Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Полковнику,— довершив умовляння досвідчений царедворець,— ти нині зайдеш до його високості полковником, а вийдеш генералом. Повір мені — буде так!
Видно, у словах чи в інтонації Безбородька полковник уловив щось таке, що змусило його віддатися в руки провидіння. На кілька хвилин він зник у блискучому нутрі великого палацу, а повернувшись, віддав честь і урочисто сказав:
— Графе, його високість жде вас!
Перед кабінетом наслідника Безбородько взяв офіцера за лікоть.
— Зачекай на мене тут!— і вступив у запобігливо розчинені перед ним двері.
Павло стояв біля каміна, в якому горів вогонь. Видно, і йому, як полковникові, чуття підказало, що недаремно прибув з Петербурга цей немолодий, лисіючий царедворець. Уся фігура Павла являла собою напругу і чекання. Навіть його високі ботфорти, навіть білий, акуратно завитий парик, ба, навіть невеликий, трохи кирпатий ніс виявляли ту напругу і нетерпляче чекання.
Безбородько зробив кілька кроків і зупинився. За ним безшумно зачинилися двері.
— Ваша величність,— голосно промовив він, явно хвилюючись.— Ваша величність...
— Ваша високість, графе... Ваша високість — хотіли ви, певно, сказати,— перебив його Павло.
Та Безбородько, мовби не чуючи тих слів, знову проказав:
— Ваша величність, привіз вам печальну вістку: сьогодні важкий апоплексичний удар вразив її імператорську величність імператрицю-государиню Катерину Другу...
Жоден м’яз не здригнувся на Павловому обличчі. Тільки очі блиснули, але враз і потухли.
— Який жаль!— почувся його байдужий голос.— І як же вона?
— Я залишив її у важкому стані. Лікар сказав — ніякої надії!
Павло довго мовчав. Стояв закам’яніло і випуклими очима дивився у вогонь. Врешті спитав:
— Це все?
— Ні, ваша величність,— Безбородько ступив кілька кроків наперед і, засунувши руку в кишеню камзола, вийняв шкатулку.— Мені пощастило запобігти непоправній помилці, допущеній у припадку гніву вашою матінкою.
Павло мовчки схопив шкатулку, швидко витягнув з неї перев’язаний синьою стьожкою сувій, розгорнув —прочитав. Знову жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Тільки якась невловима думка блиснула на мить в його очах. Потім він нагнувся і кинув папір у вогонь, а перечекавши, поки він згорів, ніби між іншим, сказав:
— Дякую, графе... Ви правильно зробили, що запобігли цій жахливій несправедливості... До речі, ви й досі граф? Я думав, що ваші заслуги перед троном оцінені вище... Ну, та до цього ми вернемося пізніше... А що зараз?
— Терпеливо ждати офіційної вістки, ваша величність,— порадив Безбородько.
— Так, так, ви маєте рацію, князю,— ніби ненароком обмовився Павло.
Безбородько наживки не проковтнув.
— Граф, ваша величність... Я тільки граф...
— Гаразд, графе, відкладемо розмову про це на потім,— милостиво погодився Павло.
— А от за дверима, ваша величність, стоїть полковник, вартий того щоб носити генеральські еполети... Я обіцяв йому це. Він якимось шостим чуттям відчув, яку звістку я несу вам, і пропустив мене до вас.
— Це не найважчий обов’язок, який я маю виконати в найближчому майбутньому, мій дорогий князю,— запевнив Безбородька Павло, знову обмовившись.— Будуть набагато складніші...
Підбадьорений цим Олександр Андрійович насмілився закинути вудочку на більшу рибину.
— Так, ваша величність... В попереднє царствування було допущено немало помилкових рішень і несправедливостей щодо окремих людей і навіть народів... Зокрема по відношенню до моєї батьківщини — Малоросії...
— Я це знаю,— спокійно підтвердив Павло.— Ми згодом і до цього повернемося, князю.
Олександр Андрійович торжествував. Здається, наступне царствування обіцяє бути сприятливим для України, як і для нього. “Дай Боже доброго царя, який би приніс хоч крихітку волі моїй безталанній батьківщині, моєму бідному народові,— молився він.— А мені дай, Боже, щастя дожити до того часу, коли це станеться, коли народ мій поряд з іншими народами піде по зоряному шляху щастя, по нашому срібному Чумацькому Шляху”!
Та чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму замишляє.
Справді, Павло не забув Безбородька. Надав йому титул князя, зробив його канцлером, навіть підписав один указ про відновлення справедливішого гетьманського судочинства в Україні... Та не на того коня поставив Олександр Андрійович! Не такою людиною виявився Павло, щоб зробити комусь добро. А хоч би й добрим був, то не встиг би нічого зробити, бо відміряла йому доля лише чотири роки царствування, а потім руками братів Зубових затягнула зашморг на шиї.
Ще менше рясту топтати на білому світі відміряла вона самому князю Безбородьку — лише два роки. Помираючи весною 1799 року, він заповідав братові Іллі:
— Багато нажив я за життя статків-маєтків. Та все то марнота! Спадкоємці з превеликим успіхом розтринькають їх, ще й лаятимуть, що мало надбав. Та я не печалюся з того. Хай собі тринькають! Одна журба душу облягає: чи дійде моє слово до народу нашого? Чи згине в плині часу, як не раз гинули у війнах, пожежах та від нерозуму людського неоціненні скарби історії?
— Ти маєш на увазі “Історію русів”?— спитав Ілля.
— Так, мою “Історію”... Збережи її, брате! Повези на Україну!
— Повезу, братику... Збережу! Будь спокійний!
Ілля схилився до брата, обняв і беззвучно заридав.
РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
1.
Три дні після взяття Очакова переможці веселилися. Потьомкін наказав видати кожному учаснику штурму по півкварти горілки та по три карбованці. Багатьох було нагороджено медалями, а серед них — Івася та Керіма. Із турецьких запасів, захоплених в Очакові, варили кашу,— кожному насипали по повній мисці. Котли не мали передишки з ранку до вечора. Кашовари падали з ніг від утоми, а їхні помічники не встигали з турецьких бочонків роздавати до каші солону та в’ялену рибу.
За рік війни солдат і козак уперше наївся досхочу.
А на третій день генерал Попов зайшов до Потьомкіна:
— Ваша світлість, чим будемо годувати військо завтра? Наші припаси вичерпалися, дров немає — топити нічим, козаки рубають вітрильник, що вмерз у лід, і топлять печі у своїх куренях. Солдати в наметах та землянках замерзають. Попереду — довга зима. Надворі — лише грудень. Що будемо робити?
Потьомкін не думав про такі дрібниці. Після взяття Очакова він витав у небесах, писав щодня імператриці реляції про штурм, про подвиги ввіреної йому армії, підлеглих йому генералів, офіцерів, солдатів та козаків.
Тому заява начальника штабу здалася йому відром холодної води на розгарячілу голову.
— Невже це правда? Невже ніяких запасів не залишилося?
— Не залишилося, ваша світлість.
— Що ж робити? До весни далеко...
— Треба відвести полки вглиб України, розквартирувати по селах — до весни. Там вони будуть ситі, а спатимуть в теплих хатах.
— А запорожці?
— Розпустити по домівках. Вони самі знайдуть собі шматок хліба.
Потьомкін приклав три пальці до лоба, довго думав. Врешті сказав:
— Ну, що ж — пиши наказ! Я підпишу.
Попов поклав на стіл аркуш паперу, розгорнув, подав перо.
— Наказ я написав, ваша світлість. Підписуйте!
Потьомкін набасурманився.
— Навіть так? Ти перевищуєш свої повноваження, Василю Степановичу!
— Іншого виходу немає, ваша світлість. Чи так, чи інак, а наказ все одно треба підписати!—Сите обличчя Попова було незворушне.
Потьомкін крякнув і мовчки підписав.
Того ж дня наказ був прочитаний у військах, а назавтра полки знімалися з місць і рушали на північ. До весни! Бо війна на Очакові не закінчувалася — попереду був Ізмаїл.
З козаками обійшлося легше. Хто мав домівку на Україні або якесь пристановище, де можна було пережити зиму, той, отримавши платню, вирушав негайно. Хто ж був бездомний, той залишався в Коші. Таких було небагато, і вони, всі знали, добровільно прирікали себе на холодну зимівлю і тривале голодування. Правда, залишалася надія на те, що риба в лиманах ще не перевелася, а запорожці не розучилися її ловити навіть взимку.
