Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
— Ну, як ось перед нами, — на станцію, на вокзал. Єлець он на горі стоїть з своїми церквами, а тут унизу — капуста!
— Так. А на станції — що перше?
— Вокзал.
— Не вокзал, а станційний туалет. і біля нашого «резерву» при першому ж нальоті розхекало дерев’яний нужник он там між деревами. і скрізь, де починається катавасія з бомбами, перше цурпалля летить з нужників. Ти там сидітимеш — і від тебе саме цурпалля залишиться. Закон без винятків. Сам спостеріг, сам вивів. Можеш перевірити. Тому й не боюся тепер, бо знаю: коли розбило нужник, в будинок уже не попаде.
Майора Слєгіна з його химерним діапазоном мислення від демократії до нужника я згадав, побачивши ретельно, сказати б, по-хазяйськи розбомблений союзницькою авіацією Кельн. Велетенське місто на берегах Рейну означувалося хіба що деякими вцілілими окраїнами Оссендорфа, Дейца, Цюндорфа, а так — тільки камінь, цегла, завали, знесені вибухами всі мости через Рейн, знищено все, що будувалося тут, починаючи ще від римлян, вмерли під бомбами віки й тисячоліття, а посеред того безмежного кам’яного поля смерті темними масивами височіли донебесні шпичаки Кельнського собору, похмура бетонна споруда Кельнської в’язниці і присадкуваті корпуси німецької філії автомобільного заводу «Форд». Теорія майора Слєгіна справджувалася ще й з надбавкою!
Коли ж я занурився в ті безнадійні, на перший погляд, руйновища величезного міста, то виявилося, що будинки, як і люди, наділені чудодійною здатністю вціліти навіть на полях суцільної смерті. Мабуть, коли б справді настав кінець світу, який настирливо передрікали священні книги, то й тоді не все б загинуло, щось збереглося, заховалось, вижило б. Так і тут, у цьому вбитому місті, виникали переді мною оманливі видива забутого спокою і затишку: то маленький будиночок з палісадником, повним червоних троянд, то цілісінький актовий зал університету, то незачеплений квартал тісно притулених один до одного гостроверхих ганзейських будувань, то затишна пивничка, в якій пишнотіла німецька фрау, в широкій картатій спідниці, наповнює високі череп’яні кухлі пінявим ячмінним трунком з таким буденним спокоєм, ніби не було на світі ні війни, ні Гітлера, ні мільйонів безневинних жертв. і люди, люди серед руїн, повсюди повно людей, що ніби породжувалися цими колишніми будинками, кварталами, дільницями, цим камінням, цією цеглою і глиною. Якісь тихі, дивно негаласливі діти, худі чоловіки, в довгих цивільних плащах (так і здається, ніби ховають під ними військові мундири!), жінки з високими зачісками, ніби збереженими ще з часів звитяжних маршувань гітлерівських армій по Європі — і одяг у всіх з кумедно вимощеними ватою плечима, так що плечі стирчать мало не до самих вух, — бундючна мода переможців, які й у гадці не мали бути поконаними, розгромленими й потрощеними, а тепер приречені носити оті ватяні плечі, мов печать ганьби і зневаги.
Ми з Поповим поїхали шукати нову кельнську владу. Коли вже перебралися через понтонний міст, збудований тут американськими військами, і опинилися на площі, сяк-так розчищеній від руїн, я вирішив спитати зустрічну німкеню, як нам проїхати до магістрату.
— До магістрату? — здивувалася жінка. — Хіба в Кельні вже є магістрат?
Вона була молода і така неймовірно вродлива, що я розгубився і не став більше ні про що її розпитувати, тільки мовчки метнув головою до Попова, щоб він їхав далі. Куди? Хіба це мало значення? Якось знайдемо. Лише згодом я схаменувся і аж застогнав од незбагненного душевного болю.
— Що таке? — поцікавився Попов.
— Я просто останній дурень! Треба було взяти цю жінку з собою!
— З собою? і що б ти з нею робив?
Я розгубився. Справді: що? і тут же збагнув: я б сказав їй, що вона схожа на Оксану! Ось для чого повинен був я запросити ту німкеню! Сказати їй, що вона схожа на мою Оксану, і що, може, душа в неї так само добра, і змучена, і нещасна, але тепер вільна і буде завжди й навіки вільна! Все це треба було сказати тій випадково зустрінутій серед руїн жінці, щоб уберегти її від зневіри, щоб не дати поруйнуватися її душі. Адже з усього видно, яка самотня й безпорадна та жінка, попри її молодість, вроду і звабу. Коли б я сам вів машину, то, мабуть, завернув би назад у пошуках тієї жінки, але мене віз Попов, який ненавидів усе німецьке такою чорною ненавистю, що я не наважився далі говорити про жінку і про той несподіваний спалах, що стався в моїй душі. Кому яке діло до чужих спалахів?
Попов знав будинок, де ще при американцях містилося військове управління Military Соуегпетепї (196), ми поїхали туди, виявилося, що англійська військова влада виділила в цьому колишньому купецькому будинку один поверх (третій, чи що?) для магістрату (бо старовинна ратуша була розбомблена), отож там ми могли тепер знайти Кельнського обер-бургомістра, прізвище якого було — Аденауер. Той обер-бургомістр міг зватися як завгодно, для мене це не мало ніякого значення, могло мати значення для німців, бо Аденауер нібито був тут обер-бургомістром ще до Гітлера, мало не до нашої ери, тоді фашисти його усунули, здається, на якийсь час саджали навіть до концтабору, але він якось зберігся і тепер, коли німці розгубилися й зневірилися без надій і без влади, цей дід з’явився, мов з того світу, ніби сама історія прийшла знову до розбитого народу з своїми заповідями і надіями, і вже було для чого жити навіть серед таких руїн, як оце в Кельні.
Будинок вразив мене мармуровими широкими сходами, бронзовими гратницями на сходах, високими скляними дверима, безліччю скляних дверей, які нечутно відчинялися й зачинялися, пропускаючи нас з Поповим в потаємні глибини цього загадкового притулку новонароджуваної влади, що виникла зовсім нез’ясовано там, де не мала ніякого права на це.
Дід Аденауер був якийсь ніби вилинялий, жовтий, у чорному буржуйському (саме таких буржуїв я завжди уявляв, читаючи наші газети) костюмі, здається, він був худий і високий, хоч англійський майор, що пересувався слідом за ним, наче прив’язаний ниточкою, був ще вищий і нависав над Аденауером, чи то прикриваючи його, чи то загрожуючи йому за найменший непослух.
Моя німецька мова недалеко вийшла за межі шкільного «Вір бауен моторен, вір бауен тракторен», а тут розмову слід було вести тонку, державно-дипломатичну і водночас гідну мого статусу представника переможців, тому переклад знов пішов багатоступеневий: від мене до Попова, від нього до англійського майора, вже від майора до обер-бургомістра і тим самим шляхом — назад. Ця багатоповерхова балачка, а ще те, що ні Аденауер, ні майор не запропонували нам сідати, і всі ми стирчали посеред великої кімнати з двома великими столами (тільки для переговорів!) і безліччю стільців, крісел і дорогих диванів, — все це поволі наповнювало мене нетерплячкою, злістю і навіть зневагою. Чому я, переможець, повинен бути залежним від цього колишнього рейнського діда, про щось просити його, ждати, чи зволить він виконати мою просьбу? Я дивився на цього жовтого діда, вчетверо старішого за мене, старішого на цілі віки й епохи, і починало ввижатися мені, що дід неживий, давно вмер, а це тільки оболонка, яка приводиться в дію таємничими силами, спрямованими не на добро, а лише на зло.
Аденауер довго не міг збагнути, про які пам’ятники і про яких загиблих ідеться, тоді не хотів вірити, що десь тут поряд, в німецькій землі лежать сотні тисяч мертвих радянських людей (так ніби він сам був не в концтаборі, де люди вмирали, як мухи, а на рейнському курорті для товстопузих буржуїв!), тоді заявив, що в магістраті немає ніяких коштів. Тут англійський майор, нависаючи над обер-бургомістром, похмуро заявив, що Потсдамськими угодами передбачено належне увічнення пам’яті всіх союзницьких воїнів на всій німецькій території, ну і таке інше. Лише після цього дід схаменувся і запросив нас сідати.
Стіл був широкий — щоб у розпалі переговорів ніхто не дістав до свого супротивника і не зацідив йому в зуби (а тут годилося б!).
Дід ще раз перепитав мене, чи правда, що стільки мертвих і в стількох місцях.
