Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗
З Космоцентру почувся гомін, сміх. Засміялися й космонавти. Юрій переглянувся з друзями, підморгнув їм і знову звернувся до теоретика:
— Не забудьте ще одне — найголовніше. Оскільки ідея термоядерного синтезу може збанкрутувати, треба подумати глибше над основами космоенергетики. Що таке взагалі динаміка руху? Де її джерело? Чи не витікає воно з тих же сингулярних отворів? Можливо, такі отвори є в кожній суверенній частинці буття, незалежно від масштабів: у атомі, планеті, зорі, галактиці, метагалактиці? Чи не є всякий спін, будь-яка динаміка обертового руху частки, корпускули, тіла результатом вихору, що збуджується отворами у гіперпростір? І тоді енергетична константа матерії, речовини — неосяжна. Класичну формулу Ейнштейна Е = мс2 доведеться замінити більш вражаючою і, як би це не звучало парадоксально, більш природною: Е =, безмежності, надмірності. Ви розумієте, що це означає? Двадцять перший вік зможе торкнутися вічного джерела сили й енергії. Кожна елементарна частка єднається з вселенським океаном буттєвої динаміки. Ми перестанемо користуватися варварськими засобами енергопаразитизму: спалюванням органічних запасів планети, руйнуванням планетарних глибин, винищуванням лісів, розгромом концентрованої ядерної сили актинідів. Ми ввійдемо в контакт з першодинамікою еволюції. А найосновніше — у нас в руках будуть важелі астромеханіки. Бо треба визнати відверто: фантазування у нас достатньо, а механізми здійснення тих проектів та прожектів допотопні, наївні, примітивні. Вибачайте за такий довгий відступ. Повірте, ми всі тут дуже схвильовані. Ось незабаром мають бути проаналізовані результати пошуку Чорної Діри, тоді доведеться зводити воєдино всю інформацію, синтезувати її. Зберемо летючий симпозіум «Космос — Земля». І ще одне прохання…
— Слухаємо, «Соколе»…
— Зв’яжіться з братом Борисом. Передайте йому нову інформацію, він дуже просив. Це необхідно для проекту «Резонанс Еволюції». Якщо він зможе, хай підскочить до Космоцентру на один із сеансів зв’язку.
— Буде зроблено…
***
На мітинг у райцентрі зійшлося так багато людей, що стара Ярина подумала: «Ой леле! Вся земля сюди зійшлася, чи що?»
Вони з Василем стояли на трибуні, а внизу вирувало людське море, малиново пломеніли прапори і піонерські галстуки, транспаранти прославляли космічну звитягу Юрія Гука та його товаришів. Щось говорили районні керівники, учителі, учні, вчені — гості з Києва. Все було поза словами, поза свідомим сприйняттям: урочистість, мерехтіння кольорів, піднесений тон промовців. І коли Василеві Гуку запропонували сказати слово, він, підступивши до перил трибуни, вибачливо промовив:
— Люди добрі, друзі мої, діти наші рідні!.. Не приховаю — мені приємно бачити, як шанують і величають нашого сина Юрія. Мабуть, він і його супутники вповні заслужили шану й любов. Проте варто нам не забувати й того, що космічні подвиги героїв — то лише завершення вікових зусиль безлічі людей, котрі прагнули до неба. Хто скаже, де чия рука прикладена до мурування спільної хати? Чи не краще відчути, що кожен з нас піднімає на своїх руках синів, братів, товаришів до зірок, щоб ширше, глибше вивчити зоряне поле, в якому живе людина?
Оваціями гримів майдан, схвально щось гомоніли вчені за спиною старого Гука, а він щиро й доброзичливо завершував свій короткий виступ:
— За вшанування мене й моєї дружини Ярини — наша найглибша подяка. Тільки я хочу, аби кожен з вас обернув тую шану на своїх матерів і батьків, бо легше, набагато легше виявляти шану офіційно, з трибуни, і незміряно тяжче нести її в серце щоднини, люблячи тих, котрі дали кожному життя. Ми, люди добрі, ростили не героїв, не космонавтів, а просто — людей. Так, як це робить кожен з нас, всі батьки, котрі тут присутні. А отже, й шана, адресована нам, хай буде всенародною шаною всім батькам, які самовіддано готують творчу естафету своїм нащадкам…
«Гарно сказав Василечко, — думалося Ярині, — гарно…» її теж попросили щось промовити, але вона рішуче відмовилася, сказавши:
— Приїжджайте у гості — я вгощу вас пухкими пиріжечками, наливочкою, а балакати з трибуни — нізащо в світі! Ніколи мені не доводилося привселюдно говорити, а якби хтось заставляв, то язик задерев’яніє, заціпить мені, і все! Не силуйте, бо й двох слів не зв’яжу.
Ті Яринині слова мікрофони рознесли по всьому майдану, і люди весело й доброзичливо сміялися: може, саме та фраза старої матері дала всім присутнім відчути свою спорідненість з найдивовижнішими космічними звитягами, бо всі ті звершення, зрештою, діялися, творилися звичайнісінькими сучасниками, а не якимись міфічними істотами.
Надвечір їх привезли назад, до рідного села. Ярина полегшено зітхнула, ступивши в хату; «Слава богу, вдома. Більше нікуди не поїду, хай хоч і вб’ють мене, Василечку».
У поштовому ящику Василь знайшов кілька листів та телеграм. То були привітання старій матері від дітей. Борис з дружиною вибачалися, що не змогли знайти часинку для гостювання, бо в Кіберцентрі кипить такий вулкан, що кожна хвилина дорога. Гриць прислав телеграму десь з дороги, написав купу ніжних слів і запевнив, що він поруч з мамою щоднини, щогодини в думках і почуттях.
Ярина, прочитавши все теє, сплакнула, усміхнулася крізь сльози Василеві:
— Бач, які вони грамотні стали! Думкою вічно зі мною, а на хвилинку переступити материн поріг — нема часу! А я ж їм не в думці пиріжечків напекла, а таки наяву. Хай вже Борис, у нього машинерія така складнюща, може, оставити її нема на кого, а цей же шибеник, мізинчик наш, міг би заскочити…
— Нічого, старенька, — заспокоїв її Василь, — аби їм добре було, а ми й так порадіємо. Давай пиріжки на стіл, може, й зайде хто привітати тебе.
Уже в сутінках завітали з лісу Христина й Сава. Хлопець був стомлений, але щасливий, по вінця переповнений, напоєний пахощами лісу, щебетанням птахів, спілкуванням з довірливою звіриною заповідника. Старий єгер відзначив той урочистий настрій, задоволено кивнув:
— Бачу, до серця наш край. Чи так?
— Чари, — сказав Сава. — Ніби знову народився на світ.
Христина вдячно глянула на хлопця, підійшла до матері, ніжно привітала її з днем народження, поцілувавши руки й чоло. Потім, дивлячись їй в очі, тихенько заспівала: «Ой сідлайте, хлопці, коні, коні воронії, та й поїдем доганяти літа молодії…»
— Правда, правда, доню, — схлипнула Ярина, погладивши Христину по плечу, — пора доганяти нам з татом свої літа… та тільки доженемо їх ми десь уже в іншому світі…
Сава розгорнув пакуночок, добувши з нього велику квітчасту хустку: багряні троянди на чорному тлі. Накинув на плечі іменинниці, поцілував руку.
— Вітаю вас, матінко, з тим днем, коли ви з’явилися в цьому світі. Сам я сирота, то радісно мені вшанувати жінку, котра є взірцем усіх матерів. Будьте щасливі!
Ярина милувалася крізь сльози яскравими квітами, а старий Гук тихо примовляв у сиві вуса:
— Добре, синку, добре.
— Догодив, синочку, таки догодив, — обнімаючи Саву, дякувала мати. — То прошу ж до столу, та вип’ємо наливочки, згадаємо про все хороше та любе.
Вона зняла рушника, що ним були прикриті рум’яні пиріжки, розкладені в кількох високих мисках, та старовинні штофи з розмаїтими наливками й настойками. Василь Гук налив усім по чарці, потім, подумавши, наповнив ще кілька зайвих.
— Всі наші діти й друзі тут, то не забудьмо й їх…
У двері постукали. Зайшов листоноша, інвалід війни Микита Чмир. Побачивши накритий стіл, весело потер долоні, підморгнув рудим вусом.
— От бісів ніс, таки чує, де доїться корівка з скаженим молоком. Ну, бабо Ярино, танцюйте ще! Засипали вас телеграмами. Ось отримуйте дві!
Іменинниця обережно взяла два телеграфні бланки, поклала на стіл, подала листоноші чарку. Він випив, узяв пиріжка, весело забалагурив:
— От якби кожного дня такі телеграми носити, міг би я свою зарплатню зекономити. Винив чарупину, пиріжком закусив, чого ще чоловікові треба?
