Таємний посол. Том 1 - Малик Владимир Кириллович (лучшие книги без регистрации TXT) 📗
Одного разу Семестаф–ага спустився вниз до невільників — а він вряди–годи заглядав у всі закапелки корабля — і сказав Звенигорі:
— Белук–ага, я одержав вісті зі Львова… Виявляється, там справді є кілька турецьких купців. Та, на жаль, жодного Белука серед них немає. Чим це пояснити, Белук–ага?
Арсен не сподівався, що турок так швидко дізнається про обман, і, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам’явся:
— Як немає? Невже він помер?
— Справа в тому, що він і не помер. Просто не міг він померти, бо взагалі не існує на світі, рабе! Я довірився тобі, негіднику, і поплатився за своє легковір’я — викинув кілька курушів на посланця, які мав надію повернути з лихвою. А тепер утратив безповоротно!
Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчі вимальовувалась хижа зловтіха.
— Дивно, — сказав Арсен. — Може, ваша людина помилилась, ефенді?
— Не думаю. Їй не вперше це робити.
— І все ж її було обмануто!
— Ким?
— Тими моїми ворогами, які завдали мене в неволю.
— Я не хочу більше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер інший шлях сповістити кого потрібно сам! — різко промовив капудан–ага і, круто повернувшись, вийшов геть.
В той же день надвечір Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини він не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкішу різку з таволги, прискочив до козака і з розмаху вдарив по спині. Тонкі колючки глибоко вп’ялися в тіло. Арсен закричав від раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним: таволга стала від крові червоною.
Кров’янисті бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Він шмагав невільника з сатанинською насолодою. Видно було, що ждав цієї миті довго і тепер відомщав і за удар у щелепу, і за свою ганьбу.
Воїнов і Спихальський зчинили крик. До них приєдналися інші невільники. Молодший корабельний ага, який прибіг на цей ґвалт, відтягнув Абдурахмана і з огидою відкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
Арсен не тямив себе від болю. Вся спина була сколена й горіла вогнем. Зціпивши зуби, щоб не кричати, він ледве тримався за держално весла. А кинути не міг: це дало б Абдурахманові привід знову покарати його. Спихальський і Воїнов гребли самі.
Вночі була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навіть спати він не міг. Лежав на животі і широко розплющеними очима дивився в темряву, Спихальський і Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нічної Арсенової роботи, а пан Мартин, хоч і любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана, що не міг заснути.
— Треба щось придумати, братове, — шепотів він. — Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай–гай, як руді миші, на цій проклятій каторзі, Перун би її вразив!.. Боюся я за Арсена!.. Абдурахман, пся крев, не дасть тобі жити, друже мій укоханий… Тьфу, голова тріщить від думок, а ніц нічого надумати не може!
— Що тут надумаєш, пане Мартине? — озвався Роман, щосили тручи цеп. — Ось зірвемося з прив’язу, тоді будемо гадати… Вже небагато зосталося — більше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогодні б ланцюг розпався!
— Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!
— Ну що ж — треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам’ятаю, років шість тому, коли батько наш, отаман Стенька Разін, заварив на Дону та на Волзі кашу і став громити боярські та поміщицькі маєтки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив панові, що я підмовляю хлопців іти на поміч загонам Разіна. Пан звелів схопити мене і до смерті зашмагати батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тільки вірні люди шепнули мені про таке, я з друзями підстеріг осавулу в переліску, коли він повертався додому, і підвісив на березі. А потім, діждавшись ночі, таємно пробрався до панського двору, під ожередом сухого сіна викресав вогню і гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серці було весело, що не з порожніми руками прибудемо до славного отамана Разіна…
— Гм, так он ти яка птиця, пане Романе, — промовив Спихальський. — А я і не знав… Ох, і везе ж мені на вас, лотри, Перун би вас побрав!.. То зустріли–сьмо пана Квочку, царство йому небесне, то ось тебе, Романе… Може, й ти, пане Арсене, такий же, як і вони? Га?
— Всі ми з одного тіста, пане Мартине, — морщачись від болю, усміхнувся Звенигора. — Та ти не думай про це. Ми, врешті, непогані люди!
— Га–га–га! — зареготав Спихальський. — Я в цьому й не сумнівався… Мені стало весело від думки, же і я наберуся од вас духу лайдацького і своєволенства. А повернувшись в ойчизну свою Польську, підбурю хлопство проти вельможного панства та й буду гуляти по кресах [101], як Костка Наперський [102]. О пан Єзус!
— Спершу дай вибратися з цієї діри, пане Мартине.
— А то так, прошу пана… Отож і я мізкую, до чого ж розповів пан Роман притчу із свого минулого життя? Чи не випередити і нам свого кривдника Абдурахмана та не уколошкати його до того, як він спустить з нас шкуру? Га?
— А чого ж. Це славна думка! — погодився Арсен. — Тільки дайте трохи очухатись. А тим часом треба нам дужче заходитися біля ланцюга. Час не жде!
Вони ще довго шепотілися в темряві. Ніхто на них не звертав уваги, ніхто не прислухався до того шепоту. Десь наверху глухо шумів вітер, завиваючи на снастях корабля, стогнало в глибині море. Чувся також стогін невільників, що марили вві сні, та брязкіт кайданів, коли хтось перевертався чи розпростував ноги.
4
Другого дня вітер посилився. Гребти стало важче. Корабель хитало, як гойдалку.
З палуби доносилися стурбовані голоси корабельних старшин. З окремих слів, що долітали в тісне приміщення пайзенів, Арсен зрозумів одне: буде буря! Він одразу ж сказав про це товаришам.
— Романе, брате, роби що хочеш, а сьогодні треба перервати ланцюг! Ми з паном Мартином будемо гребти самі… Остерігайся тільки, щоб не побачив Абдурахман!
— Для чого ризикувати? — здивувався Роман.
— В бурю нам легше зробити те, що задумали. Та й наглядача зручніше злапати. Бач — як кидає його, сатану! Не вдержиться на помості та, дивись, якраз опиниться у мене в обіймах! Отут йому і гаплик!
— Не розмовляйте, собаки! — закричав здалеку Абдурахман і, прискочивши до Арсена, кілька разів ударив гарапником.
Невільники похилили голови і завзятіше налягли на опачину.
— Ну, зачекай, пся крев, — прошепотів Спихальський, — потрапиш ти мені до рук!
Весь день Арсен і Спихальський тягли весло вдвох. Роман, похитуючись у такт роботи веслярів, люто тер залізні кільця. Вони аж шкварчали у нього в руках. Тоді він плював на розжарений метал і заходжувався терти ще дужче.
Перед вечором «Чорний дракон» здригнувся, ніби налетів на якусь підводну перепону. Гребців шарпнуло так, що вони злетіли з лав. Тріснуло кілька весел. Абдурахман розпластався на помості і довго не підводився. Почулися крики відчаю і жаху. Хтось почав молитися.
Роман не держався за весло, і його кинуло сильніше за інших. Він упав з лави і, виставивши наперед руки, щоб не вдаритись головою об дубову перегородку, покотився в глухий куток носової частини судна. Щось обпекло ноги — невидима сила здирала кайдани разом зі шкірою. В ту ж мить болісно скрикнув Спихальський. Дарма що навколо стояв неймовірний шум і ґвалт, його гучний голос, здавалося, заглушив і стогін невільників, і тріск весел, і рев бурі.
Ніхто не знав, що трапилося. Помалу підводилися, охкаючи і потираючи боки, невільники. Абдурахман позеленів од страху, посірілими губами шептав молитву.
І тут усі раптом відчули, що корабель не так хитає, як раніш.
— Браття, тонемо! — пролунав чийсь переляканий голос
— Єзус–Марія! — прошепотів Спихальський.
Знову зчинився крик. Абдурахман кинувся до сходів і подерся нагору. Та незабаром він повернувся в супроводі корабельного аги.
