Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
— Але як вони могли сюди потрапити? — мляво подивувався він.
— Це треба спитати в тих, кого вже немає,— відповів я, натякаючи на непричетність діда до злочинів його земляків.
— Може, ці ваші люди, покидаючи непривітні холодні простори своєї землі, прагнули до цивілізації? — бовкнув дід.
— До цивілізації, де б їх усіх убили? — гірко посміхнувся я.
— Пробачте, я старий чоловік і можу іноді говорити не те, що треба.
Бач, він був старий і тому міг говорити будь-що. Старі не знають страху. Хоча німці вбивали й старих. і дітей. Зою Космодем’янську повісили тільки за те, що підпалила стайню з німецькими кіньми. Чому вони так далеко доскакали, ті коні?
Обер-бургомістр перевів розмову на вартість пам’ятників, але я рішуче заявив, що перед лицем смерті торгуватися негоже і гріх.
— Я вас розумію, — зітхнув дід. — Я сам католик, а католики не шкодують для своїх небіжчиків нічого, тому наші кладовища найкращі в світі. «Чого, на жаль, не скажемо про наші кладовища», — подумав я. — Але нам, очевидно, доведеться встановити точку відліку, від якої починається пам’ятник.
— Точка відліку? Дуже просто: смерть навіть одної людини.
— Нам доведеться виробити відповідний ритуал, — далі канудив дід. — Це урочистий акт, в якому беруть участь не приватні особи, а держави. Очевидно, з вашого боку потрібен генерал, від англійського командування так само…
Я не міг зрозуміти, навіщо йому генерал. Для пишноти, для престижу? Але який престиж перед лицем цієї страшної смерті, смерті безіменної, мовчазної, невідомої?
— Може, ви захочете хоронити своїх загиблих, як хоронили своїх героїв троянці? — дедалі більше входив у смак своїх безпредметних розбалакувань старий. — Вхід на той світ у гаю чорних тополь над рікою Океан. Там, під білою осикою озеро пам’яті, з якого п’ють душі героїв і мучеників. Тому душі прагнуть до Океану, в країну Заходу. Гомер. «Іліада», пісня восьма і дев’ята.
І дід прочитав незрозумілою мовою вірші довгі, як нещастя.
Я того Гомера в очі не бачив і тільки й читав колись прозовий переказ про одноокого циклопа Поліфема. «А чи були в троянців концтабори, колючий дріт і крематорії?» — кортіло мені спитати в Аденауера, та я змовчав і тільки тяжко поглянув на розбалаканого діда. Бюрократ, думав я, старий проіржавілий бюрократ! Скільки людей убито і яких же людей, а тут бюрократюга воскресає, виходить із сплячки і знов за своє!
Я підвівся, за мною Попов, господарі зробили те саме.
— Ми привеземо вам списки всіх встановлених нами поховань і зробимо це вже завтра, щоб не відкладати, — пообіцяв я.
Прощалися без рукостискань. Хоч і не вороги, але й не друзі. Добре, що є козирок, до якого можна доторкнутися пальцями. Честь маю!
Перед тим я побував у всіх тих трагічних місцях. Пісна земля пополам з камінням і вже скрізь проросла травою. Страшна трава смерті. Вона мовби ворушилася над убитими і земля теж ніби ще ворушилася і тисячі невідомих голосів посилають з глибин заклик до живих, розповідають про свої страждання і муки. Ох, як же далеко зайшли вони і тільки для того, щоб тут умерти! Принесли сюди сум степів і дух великих просторів, і смерть кожного з них теж була велика, хоч і не знана світові, вони вмирали мовчки, незламні в своєму мучеництві й своєму протесті, а мовчазний протест, мабуть, набагато страшніший за всі крики незгоди й гучні прокляття. Хіба не так ми вмирали в боях? Теж мовчки, теж миттєво, летюча смерть, мов вознесіння на небо. Перемога була там, з нами, але тут теж не поразка. Найдоблесніші не завжди найщасливіші.
Не маючи ніякісінького досвіду, я розробив детальний ритуал відкриття пам’ятників. На спеціальні замовлення часу немає, братимемо те, що знайдемо готове в майстернях цвинтарних скульпторів: білий мармур, чорний лабрадорит, ангели, архангели, різьблені вінки, урни, світильники — нехай буде так. Може, знайдемо десь місце для наших символів: п’ятикутня зірка, серп і молот, напис російською мовою про вічну шану і пам’ять. Викарбувати б і списки полеглих, та де ж візьмеш ті списки, на яких каменях вмістяться імена всіх невинно убієнних. В концтаборах в’язні спали на паперових матрацах, зшитих з особових справ тих, хто вже був спалений у крематоріях, розстріляний, замучений голодом. В кожному матраці десятки тисяч імен, а ті, що сплять на цих матрацах, так само приречені стати тільки папірцями для нових матраців — хто спроможний укласти ці кошмарні реєстри двадцятого століття!
Перед мармуровими ангелами, оздобленими п’ятикутними зірками, — урочисті промови. Промови союзників, промова місцевої адміністрації (хоч і самого діда Аденауера). Я віддаю честь. Оркестр грає гімн. Оркестр чин — англійський військовий чи цивільний німецький? Але ніхто не знає нового радянського гімну. В нас є листівки з текстом, але без нот. Гратимемо «Інтернаціонал». Колишні концтабірники, німецькі комуністи, змучені, змарнілі, ледь живі, грають гімн міжнародного пролетарського єднання і плачуть, а з ними плачемо й ми. Тоді салют. З салютом морока. Англійський майор заявив, що це їхня зона окупації, тому салют теж їхній. Нарешті домовились: спільний. Відділення автоматників Льоні Зябрєва і відділення шотландських гвардійців, у барвистих спідничках, стріляють кожне за своєю командою, але дружно. Тоді кладемо вінки з живих квітів і розмальовані залізні вінки, доволі кошмарна річ, але зате майже вічна. Хай простить мене бог за таку церемонію, але нічого кращого я вигадати не міг, а спитати не було в кого.
На фронті все було інакше. Ми не хоронили своїх полеглих, ніяких ритуалів, церемоній, пафосу й пишноти. Для цього була похоронна команда комендантського взводу, тилова пацючня, вся ота тричі зневажувана й проклята братія, що ошивається біля кухонь і хромових інтендантських чобіт, випиває наркомівські сто грам, що належать убитим, і лапає дівчат із медсанбатів.
А ми знай ішли вперед, перемагали, вмирали, воскресали, щоб знов битися, перемагати і йти вперед і вперед, далі й далі, на Захід — дайош на Захід! На Берлін — дайош Берлін!
Тут же треба було подбати про загиблих, та ще й як подбати! На рівні вже й не високому, а щонайвищому. Сам товариш Сталін стежить за цим. Він усе знає, усе передбачив. В серпні сорок першого видав наказ про те, що всі полонені зрадники, — виходить, так було треба, щоб були ми тверді, щоб не здригнулися наші душі від страшних поразок. Тепер сам скомандував знайти всі могили «зрадників» і увінчати біломармуровими пам’ятниками — теж так треба, хай бачить увесь світ і хай знає! Мармур не наш, ангели не наші — не біда, хай потратяться ці спадкоємці кривавої слави!
Аденауер зітхав і щоразу викручувався, ніби якийсь наш повелитель каптьорки, що ділить одну онучу на трьох солдат. Ніщо не віщувало в ньому великого державного діяча, який зможе відродити більшу половину поверженої німецької нації вже через якихось три-чотири роки! Перед нами був просто скупенький дідок, який намагався зекономити навіть на мертвих, весь час говорив про німецьку руїну, про руїну Землі й душ, про велику недолю і ще більше горе, а тоді заводив мову про доблесть скромності, яка личить мертвим набагато більше, ніж пишноти і пиха.
До всіх чортів скромність, стриманість і скнарість! Для мене це були не просто пам’ятники над замученими братами, а знов укріплені, хоч гризи зубами, ворожі позиції, на які я йшов у повний зріст, дерся, ламаючи пальці, обшмуглюючи шкіру до кісток, дряпався вище й вище, до самого неба!
І коли б ви отут спорудили пам’ятники до небес, то й того було б недосить для спокути всіх неземних гріхів і всієї крові, розлитої вами!
Я не проливав крові, казав Аденауер, та його ніхто й не звинувачував у тому пролитті. Але заощаджувати на мертвих? Щоразу вимагати свідків, доскіпуватися, чи правда, що то радянські люди лежать у Занні, і в Мюльгаймі, і в Бензбергу, і в Браувайлері?
А коли сам згодом приїхав на переговори з Хрущовим, то не тільки витягнув усіх німців-полонених з наших таборів, а, кажуть, готовий був викопати та відвезти додому усіх мертвих, які лежать під Москвою, під Сталінградом, на Вогняній дузі й на Дніпрі.
