Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Спустившись у залу, Влад не відразу знайшов своє місце, оскільки після атаки прожекторів на його очі звичне освітлення видалося чорним, як південна ніч. Урешті-решт, Анжела буквально піймала його за руку, і Влад сів поруч. Усе світло в залі остаточно згасло, й у цій темряві оголився — як красуня, з шовковим шерехом, — екран.
— Чого ти боїшся? — запитала Анжела, наблизивши губи до самого Владового вушка. — Заспокойся…
Влад сидів, намертво вчепившись у бильця, почуваючи себе космонавтом на випробуванні.
Розпочався фільм.
Замерехтіли пейзажі, затягнуті серпанком гори, оповиті димом ліси. Навмисно нерухомі групи високих постатей перед величезними варварськими багаттями, глибокі характерні обличчя з написаною на них суворою біографією, історія кроленяти-напівкровки, підкинутого в печерне місто…
Влад був би вдячний, якби йому показали фільм — причім, уперше — поза цим залом. Без юрби в смокінгах і вечірніх сукнях. Просто залишили б наодинці з нерідною дитиною, підкидьком, схожим — і несхожим — на Владове уявлення про те, як треба знімати «Гран-Грема». Зал заважав йому, здавалося чомусь, що він приймає пологи на ринковій площі. Здавалося, ніби весь зал дивиться йому в потилицю.
Якоїсь миті він навіть обернувся — на всіх обличчях лежав відблиск екрану, в усіх очах відбивався напівтроль, і тільки найближчі сусіди позад Влада здивовано на нього покосували, не розуміючи, чому це пан сценарист посеред фільму крутить головою.
— Ти чого? — запитала Анжела, лоскочучи Владове вухо теплим делікатним подихом.
Він не відповів.
На фінальних титрах почалися оплески. Влад пам’ятав, як вони з Анжелою йшли широким коридором з аплодуючих, усміхнених, задоволених життям людей, і час від часу чиясь рука по-дружньому торкалася до його ліктя — але насправді прагнучи долучитися, відірвати шматочок густої і щільної аури загальної уваги, що, напевно, і називалося «славою». Принаймні багато людей уявляють її саме так — море зацікавлених, захоплених, жадібних поглядів, дотики, спалахи, посмішки…
Брижі на м’яких килимах. Влад спіткнувся — заспалахували камери. Завтра всі центральні газети вибухнуть рецензіями, й половина з них будуть рожевими, а половина — жовтими. Подекуди Влад побачить себе на фото — коли він, прямий, як ціпок, стоїть на сцені, осліплений прожекторами. Або в не вельми привабливій позі, саме коли спіткнувся. Залежно від змісту рецензії…
Їхній з Анжелою шлях пролягав до фуршетної зали — де вже юрмилися газетярі й за хвильку виголошено буде перший тост. Влад не любив банкетів, він знав, що після другого келиха піде, і заздалегідь попередив про це організаторів — а проте його будуть просити залишитися, копилити губи, зображуючи образу, набиватися в супутники, тицяти в обличчя мікрофон, запитувати, жувати, пити, запитувати, захоплюватися, лаяти, сичати, жувати, запитувати…
Анжела — ось хто почувається, наче птаха в небі. От кому подобається увага, от хто патякав би з газетярами до ранку — а теж піде після другого тосту, безмовно слідуючи за Владом. Але поки — поки час є, він сміється, п’є, киває у відповідь на вітання…
— Думаєш, мені все це подобається? — запитала Анжела, начебто прочитала його думки.
— Думаю, так, — відповів Влад чесно.
Анжела посміхнулася:
— Досвідчений тесля може бити сокирою в те саме місце, поряд із власною рукою… І навіть не дивитися на лезо. Розвернутися в інший бік. Рефлекс. Звичка.
Влад не знайшовся з відповіддю.
— Вони в захваті, — промурмотіла Анжела задумливо. — Ти. Їх. Узяв. За зябра.
— Я не маю жодного стосунку до цього фільму, — заперечив Влад.
— Байдуже, — мовила Анжела. — Фільм, книга… або щось інше. Ти змусив їх любити тебе сьогодні. Змусив говорити про тебе. Ти закохав їх у себе. Без участі… відомого механізму. Вони — твої. Але ти їх не прив’язував.
— Я не хотів, щоб вони були мої, — сказав Влад.
— Хотів, — заперечила Анжела. — Хотів. Не конкретно цих — то якихось інших… Ти хотів, аби вони тебе розуміли. Щоб усі на світі тебе розуміли. І пам’ятали, коли ти вмреш.
Усміхнений офіціант виринув наче нізвідки і простягнув Владові тацю, заставлену повними келихами. Пухирці, підіймаючись з їхнього дна, нагадували новорічну гірлянду рухливих вогників.
Влад узяв один келих, подивився на світло: теплий жовтавий акваріум, населений круглими блискотливими рибками. Ейфорія.
— Нас нема, — сказала Анжела. — У тому й лихо, що нас немає. Нікого. Ми собі живемо, прагнемо чогось… Але кожен знає, що його нема. Соник… тобто Самсон… це розумів дуже гостро. Людина може бути, тільки якщо половина людства пам’ятає його через сто років по його смерті. Ненавидить, наприклад. Або читає його ім’я на касетах і дисках. Чи на корінцях книг. При цьому самі книги можна й не читати. Досить корінців… Тільки їх повинно бути багато.
Влад перехилив келих, озирнувся в пошуках чергової блукаючої залою таці. Некрасива молода жінка, озброєна мікрофоном, напосілася на нього, як таран на ворота твердині:
— Пане Палій! Газета «Світ сьогодні»… Ваше ставлення до того, що сюжет фільму, побаченого нами сьогодні, значно змінений порівняно з…
— Перепрошую, — кинув Влад. — Завтра в дванадцятій прес-конференція, де я охоче відповім на всі ваші запитання.
І з увічливою посмішкою відвернувся.
— Соник цілковито впевнений був, що він буде, — сказала Анжела. — Що половина людства переглядатиме альбоми з репродукціями… Усвідомлення цього допомагало йому жити. Якби він знав, бідака, що його роботи згниють у якомусь запаснику…
— Їх виставляють, — заперечив Влад. — Я проходив повз музей тижнів зо два тому… І зайшов, спеціально, щоб перевірити. Їх виставляють.
— Соник вибрав складний спосіб, — вела далі Анжела, не слухаючи його. — Найпростіший спосіб — утнути людям купу неприємностей. От я б хотіла… Дивна річ. Я могла б прив’язати до себе половину людства, смертельно прив’язати…
— Не могла б, — хитнув головою Влад.
— Прошу наповнити келихи, — сказав підсилений мікрофоном голос. — Пане Палій… О, я вас не бачу… Будь ласка, зараз вам слово, прошу…
Влад обережно пробрався між оголеними спинами чиїхось супутниць. Йому знову тицьнули мікрофон, і він повторив приблизно те саме, що вже казав зі сцени. Залунали оплески. Вечірка набирала обертів, люди самозабутньо спілкувалися і потихеньку хміліли.
— Не могла б, — повторив, повернувшись до Анжели. — Пута — не для юрби. От зараз ми в юрбі… І ми майже безпечні. Поки не поспілкуємося з кимось особисто, близько, інтимно. А говорити зі сцени, який я радий усіх бачити, я можу хоч щовівторка — прив’язування якщо й відбувається, то повільно, дуже повільно. Життя не вистачить…
Сивуватий міцний чолов’яга, більш схожий на конферансьє, ніж на газетяра, делікатно кашлянув за Владовим плечем. На перший погляд, він був без «зброї» — але Влад упевнений був, що дорогою диктофон сховався в кишені франтівського піджака.
— Пане Палій, дозвольте відрекомендуватися…
Він назвав добре знайоме ім’я, що ним підписано чимало зубастих рецензій, доволі авторитетне. Влад чемно посміхнувся:
— Радий знайомству… На жаль, ми з дружиною вже йдемо. Сподіваюся побачити вас завтра, на прес-конференції?
— Дуже шкода, — сказав сивуватий, — мені хотілося б саме сьогодні… Я якраз вночі збирався писати рецензію…
— На жаль, — Влад розвів руками. — На жаль, я вже сказав, усе, що міг, — коли написав книгу… Щось додати мені навряд чи вдасться. Щасти…
Узявши Анжелу за руку, Влад м’яко потяг її крізь юрбу. Вже на східцях, за десять кроків від авто, їм навперейми метнулася незнайома жінка:
— Пане Палій! Владе!
Він змушений був зупинитися. На секунду зробилося лячно — йому привиділося, що це хтось із скороминущих його коханок.
— Ви мене пам’ятаєте? — мовила жінка, посміхаючись. І Влад зрозумів — ні, не коханка, шанувальниця. І ледве стримався, аби не зітхнути полегшено.
— На жаль, ні, — сказав він чемно. — Ми десь-колись бачилися?
