати, що знайомство тривало недовго. Ми перевіряємо, з якими чоловіками вона контактувала телефоном чи через Інтернет, але це вимагає часу. І допоки ми не маємо свідків, слід установити власну точку відліку. Отже, нам потрібні гіпотези щодо мотиву. Що могло правити за мотив до убивства щонайменше чотирьох людей?
