Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
— Тихо! — гаркнув ага. — Чого розкричалися, скажені віслюки! Корабель не потопає! Слава Аллаху, капудан–ага Семестаф — хай живе він сто літ! — майстерно ввів його в тиху бухту, і ми там перебудемо бурю! Розберіть весла! — всі за роботу! Треба відтягнути судно в безпечніше місце, щоб заночувати.
Гомін улігся. Поламані весла було викинуто. Невільники взялися до роботи. Ніхто на них не покрикував, ніхто не лупцював: усіх підганяло бажання врятуватися від смерті. Навіть Абдурахман притих і тільки спідлоба позирав на веслярів.
Знову вдарив барабан, однак його глухі звуки уже не падали важким каменем на серця невільників, не викликали огиди і ненависті, а здавалися провісниками порятунку.
Арсен і Спихальський теж міцно налягли на весло. Власне, тягнув його один Спихальський — аж стогнав, а тягнув, щоб не вибитися з розміреного ритму, щоб не відстати від інших. Арсен допомагав йому зовсім небагато: знівечена спина від кожного руху віддавала таким болем, ніби на неї хто кидав гарячим приском.
Роман вовтузився в своєму кутку з цепом.
Раптом він тихенько скрикнув:
— Друзі, готово! — Від радощів голос його тремтів. — Погляньте, ланцюг перервався! Недарма мені мало не відірвало ніг… Такий удар був!
Спихальський на радощах підстрибнув на лаві:
— Ха, холера ясна! Діждались! Нарешті!
— Тс–с–с! Спокійно, панове–браття! — прошепотів Арсен одними устами. — Романе, берися за весло! Ми не повинні жодним словом, жодним рухом виказати себе! Будьмо зараз особливо обережні… Поговоримо вночі!
Не вірячи сам собі, Роман тремтячими пальцями ще раз помацав перервану ланку ланцюга і взявся за весло.
За стінами корабля шаленів північний вітер.
5
«Чорний дракон» злегка погойдувався на каламутних водах невеликої затишної бухти, оточеної високими горбами.
Коли було кинуто якорі, капудан–ага Семестаф відпустив стомлених моряків на спочинок, а сам, лишивши на палубі двох вартових, у своїй каюті став на коліна, підняв угору молитовно складені руки і прошепотів:
— О Аллах! Всемогутній і всемилостивий Аллах! Ти один дав моїм рукам твердість, а серцю — мужність! Спасибі тобі за це!.. І я врятував корабель падишаха, а з ним — своє життя і честь. Хай славиться твоє ім’я до самого воскресіння мертвих! Хай влада твоя пошириться по всіх землях невірних!
Підвівшись, він роздягнувся, дмухнув на світильник і ліг на вузьке ліжко. Йому було легко на серці: сміливим входом у знайому бухту він урятував судно і сам уникнув загибелі. Тепер можна спокійно поспати!
Однак сон довго не йшов. Грізно ревла за кам’янистим пасмом, що відгороджувало бухту від моря, буря, і думка про те, що «Чорний дракон» в цей час міг би ще бути серед розбурханої стихії, холодила серце. Пригадалося, як судно, входячи в бухту, врізалося в піщану мілину і замалим не перекинулось. Він ледве втримався за поручні на капітанському містку… Але, слава Аллахові, пронесло! Тепер корабель у безпеці! За день–два буря вщухне — і знову можна буде випливати в море.
Під шум вітру і плин власних думок капудан–ага непомітно заснув.
Здавалося, спав увесь корабель. Вартові — на кормі і на носі судна — понатягали на голови башлики, закуталися тугіше в довгі накидки і, примостившись у затишних місцях, спокійно дрімали. Хропли в своїх тісних задушливих каютах моряки. На нижній палубі час від часу дзенькали кайданами вві сні невільники.
Не спали тільки Звенигора, Воїнов і Спихальський. Лежали мовчки в пітьмі, вичікуючи, поки всі на кораблі поснуть.
Протяжний свист вітру і приглушений рокіт розбурханого моря сприяли їхньому задумові.
Десь опівночі Роман обережно витягнув з–поміж ніг обривок ланцюга. Потім допоміг це зробити товаришам. Тепер вони були майже вільні! Правда, лишалися кайдани на ногах і вони все ще перебували на кораблі, та це вже не лякало.
Пересилюючи біль, що пронизував спину, Арсен перший встав із ненависної лави, підійшов до дверей комірчини, де спав Абдурахман. Легенько натиснув плечем. Двері прочинилися. З комірчини неслося потужне хропіння наглядача.
— Чекай, Арсене! Дай–но я! — заблагав Спихальський і протиснувся в комірчину перший. Він простягнув у темряві свої довгі міцні руки і намацав ліжко Абдурахмана. — Пся крев! Добрався я ниньки до тебе!
Відчувши на шиї цупкі пальці, наглядач прокинувся і злякано скрикнув. Та Спихальський затиснув йому долонею рота.
— Арсене, розтлумач пся вірі, хто ми і чого прийшли сюди. Скажи, що ми жаліємо, що не маємо змоги почастувати його таволгою, холера б його взяла!
— Не треба! Кінчай, пане Мартине! — прошепотів Арсен. — У нас обмаль часу!
Абдурахман так, мабуть, і не зрозумів, що ж трапилось. Права рука Спихальського стиснула йому горло, мов обценьками. Він борсався недовго і незабаром затих.
— Єден готовий! — коротко сповістив Спихальський і гидливо сплюнув.
Тим часом Роман збудив усіх невільників:
— Тихо, братове! Витягайте ланцюг! Зараз скінчиться наша неволя!
Невільники швидко витягли з–поміж закутих у кайдани ніг товстий довгий ланцюг, який тримав їх біля опачин на прив’язі. Звільнившись від нього, люди миттю схопилися з лав, натикалися в темряві один на одного, гримкотіли кайданами.
— Та тихше, чорти! — прошепотів Арсен. — Варта ж почує!
Невільники застигли на своїх місцях. Спихальський тим часом знайшов у кишені Абдурахмана кресало і трут — викресав вогню, запалив світильник. Тьмяно–жовте світло вихопило з темряви напружені, закам’янілі обличчя веслярів.
Арсен вийшов наперед.
— Браття! Настала година, коли ми можемо стати вільні! Берег — рукою подати! Доберемося плавом… Зосталося одно — зняти вартових на верхній палубі! Якщо пощастить це зробити безшумно, ми врятовані! На березі зіб’ємо кайдани — і хто куди! Там уже кожен — пан своїй долі!.. А зараз дотримуйтесь тиші!.. Ми з друзями знімемо вартових. Нам потрібен ще один міцний хлопець на допомогу. Хто охочий?
— Я, пане Звенигора, — пролунав з корми голос.
Там поволі підвелася височенна постать.
— Хто ти, чоловіче? Звідки мене знаєш? — спитав здивовано Арсен.
— Грива я. Пам’ятаєш Семивежний замок у Стамбулі?
Ну, як не пам’ятати! Арсен зрадів, що знайшовся серед них ще один дужий і хоробрий козак, на якого можна покластись у важку хвилину. В Семивежному замку, коли турки та потурнаки вербували серед невільників найманців–зрадників для допомоги турецькому війську в його поході на Україну, Грива дав гнівну і різку відсіч перевертневі Свириду Многогрішному. Такий не підведе! Та й силу має чолов’яга!
— Ходи сюди, брате! Чом же ти не подав досі голосу? Чом не признавався?
— Не хотів виказувати тебе клятому Абдурахманові необережним словом. Та й сидів далеко — не з руки було! — прогув Грива, тримаючи рукою кайдани і пригинаючись, бо головою підпирав низьку стелю.
Нарада була коротка. Збуджені невільники стовпилися біля сходів, чекали сигналу.
Звенигора, Воїнов, Спихальський і Грива, міцно натягнувши кайдани, щоб не дзвеніли, тихо піднялися по сходах нагору. На верхній палубі було темно, як у погребі. Свистів у снастях вітер, сипав в обличчя гострими дощовими краплями. По праву руку грізно шуміло море, по ліву — ледь–ледь вимальовувались неясні обриси високого берега.
Трохи постояли, вдивляючись у темряву. Потім Арсен з Гривою, помітивши на носі темну зігнуту постать вартового, стали поволі підкрадатися до неї. Спихальський і Роман повернули на корму.
Вартовий куняв і не чув, як до нього наблизилося двоє. Грива високо підняв кулацюгу, щосили, мов гирею, ударив по голові. Той важко осів на палубу і навіть не тріпнувся.
Арсен миттю зняв з нього ятаган, шаблю, вихопив з–за пояса пістоль. Потім, здерши одяг і зв’язавши його в тугий вузол, втікачі кинули яничара в воду. Тепер лишилося дочекатися Романа і Спихальського. Де ж вони?
Ті виринули з–за палубної надбудови, мов тіні. Спихальський важко дихав. Впізнавши своїх, витягнув уперед шию і по–змовницьки, ніби сповіщав велику таємницю, сказав:
