Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович (книга жизни .txt) 📗
— Ваша величність, я дуже був стурбований звісткою про вашу хворобу, а тепер, побачивши вас, втішився: гадаю, це незначне нездужання і слабість швидко минеться.
— Будемо сподіватися, графе. Але вночі мені по-справжньому було погано. Лікарі навіть боялися, аби мене не розбив апоплексичний удар. Ставили п’явки.
— Хай Бог милує, ваша величність!— вигукнув злякано Безбородько.— Отак було погано? Від чого б це?
— Е-е, мало від чого! Імперія велика! Та ще й війна! До цього часу князь Таврійський не взяв Очакова. Солдати мруть від дизентерії, а тут упала така люта зима, що обморожуються, замерзають на смерть. Чужоземці через ці труднощі тікають... Нассау-Зіген поїхав до Варшави, Поль Джонс —до Парижа, збирається де Лінь... Приклав до цього руку і князь Григорій, а вона у нього важка... Не всі витримують його крутий норов. Одна я умію з ним ладити... Та й ти, душа моя, добрий — три дні не з’являвся. А я жду проект указу, який ти обіцяв мені принести ще в четвер. Гуляв, мабуть, як це водиться з тобою, з італійськими красунями... Пиячив! А у матушки хай голова болить, де взяти кошти на війну! Не бережете мене!— в голосі Катерини почулися плаксиві нотки, їй, видно, стало жалко себе. — Помру — тільки тоді зрозумієте, кого втратили... Як жити будете?
— Бог з вами, государине-матінко!— замахав руками граф.— І не думайте про таке! Ви ще он яка... Гарна! І роки вас не беруть! Вам ще жити та жити! І нам при вас вашою милістю...
Катерина порожевіла від задоволення. Хитрий хохол! Уміє улестити! Але вголос сказала напрямець:
— Проект указу приніс?
— Лише начерки, матінко,— у Безбородька не вистачило духу признатися, що він справді три дні віддавався розвагам і нічого не зробив.
Тому розкрив теку з синього сап’яну і, імпровізуючи, почав розгортати перед імператрицею параграф за параграфом весь проект майбутнього указу. Катерина уважно слухала і схвально кивала головою. Проект їй подобався. Що не кажи, а не помилилася вона, що витягла у свій час цього козака з канцелярії графа Рум’янцева. Там би він так і засох писарчуком, а тут виріс ген до яких чинів! Одначе, ніде правди діти, і здібностями його Бог не зобидив! Про який документ не спитай, хоч і двадцятилітньої давності, не заглядаючи в бумагу, чеше, мов по писаному! Пам’ять рідкісна! Та й хитрий достобіса, як і кожен хохол, і весельчак — за словом в кишеню не лізе. З ним не заскучаєш... Правда, і її не раз обманював, але завжди уміє так вивернутися, що й серця на нього не маєш.
Закінчивши, Безбородько склав теку. Та тут Катерина простягнула до неї руку.
— Залиш мені, Олександре Андрійовичу,— хочу уважніше переглянути.
Безбородько ніяк не ждав такої царициної забаганки і на мить отетерів. У теці лежало лише кілька аркушів чистого паперу, текст указу складав на ходу. Як перехитрив сам себе! Що робити?
Він сповз з дзиглика і грюкнувся на коліна. Схопив випещену, великодержавну руку і доторкнувся губами.
— Матінко! Пробач мені великодушно! Я тебе обманув: читав по пам’яті! А проект забув дома, бо дуже вже квапив мене фельд’єгер. Завтра принесу.
Не підводив очей. Знав, що покірної голови і меч не січе. Ждав прочухана.
Та Катерина тільки довірливо потріпала його по щоці.
— Бачу, ви всі обманщики...
Це було прощення.
— Тільки в дрібницях, государине-матінко! В таких дрібницях, яких не треба й до уваги брати!— вигукнув підбадьорений її ласкою Безбородько.— А в значних та великих справах я вам відданий до кінця, ваша величність!
— Я це знаю, графе. Тому й покликала нині, що вірю і довіряю тобі.
Безбородько зрозумів, що основна розмова попереду, і знову присів на дзиглик.
— Я весь увага, ваша величність.
Катерина пильно глянула в вічі своєму співрозмовникові, витримала паузу. Ще раз з притиском сказала:
— Я довіряю тобі, графе, і знаю, що ти умієш тримати язик за зубами.
І знову пауза.
Безбородько губився в здогадах. Навіщо такі застереження? Про що буде мова? Та відповіді не знаходив. Нарешті Катерина промовила:
— Сьогодні вночі я перелякалася, графе. Мені раптом стало так погано, що думала — помру. А помирати поки що не можна, бо не вирішене питання про престолонаслідування.
Вона знову замовкла, ніби спіткнулася, і, видно, думала: продовжувати чи ні?
А Безбородько похолов: йому довірена страшна таємниця! Може скластися так, що доведеться важити головою. О Боже!
Мабуть, вирішивши остаточно довіритися Безбородькові, Катерина продовжила:
— Ти знаєш, Олександре Андрійовичу, що мій син Павло ненавидить мене, що він людина неврівноважена, жорстока, правити імперією не може. Та й допускати його до цього не можна... Я боюсь, що, ставши імператором, він погубить усе моє діло... Отож я хочу законним шляхом позбавити його права на престолонаслідування і передати таке право внукові моєму Олександрові.
— Малий ще... Одинадцять років...— засумнівався Безбородько.
— Малий нетяма порозумнішає, старий дурень — ніколи,— заперечила Катерина і після паузи додала: — Та й сподіваюся я, що не сьогодні помру, а поживу ще... Однак свого часу ніхто не знає, тому маніфест варто заготовити заздалегідь...
— Ви маєте рацію, ваша величність,— погодився Безбородько.
— Тоді й склади як належить цей папір, Олександре Андрійовичу!
— Мені пройти до себе?
— Та ні ж! Сідай тут і пиши! Скомпонуй, будь ласка, так, щоб було все по закону, а я підпишу... Повеліваю після моєї смерті передати трон моєму внукові Олександру!
Безбородько відчув, як у нього похолола спина. По суті, він стає учасником майбутнього державного перевороту. Цим маніфестом усувається від влади наслідник престолу Павло. Якщо якимось чином він дізнається про це, то не зносити горопасі Олександру Андрійовичу голови! Та хіба тільки йому одному? Родові всьому! Переворот — це не жарти! Розправа буде невідворотна і кривава!
Потерпаючи від однієї думки, чим все це може закінчитися, і відчуваючи, як по спині забігали мурашки, він сів до столу, взяв папір, перо і твердо вивів: “Маніфест про престолонаслідування”.
Написав короткий текст швидко, прочитав Катерині — і та кивнула головою, схвалила.
— Перепиши начисто!
Переписаний начисто “Маніфест” Катерина уважно прочитала і звеліла подати перо. Безбородько підніс до ліжка невеликий ломберний столик, поставив каламар і подав перо.
Імператриця трохи підвелася і, спираючись на подушку, твердо вивела: “Катерина”. Безбородько присипав підпис піском, згорнув аркуш у сувій, перев’язав голубою стьожкою і запитально глянув на “матушку”. Катерина поглядом показала на невеличку інкрустовану сріблом скриньку, що стояла на туалетному столику, перед дзеркалом.
— Подай!— Відкривши скриньку, опустила туди сувій, потім закрила кришку і заховала собі під подушку.— Отут йому лежати до мого останнього подиху! Знає про нього Бог та ми вдвох, Олександре Андрійовичу. Отож, якщо переживеш мене, виконаєш мою останню волю — обнародуєш цей маніфест, щоб запобігти сходженню на престол того безумця. А якщо я тебе переживу, то доручу виконати цю місію іншому, кому довірятиму. А тепер — іди! Я хочу відпочити...
5.
Тут автор просить вибачення у читача за те, що перериває природний, хронологічний хід подій, і хоче, перескочивши через кілька років, розв’язати туго зав’язаний у спальні імператриці сюжетний вузол про престолонаслідника.
В житті цього не зробити, в романі — все в руках автора, оскільки подальші події давно стали набутком історії.
Після пам’ятного дня, коли був підписаний “Маніфест про престолонаслідника”, Катерина прожила ще немало років, але рішення свого не змінила. Більше того, неприязнь між матір’ю та сином все більше посилювалася і, навпаки, зростала любов до внуків, котрих Катерина любила, всіляко опікала і навіть втручалася у їхнє виховання.
“Маніфест” усі ці сім чи вісім років спокійненько лежав у неї під подушкою.
А що ж граф Безбородько? Спочатку Олександр. Андрійович переживав, хвилювався: почерк, яким був написаний “Маніфест”, давно став знайомий багатьом, в тім числі й наслідникові престолу. Отож неважко було здогадатися, що свій гнів Павло, коли б документ потрапив до його рук, вилив би на його автора. Однак з часом страх минув. Катерина почувалася добре, настільки добре, що наступного року, розмінявши сьомий десяток свого життя, не на жарт закохалася в юного двадцятидвохрічного підпоручика кінної гвардії Платона Зубова. Ця неприродна любов старої розпусної жінки шокувала петербурзький двір і дипломатичний корпус, але разом з тим свідчила, що стан її здоров’я добрий і що вона не думає про вічний спочинок. Це й заспокоювало Безбородька. Він і гадки не мав, що небезпека чекає на нього з іншого боку.
