Темнота - Самчук Улас Олексійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
— Усі, що тут є, належите до цього бараку?
— Ні! — впали голоси.
— Усі, що сюди не належать — виступить наперед! За непослух стріляю на місці! — і Мороз кивнув на Дикого. Той витягнув револьвера. Гурт голих і патлатих крикливо купчиться біля пічки-буржуйки.
— Усі? — питає Мороз.
— Усі! — відповіли ті хором.
— Так слухайте! Якщо ця сцена ще раз тут повториться, я вас усіх отак, як є, вижену на цілу ніч у тайгу. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — відповіли ті хором.
— А тепер кругоом! Марррш! — і вказав на двері.
— Братці! Шпана! Дішовки! Смативай! Нам начхать! — зі свистом, риком, вереском, хапаючи по дорозі що попало, кинулись ті купою до дверей. За хвилину їх тут не було і лиш їх голоси доносились знадвору. З залишених відкритих дверей несло пургою і холодом. Дикий зачинив двері. У бараці гробова тиша. У різних місцях лежали розбиті і розтягнуті речі. Мороз мовчки залишив барак. За ним услід пішов Дикий.
Мороз має для себе окремий будинок над Ухтою під тайгою, з соснових брусів. Три кімнати і кухня. Одна з кімнат простора, на два просвіти, поміст від половини на ступінь підвищений, на півищенні нефарбований письмовий стіл, два стільці, на стінах велика карта СССР, карта Ухт-Печорського краю і портрет Сталіна лубкового видання. Залізна велика піч огріває, а нафтова, дванадцятий номер, лямпа, освітлює простір. У сусідній меншій кімнаті — дерев'яне, нефарбоване, вимощене сіном, ліжко, прикрите товстою, м'якою ковдрою і великою ведмежою шкурою. У третій великий, круглий стіл і шість стільців. А на кухні міцна, огрядна баба Мотря Коваленко з Полтавщини.
Але Мороз рідко буває дома. Сніг не сніг, метелиця не метелиця, він сідає в сани і пара гарних, сірих, в яблуках, виписаних коней несуть його до управління, на пункти, на промисли. Має багато причин бути рухливим. Поперше, його природа взагалі не переносить статики, подруге, його поставлено перед фактом того казкового лицаря, перед яким розсипали в стозі сіна пуд маку і сказали: коли ти всі ті мачини визбираєш, ти будеш жити і дістанеш свою царівну за жінку. Коли ж ні, ти мусиш умерти. І різниця між казковим лицарем і Морозом та, що лицар мав за приятельку чарівну фею, яка йому допомогла, а Мороз такої феї не має. Вечорами він дивиться на карту своєї території, що більша розміром від Франції, і йому робиться моторошно. Ще колись, давно, у школі шановний Афоген Васильович, з вказівкою в руках, оповідав про цей Печорський край, що «ізобилує» лісом, ріками, озерами і рибою, але тоді він бачив його лиш на барвистій карті. І видавався він йому тоді землею, де багатства лежать горами, і треба лиш прийти і брати їх голими руками. Тепер же він побачив його у себе під ногами, побачив згори з літака, з глибин шахти, пройшовся по багнах, по тайзі, по тундрі, збагнув закони вічної мерзлоти, відчув на своєму тілі температуру атмосфери, побачив сніги триметрової глибини… І повне бездоріжжя, з ріками, дві третини року замерзлими, з багнами непрохідними. І коли глянув на пляни, на завдання, на темпи, на терміни, на цифри… і, нарешті, на засоби, якими він мав ті завдання виконати — він жахнувся. Йому сказали: маєш п'ятнадцять тисяч робочої сили. Вже з першого дня він побачив, що це за робоча сила. П'ятнадцять відсотків «шпани, малолєток, рецидивістів, уркаганів». П'ятнадцять відсотків «бувших людей» — релігійних збоченців — кликуш, юродивих, істериків, фанатиків-сектантів. Двадцять процентів інтеліґенції всіх родів і фахів — інтелектуалів світового імени, філософів, природників, соціологів, інженерів, лікарів, людей духовних, мистців усіх родів, політиків партійних і політиків дійсних, фахових і аматорів, утопійних соціялістів, фанатичних анархістів, традиційних монархістів, романтичних націоналістів, істеричних троцкістів, людей всіх націй і всякого віку. І п'ятдесять відсотків селян з теплої України, з теплого Кавказу. Ці люди — голі і босі — живуть у бараках, до яких крізь стіни віє снігом, багато з них живуть у норах, виритих у мерзлому ґрунті. Їхні харчі — 600 грам хліба й баланда з гнилої риби, або кислої капусти, без м'яса, без жирів. Від цих людей вимагають високих виробничих норм. Їхні знаряддя праці — кірки, лопати, сокири і пилки. Вони змушені працювати без техніки, без машин. І без тягла… На п'ятнадцять тисяч напівхворих людей Мороз виявив кілька десятків коней, включаючи сюди і свою пару сивих.
Згинеш, Морозе! Пропадеш!
Але Мороз не має наміру гинути. Він хоче жити. Викусить знайти вихід із цього становища, і саме на це там нагорі розраховують. Добре, що тому казковому лицареві казкова фея послала тисячу мишенят, що миттю визбирали розсипані мачини. Він тут сам-самісінький, зв'язаний десятьма роками рабства, ніяких відкликів, ніяких справедливостей, ніяких інших виходів, крім хіба лишити все і піти самому до тих бараків на поталу «малолєток».
Ні. Мороз стоїть перед величезною картою з центром Москва і бачить, як від того центру розгалужуються на всі боки червоні жилки залізниць і сині жилки доріг і рік, і чим вище на північ тим тих червоних жилок все менше і менше, а дійшовши до висоти В'ятка-Котлас-Архангельськ, вони зникають зовсім, лишаючи тільки сині з написом Пінега, Мєзань, Вимь, Ухта, Іжма, Вичегда, Печора, Іліч, Уса. Це і є ті «повноводні, багаті рибами із зеленими, заливними лугами», що про них, свого часу, говорилось у Канівській двоклясовій школі. Це є ті шляхи сполучення з рештою світу, що на них покищо приходиться розраховувати. А далі всі ті величезні, зелені плями — тайга і праліси, також багаті, але не рибою, а хутровим звірем, та малиною, та чорницями, та брусниками, та величезними шпильковими деревами, а ще далі вгору, за шістдесят п'ятою паралелею — тундра, степ, вічна мерзлота, з двомісячним літом, снігами, багнами, мохами, берізками, не вищими від олівця, кущиками ялівцю, і багаті вони не рибою і не звірем хутровим, а величезними отарами оленів, що їх випасають ескімоси, зиряни й ненці.
Про це все говорилось у двоклясовому училищі, лише не говорилось там про те, що знаходиться під тими ріками, тайгами, тундрами. Тепер же Мороз довідався, що під тією зеленою, у дійсності білою, поверхнею далеко в глибині лежать моря нафти, родовища газів, гори вугілля, схоронища дорогих металів й мінералів. І всі ті риби, всі ягоди, всі дерева, всі метали й мінерали треба видобути, виловити, зібрати й перевезти до тієї чи іншої точки на цій широкій карті. Між точкою Козья Вимь-Воркута-Попово, де добувають вугіль, і точкою Котлас на Північній Двині, де кінчається остання червона жилка, тисяча сто кілометрів тундри, багна і тайги перетнутих впоперек синіми жилками Печори, Мезені, Іжми, і інших, і інших, а вугіль має пройти цей простір і дійти до Вологди, до Пермі, до Ленінграду.
Він, правда, має ще й іншу путь: вниз по Усі, по Печорі — Печорська бухта, Печорське море, Мезенська протока, Біле море — дві з половиною тисячі кілометрів до точки Архангельськ, але горе! Та путь вільна місяць-два, далі ж заздрісно хорониться силами Північного Льодового океану. Те саме, що з вугіллям, має статися з нафтою, газами, металами, деревом. І все це має зробити Іван Мороз з хутора Морозівки на Дніпрі — людина, що ніколи не бачила ні нафти, ні гелія, ні тундри, ні тайг, ні вічної мерзлоти, ані крижаних морів. Він має побудувати залізниці, шляхи, міста, заводи, копальні, кораблі, і все це протягом чотирьох років, руками малоліток, уркаганів, професорів ботаніки, священиків, інтеліґентів — босих, голодних, у снігу і кризі, лопатами, сокирами, ручними тачками.
Завдання, як казав Ворман, дійсно почесне. І виняткове. Плянета крутиться на своїй осі 4000000000000 років, скарби Печорського краю складались дбайливою рукою протягом усіх тих тисячоліть, перемандровуючи від стану до стану, від епохи до епохи, вгрузаючи все глибше і глибше в нутро плянети, аж поки року 4000000000001 прийшов такий чоловік, обвантажений десятьма роками каторги, що має всі ті надбання епох ограбувати і принести своєму рабовласникові-панові.
