Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
— Чому б нам не поїхати сьогодні, — сказала Анжела, не розплющуючи очей.
— Прес-конференція, — відгукнувся Влад зі стогоном.
— Пошли подалі. Ти ж їм не раб. Це вони хочуть тебе чути… А ти вже все сказав.
— Я підписав контракт.
— Ти в житті не порушив жодного правила, — сказала Анжела. — Так? Ти завжди дієш відповідно до записаного в контракті?
Влад скоса глянув на неї. Анжела досі лежала з заплющеними очима, бліда, вперта, демонстративно сліпа.
Він не відповів. Підвівся, збираючись у душ.
— Чому я така зла з самісінького ранку? — здивовано промурмотіла Анжела собі під ніс. — Може, тому, що сьогодні річниця смерті Єгорки Єлистая?
Влад завмер посеред кімнати, переступив босими ногами на прохолодній паркетній підлозі, підібрав пальці, загаявся і повернувся до дружини. Присів поруч, на край ліжка.
— Я ненавиджу самогубців, — сказала Анжела. — Бідний Соник просто був у шоці, ось і все. Він не розумів, що чинить, коли різав собі вени. А Єгорка, коли стрибав з балкона, все чудово усвідомлював. Він здогадався про мене. Чому всі розумні мужики просто-таки поведені на волі?
— Не всі.
— Владе, — дуже тихо попросила Анжела. — Давай дременемо з прес-конференції. Я тебе дуже прошу. Давай поїдемо… Га?
Вокзал — тиснява, табло, радіоголос з динаміка, специфічний запах — нагадував Владу про Ганну. Тепер завжди при слові «вокзал» він згадуватиме не кочову юність провідника в плацкартному вагоні, а жінку, яка жадібно вдивляється в обличчя колишніх і майбутніх пасажирів.
Вокзал.
Цей провідник — напрасований, чистий, шанобливий, з терпкуватим ароматом одеколону — анітрошки не нагадував самого Влада двадцять років тому, в старому светрі під форменим мундиром, сірого від недосипу, похмурого і неговіркого. Втім, і потяги його юності були інші. Кожен вагон схожий був на барак, на комуналку, на гуртожиток, далеко випиналися в прохід чиїсь ноги в брудних смугастих шкарпетках, ганяли безтурботні діти, ризикуючи отримати порцію окропу на голову (розносячи чай, Влад брав по п’ять склянок у кожну руку), кублився в повітрі пил з допотопних ковдр і лізло пір’я з худючих подушок…
— А чому ти не любиш потяги? — запитала Анжела.
— Безглуздо тягтися по землі, коли можна літати, — ухильно відгукнувся Влад.
Анжела зітхнула:
— А я намагалася працювати провідницею. Тільки не в такому вагоні. Гіршому, звісно… На мене скаржилися пасажири. Я була дуже поганою провідницею. Ледачою, ну і грубою, напевно… Невдовзі мене вигнали.
— А я був хорошим, — повільно мовив Влад. — Вони… пасажири… пригощали мене, завжди гукали випити з ними… Але я не пив на чергуванні.
Анжела відірвала погляд від перону за чистим вікном. Підвела на Влада запитливі очі.
Він сів поруч. Помовчав.
— Чому ти мені раніше не розповідала? — запитав Влад.
Анжела здивувалася:
— Чого?
— Як ти провідницею працювала… Я не знав.
Анжела скептично закопилила губи:
— Невже ти цілком серйозно думаєш, що багато про мене знаєш?
Анжела була єдиною людиною, яка розуміла Соника, і єдиною людиною, по-справжньому потрібною йому. Вона була впевнена в цій потрібності десять років тому — не втратила впевненості й дотепер.
Вона кохала Соника. Його брат поруч із ними був зайвим. Як деякі мамці трусяться над своїми майже дорослими синами, так і Соників братик скидався на таку собі мамуню, власницю, «концентровану» свекруху.
— …Годі, ми ж не будемо зараз говорити про Фрола… А Соник був — сонечко. О другій годині ночі міг розбудити, сказати — ходімо на прогулянку, там повня, зірки, цвіркуни… Не можна такої ночі спати… І я встаю, й ми йдемо. Або з якогось дива на останні гроші купить квитки до моря. І їдемо… На набережній він сідає і малює мій портрет. І одразу до нього черга з дівчат та пані. Він кілька годин попрацює, і на всі ці гроші ми йдемо в ресторан… Ось так. А ночуємо на тій-таки набережній, біля моря, на дерев’яних лежаках. І цілковитий спокій, і нічого не потрібно, у кишенях пустка, душа умиротворена… Таким був Соник. Найкращі наші дні — це коли його ще не визнавали…
Соник навчив Анжелу багато чому. Поруч із ним їй хотілося стрибнути вище голови — а він неодноразово зізнавався, що вона має на нього такий самісінький вплив. Анжела, яка жодного разу до цього не була ні в театрі, ні в музеї (краєзнавчий, куди її водили на екскурсію в медучилище, до уваги не береться), — Анжела приохотилася ходити з Соником на виставки, прем’єри і концерти. Це виявилося далеко не так нудно, як вона боялася спочатку, — навпаки, будь-яка закарлюка на картині оживала після Соникової розповіді про неї. І балетний спектакль, де, здавалося б, суцільна плутанина на сцені, й яка-небудь симфонія, де, на перший погляд, узагалі немає сюжету — все це, виявляється, могло бути джерелом радості та задоволення, і цю втіху вони ділили навпіл…
Вони години поспіль просиджували у майстерні, закип’ятивши електрочайник, занурюючи в остиглий чай сухарики і печиво, говорили про все на світі, тобто частіше Соник розповідав, а Анжела жадібно випитувала. Вона, яка рідко визнавала чиюсь зверхність, тепер радісно почувалася ученицею. І слухала, широко відкривши очі й нашорошивши вуха.
А Соник казав, що це Анжела навчила його бачити. Що це Анжела зробила його кращим, що через неї він нарешті зрозумів просту річ, яка не всім у житті дається, що вона — рука, простягнена йому Богом, що лиш із нею в нього є майбутнє — та ще й яке! На багато сотень років уперед!
Анжела перевела подих:
— …А потім почалося: виставки, слава… Усі хотіли з ним випити. Долучитися. Він не міг відмовити. А хильнувши… Знаєш, у нього, напевно, щось замикало в голові. П’яний, він ставав зовсім іншою людиною — жорстокою… Міг ударити… Потім сам жахався. Але коли він укотре попхався на мене з кулаками, й я пішла… Думала — єдиний раз. Його «прикрутить», він подзвонить, і все. Але не вийшло… Один раз, удруге, втретє. Він почав розуміти. Здогадуватися. А коли здогадався… Його воля, виявляється, дорожча йому за мене. Брат підклав під нього повію. Я вибачила б йому! Клянуся, Владе, тепер, озираючись назад, я розумію: пробачила б йому цю повію. Простила! Тільки він не чекав.
Потяг рушив. Ліхтарний стовп посунув назустріч, як живий.
— І я хотіла, — початку Анжела. — Розумієш, я… Сто тисяч разів поверталася назад. Соник… Щось я повинна була… Якось… Мені снилося, ніби я повернулася назад і все змінила. І що Соник живий.
Потяг набирав хід. Перон закінчився.
— Ну, і певна річ, — Анжела дивилася у вікно, — звинувачувала себе в його смерті. Я й зараз звинувачую. Почала думати — де б мені сховатися, на якому незаселеному острові разом зі своїм прокляттям… А потім зрозуміла: найменш населений із усіх островів — натовп.
Бідність опліч із Соником була романтичною і чистою.
Ніяке багатство не могло б заповнити цю втрату.
Анжела звинувачувала себе і хотіла сховатися. Десь-колись вона чула, що найсамотніші люди — пустельники і пасічники. Бджіл вона боялася, та й хто довірив би їй бджіл, а відлюдне життя в занедбаній лісовій хатинці ледь не скінчилася кепсько: напівздохла піч тільки завдяки щасливому випадку не отруїла самітницю чадним газом.
Але головне — їй катастрофічно бракувало людей. Яких завгодно. Дурних, підлих, злих. Щоразу, зустрічаючись із ними віч-на-віч, вона мріяла, як добре було б опинитися на безлюдному острові. І щораз бігла з «острова» назад — у натовп.
Певний час вона працювала білетеркою у великому парку розваг. Це була далеко не найгірша пора: вдень вона відсипалася у вагончику, ввечері — і до пізньої ночі — перевіряла квитки біля входу на «Смертельні гірки». Усі довкруж були веселі і заведені, іноді підшофе, всі ухали й ойкали, коли над головами мелькали блискотливі гондоли чергового атракціону, і ніхто не звертав уваги на молоду жінку в береті до брів і з клейончастою сумкою на шиї.
