Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
Листя жовтіло поволі, — його ще пригрівало сонце, а ночі були теплі, як улітку.
В суботу п'ятого жовтня над Лондоном весь день ясніла блакить, а після заходу небо взялося темним пурпуром виноградного грона. Місяць ще не зійшов, і прозора темрява оповила оксамитом дерева, а їхні галузки з поріділим листям скидалися на плюмажі, які непорушно зависли в теплій вечірній тиші. Весь Лондон плинув у парк, випиваючи до останньої краплини солодкий трунок літа.
Люди пара за парою заходили у браму, розтікалися по доріжках та по випаленій сонцем траві; вони мовчки переходили освітлені ліхтарями галявини, пірнали в захисток крислатих дерев і там, притулившися до стовбура або вмостившись у кущах, ховалися від усього світу в серці м'якої темряви.
Новим парам, що йшли доріжками, ті люди здавалися частиною гарячого мороку, з якого долинав тільки шемріт, схожий на схвильоване стукотіння сердець. Але коли той шемріт сягав тих, хто гуляв під ліхтарями, їхні голоси уривалися і замовкали, їхні руки спліталися, а очі починали блукати, пильно вдивляючись у темряву. І раптом, наче їх тягла чиясь невидима рука, вони й собі переступали загорожу і, мовчазні, наче тіні, зникали в пітьмі.
А тиша, оточена далеким невблаганним гуркотом міста, кипіла пристрастями, надіями і коханням безлічі метушливих людських комашок; бо, незважаючи на обурення поважного представництва Форсайтів, — муніципалітету, — яке вважало кохання, разом із проблемою каналізації, найбільшою небезпекою для суспільства, — того вечора в цьому парку і в сотнях інших парків відбувалося те, без чого тисячі фабрик, церков, крамниць, податки й каналізація, що ними опікувався муніципалітет, були б як артерії без крові, як людина без серця.
Самозабуття, пристрасті й кохання, що ховалися під деревами від посіпак свого безжального ворога — «почуття власності», — справляли таємний бенкет. У Сомса — він того дня обідав у Тімоті й вертався додому через парк — відлила від серця кров, коли, йдучи понад ставком і міркуючи про майбутній процес, він почув тихий сміх і звуки поцілунків. Він вирішив завтра ж написати в «Таймс» і привернути увагу газети до того, що робиться в наших парках. Проте написати листа Сомс так і не зважився, бо його жахала навіть думка побачити своє ім'я на сторінках газет.
Але він був такий зголоднілий, що шепіт, який долинав із тиші, невиразні постаті в темряві збуджували його, наче якийсь хмільний напій. Сомс зійшов з доріжки, що звивалася берегом ставка, тихо рушив під дерева, в густу тінь каштанів, що низько нахиляли своє лапате листя, і в цьому ще темнішому сховищі почав кружляти, скоса оглядаючи приставлені до стовбурів стільці, на яких сиділи обнявшися закохані, що відхилялися одне від одного при його наближенні.
Нараз він спинився на схилі над ставком, де, осяяні ліхтарем, вимальовуючися чорним силуетом на тлі сріблястої води, сиділи зовсім непорушно двоє; жінка притулила обличчя до шиї чоловіка, і обоє злилися в єдину постать, що була наче вирізьблена з каменю емблема жаги, безмовної й непідвладної сорому.
Боляче вражений цим видовищем, Сомс пірнув у тінь між деревами.
Хто знає, що він думав і чого шукав? Хліба втамувати голод, світла осяяти темряву? Хто знає, що він сподівався знайти — розгадку людського серця, кінець своєї особистої «підземної» трагедії? Адже серед цих безіменних, безвісних пар, що принишкли в темряві, можуть бути він і вона!
Але ні, цього він не сподівався побачити. Подумати тільки: дружина Сомса Форсайта сидить у парку, як звичайна дівка! Навіть думка про це здавалася безглуздою, і він простував далі нечутною ходою від дерева до дерева.
Раз його лайнули; іншим разом до нього долинув шепіт: «От якби так було завжди!»— і знову кров одлинула від його серця, і він спинився, терпляче й затято чекаючи, і стояв, аж поки ті двоє вийшли зі свого темного закутка. Але, тулячись до свого коханого, повз Сомса пройшло худеньке дівча в поношеній блузці, — певно, якась продавщиця абощо.
Сотні інших закоханих шепотіли ті самі слова в тихій темряві, сотні інших закоханих тулилися одне до одного.
Але, здригнувшися з раптової відрази, Сомс знову ступив на доріжку й облишив пошуки — він і сам не знав чого.
III. ЗУСТРІЧ У БОТАНІЧНОМУ САДУ
Молодому Джоліонові, якому жилося дещо скрутніше, аніж іншим Форсайтам, часто бракувало грошей на заміські мандрівки і зустрічі з природою, а без цього художник-аквареліст ніколи не береться за пензель.
Отож йому доводилося брати скриньку з фарбами і йти в Ботанічний сад, де, вмостившися на своєму стільчику в тіні араукарії чи каучукового дерева, він годинами малював етюди.
Один критик, що недавно приходив подивитися на його картини, висловив таку думку:
— Малюнки ваші досить гарні: вони ваблять своїм тоном і кольором, у деяких із них є справжнє відчуття природи. Але, розумієте, вони дуже розрізнені; вам не пощастить привернути до них увагу публіки. От якби ви вибрали якусь одну тему, наприклад, «Лондон уночі» або «Кришталевий палац навесні», й створили докінчену серію, тоді публіка бачила б, що їй пропонують. Я вважаю, що цього ніколи не слід забувати. Всі ті, хто прославив своє ім'я в мистецтві, як Крам Стоун чи Блідер, прославилися саме завдяки тому, що уникали несподіваного, а також тому, що спеціалізувалися на певних сюжетах і ніколи не відступали ні на крок від своєї звичної манери, тож публіка знала, хто є хто. І це річ природна, бо, поповнюючи свою збірку, колекціонер не хоче, щоб гості тицялися носом у картину, видивляючись, хто ж її автор; він хоче, щоб вони одразу сказали: «Чудовий Форсайт!» А вам конче треба вибрати певний сюжет, який кожен глядач зможе розпізнати відразу, бо вашому стилеві бракує яскравої своєрідності.
Стоячи біля фортепіано, де на вицвілій шовковій серветці красувалась ваза з сухими трояндовими пелюстками — в садку вирощувалися тільки троянди, — молодий Джоліон слухав його з легенькою посмішкою.
Обернувшись до дружини, що сердито дивилася на гостя, він сказав:
— Ти переконалася, серденько?
— Ні, не переконалася, — відповіла вона, виразно вимовляючи кожен склад, — в мові її й досі відчувався чужоземний акцент. — В твоїх малюнках є своєрідність.
Критик поглянув на неї, ввічливо усміхнувся і нічого не відказав. Їхня історія не була таємницею і для нього.
Його слова запали в душу молодому Джоліонові: вони суперечили всьому, в що він вірив, всім його критеріям прекрасного в мистецтві, але якийсь дивний, глибоко захований інстинкт примусив його проти власної волі скористатися порадою критика.
Одного ранку він відчув, що в нього визріла ідея створити серію акварельних малюнків Лондона. Як виникла ця ідея, він не міг збагнути, і тільки наступного року, закінчивши малюнки й досить вигідно їх продавши, в хвилину, коли все постає перед людиною в ясному світлі, він пригадав розмову з критиком і побачив у своєму успіху ще один доказ того, що він Форсайт.
Молодий Джоліон вирішив розпочати з Ботанічного саду, де йому вже пощастило зробити чимало етюдів, і вибрав невеличкий ставок, укритий червоним і жовтим осіннім листям, — хоча садівникам і кортіло позмітати те листя, але вони не могли дотягтися до нього своїми мітлами. Крім цього куточка, сад був виметений начисто; листя, яке природа сипала щедрою зливою, щоранку згрібали в купи, вони горіли повільним полум'ям, а над ним здіймався солодкий їдкий дим, що, так само як голос зозулі для весни, як запах липи для літа, є справжньою емблемою осені. Охайні душі садівників не могли стерпіти, щоб на траві лежав золотаво-зелений і червоний візерунок. Посипані рінню доріжки мають бути незаплямовані, гладенькі, чисто підметені, на них не повинно залишатися й сліду ані бурхливого життя, ані того повільного прекрасного вмирання, що зриває з дерев корони й встеляє їхніми пишними шатами землю, звідки, коли обернеться колесо року, знову вродиться рясноцвітна весна.
