Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Батько обу­рив­ся, за­раз на­пи­сав Ме­ласі лист, що він довідав­ся за усі її вчин­ки та гу­лян­ки, і звелів, щоб во­на за­раз ви­би­ра­лась з Києва та їха­ла до­до­му. Ра­зом з тим він дав зна­ти лис­том і жінці, що не нас­та­че гро­шей на їх обох, ко­ли во­ни в Києві не хо­тять жи­ти в су­купній квар­тирі, а жи­вуть нарізко; що во­ни обидві й зять не­на­че знавісніли й тільки б'ють бай­ди­ки, нічо­го не роб­лять та тільки гроші гай­ну­ють.

«Ми жи­ли усі в су­купнім домі, а те­пер жи­ве­мо нарізно в чо­тирьох місцях. Жи­ти нам так, як ми те­пе­реньки жи­ве­мо, роз­бив­шись на чо­ти­ри до­ми, це ж не­чу­ва­на дурість при на­ших не бог зна яких за­со­бах. Ми не мільйо­не­ри. Ви ж зни­щи­те й спус­то­ши­те до реш­ти й бур­тянську маєтність, як зни­щи­ли Дер­качівку. Я ваш прий­мак, але не най­мит; і я ж не бай­ди­ку­вав, як Ми­шук. Один я пад­кую ко­ло всього, пра­цюю до за­ги­ну, щоб нас­та­чить гро­шей і на про­жи­ток, і на ваші вит­ре­беньки. Ко­ли за­раз не вер­не­тесь до­до­му, то й я візьму та й сам згор­ну ру­ки, пе­рес­та­ну пра­цю­вать і не бу­ду більше сла­ти вам гро­шей на ва­ше про­жит­тя, бо не­за­ба­ром вже й гро­шей на вас усіх не ста­не. Не гай­тесь і не дляй­тесь, і за­раз їдьте до­до­му! Ви обидві вже над­то за­го­нисті в своїх панських за­ба­гах і не­за­ба­ром за­же­не­те Бур­ти в дов­ги, як заг­на­ли Дер­качівку, і за­па­гу­би­те й ме­не й се­бе, а Ме­ла­ся за­на­пас­тить і своїх дітей», - так скінчив свій лист ста­рий прий­мак Теклі Опа­насівни.

Мелася, не довівши сво­го за­ли­цян­ня з Ма­линкіним до кінця, му­си­ла вез­ти свій ро­ман на се­ло не­закінче­ним і пе­ре­тя­тим в най­цікавішо­му місці. Ма­ти заб­ра­ла Ме­ла­сю й дітей, і во­ни вкупі за­раз вер­ну­лись в Бур­ти, бо в їх вже не бу­ло гро­шей на оп­лать за квар­ти­ри.

На Таїсу Андріївну й Лю­бу не­за­ба­ром спа­ло ве­ли­ке ли­хо. Елпіди­фор Ва­на­то­вич, дос­тав­ши ви­со­кий чин, че­рез свій бю­рок­ра­тич­ний світог­ляд уявив собі, що він те­пер має та­ку си­лу й пра­во, яке має ту­рецький сул­тан в своїй дер­жаві, кот­рий пра­вує усім й усіма по своїй без­межній волі. З то­го ча­су він по­чав пра­ву­вать тюр­мою по-сул­танській: об­хо­див­ся не тільки з тю­ряж­ни­ка­ми й слу­га­ми, але й з уря­дов­ця­ми в кан­це­лярії як з най­ми­та­ми, гри­мав на їх, час­то кри­чав, ве­ре­щав, ла­яв їх на всі зас­та­ви, як ча­сом еко­но­ми в дідичів кля­нуть та ла­ють сільських робітників. Сто­рожів та ареш­тантів Елпіди­фор Ва­на­то­вич лу­пив по морді або ку­ди влу­чав за най­мен­шу про­ви­ну, а ча­сом і без про­ви­ни, щоб наг­нать стра­ху. З повіто­ви­ми наг­ля­да­ча­ми та уп­ра­ви­те­ля­ми тюрм при одвіди­нах роз­мов­ляв якось ніби че­рез пле­че, од­вер­нув­ши ли­це набік, аж до­ки во­ни до­га­ду­ва­лись та да­ва­ли йо­му ха­ба­ра. Взяв­ши ха­бар, він за­раз по­вер­тав ли­це й очі на їх при­род­не місце, ди­вив­ся пря­мо в вічі уря­дов­цям і роз­мов­ляв лас­кавіше й при­хильніше. Не­за­ба­ром Ва­на­то­вич так ос­то­чортів та ос­то­гид усім, що один дрібний пи­сар з йо­го ж та­ки кан­це­лярії по­таєнці на­пи­сав в Пе­тер­бург ви­каз, що Ва­на­то­вич має ох­ват на ру­ку, що він злодійку­ва­тий, за­би­рає в свою ки­ше­ню що­ро­ку ос­та­чу не­вит­ра­че­них за рік скар­бо­вих гро­шей; шо він за­пи­сує в кни­гах праз­ни­ко­во­го вар­то­вим та слу­гам по трид­цять три кар­бо­ванці, а як во­ни по­роз­пи­су­ються в книзі, то ви­дає їм тільки по три кар­бо­ванці, а реш­ту кла­де в свою ки­ше­ню. Той уря­до­вець ви­ка­зав за все, за всі вчин­ки: як Ва­на­то­вич по­во­див­ся з повіто­ви­ми наг­ля­да­ча­ми тюрм, як мор­ду­вав служ­ників, як брав з кож­но­го ха­барі, пе­ре­по­ло­ви­нив скар­бо­ву вов­ня­ну й ба­вов­ня­ну пря­жу, кот­ру ціли­ми ва­го­на­ми прис­тав­ля­ли з Моск­ви та Лодзі в тюр­му, де ареш­тан­ти ви­роб­лю­ва­ли на про­даж по­лот­на, ки­лим­ки й пос­то­ли та че­ре­ви­ки; ви­ка­зав і за те, що каз­на да­ла йо­му до рук п'ять ти­сяч кар­бо­ванців на ре­монт тю­рем­них за­бу­ду­ваннів і вже ми­ну­ло чо­ти­ри го­ди, а він ніяко­го ре­мон­ту не зро­бив, бо ті ти­сячі прог­рав у кар­ти. До конт­рольної па­ла­ти такі чут­ки про Елпіди­фо­ра ще й пе­редніше до­хо­ди­ли. Ва­на­то­ви­ча од­да­ли під суд. На суді пос­та­но­ви­ли та­кий при­суд, щоб за мар­ну­ван­ня скар­бо­вих гро­шей та за про­даж скар­бо­вої пряжі вис­лать йо­го на зас­лан­ня на Сибір, ку­ди він од­на­че схо­че, і од­ня­ти од йо­го всі чи­ни й ор­де­ни. Він заст­ряг на Уралі в пе­ре­се­ленській кан­це­лярії, де йо­му да­ли місце пи­са­ря, і не­за­ба­ром од го­ря та со­ро­му за­су­му­вав, дос­тав ча­хот­ку і вмер.

Бідна Таїса Андріївна та Лю­ба, про­гай­ну­вав­ши до реш­ти свої гро­ша­ки й ха­луп­чи­ну, зос­та­лись без ша­га в ки­шені. Їм да­ла прис­та­но­ви­ще в се­бе Таїси­на ба­га­тенька сест­ра, згля­нув­шись на їх го­ре. Лю­ба, не ма­ючи ніяких за­собів для про­жит­тя, му­си­ла на­пи­ту­вать собі по ба­га­ти­рях лекцій му­зи­ки й біга­ла по до­мах з ран­ку до ве­чо­ра та вчи­ла дітей гра­ти на фор­теп'яні, щоб розс­та­раться гро­шей хоч на прос­теньку оде­жу.

- Така вже, ма­буть, на­ша до­ля! - не раз бідка­лась доб­ра Таїса Андріївна пе­ред своїми при­ятелька­ми. - Ніхто з нас не ви­нен, бо та­ку до­лю бог нам дав. А од своєї долі і не вип­ру­чаєшся. І не ви­ку­пиш­ся, і ніку­ди не вте­чеш, ніяким му­ром не од­му­руєшся, бо знай­де лю­ди­ну, хоч би во­на в мур за­му­ру­ва­лась. На все бо­жа во­ля.

Мишуків при­ятель Нек­ра­ше­вич по­за­во­див такі коні, по­най­мав такі до­рогі стані в Києві, так пнув­ся з ос­таннього ра­ди спор­ту, що за не­дов­гий час прот­ринькав усі батьківські ти­сячі й свою чи­ма­лу спад­щи­ну, ще й на­по­зи­чав­ся в бан­ках. Бан­ки за дов­ги спро­да­ли йо­го се­ло й усі йо­го до­рогі коні. Батьківщи­на й дідиз­на бу­ла про­гай­но­ва­на не­обач­но й лег­ко­дум­но на арис­ток­ра­тич­ну мод­ну за­бав­ку.

Мелася, вер­нув­шись до своєї оселі й до гос­по­ди, дов­го ну­ди­ла світом та хо­ди­ла, мов неп­ри­ка­яна. Але потім зго­дом її пал­ке ко­хан­ня по­ча­ло стиг­ну­ти, зга­сать, як зга­сає га­ря­че проміння сон­ця на за­ході; і са­мий вид кра­су­ня не­на­че все то­нув у яко­мусь ту­мані, як то­не див­на фа­та мор­га­на в сте­пах. В неї на­че про­ки­ну­лась вда­ча за­по­пад­ної й пад­ко­ви­тої до ха­зяй­ст­ва лю­ди­ни, й з пли­ном ча­су збляк і зник навіть са­мий пиш­ний вид кра­су­ня, як бляк­не й зни­кає все на світі.

Минуло ще років з п'ять. Тек­ля Опа­насівна по­ча­ла вже сивіть, все ка­хи­ка­ла та хо­ро­би­лась на гру­ди. Ліда вря­ди-го­ди по­да­ва­ла за се­бе звістку з Кав­ка­зу, пи­са­ла, що їй жи­ти не­по­га­но, тільки все шко­ду­ва­ла, що її бог не бла­гос­ло­вив дітьми. Але од­но­го дня ста­ра ма­ти дос­та­ла з пош­ти лист од Ліди з чор­ною пе­чат­кою. В неї ру­ки чо­гось зат­ру­си­лись так, то во­на не змог­ла навіть роз­дер­ти кон­вер­та. Ме­ла­ся вхо­пи­ла лист, роз­гор­ну­ла лис­то­чок і про­чи­та­ла сум­ну звістку. Ліда пи­са­ла, що її чо­ловік за­ме­тив­ся ви­пад­ком в ла­за­реті од сла­бо­го на тиф і по­мер. Нап­рикінці лис­та Ліда про­си­ла батька й матір, щоб во­ни доз­во­ли­ли їй вер­нуться до­до­му й да­ли їй в се­бе прис­та­но­ви­ще.

- Шкода! ду­же мені шко­да лю­бо­го, ко­лись спо­доб­но­го мені чо­ловіка. Ко­ли Ліді не спо­су­ди­лось в житті, то, будь лас­ка, на­пи­ши їй, не­хай їде й пе­ре­би­рається до нас на завсідне жит­тя.

Ліда вер­ну­лась в батьків дім. Во­на бу­ла зовсім мо­ло­да на ви­ду, але го­ло­ва по­ча­ла вже сивіть: її го­ре бу­ло над­то ве­ли­ке.

Текля Опа­насівна не дов­го й жи­ла після то­го. Во­на нес­подіва­но за­не­ду­жа­ла й наг­ло вмер­ла. Ліда не доз­во­ли­ла Ме­ласі шма­ту­вать її по­ло­ви­ни маєтності та про­да­ва­ти зем­лю част­ка­ми, як до то­го ча­су Ме­ла­ся про­да­ва­ла, ко­ли їй тре­ба бу­ло гро­шей на якісь потрібки, а то й вит­ре­беньки та ви­гад­ки. Ліда, щоб не дар­му­вать вдо­ма та щоб вга­му­ва­ти яко­юсь ро­бо­тою своє ве­ли­ке го­ре, за­раз-та­ки вкупі з учи­телькою за­ве­ла ден­не прис­та­но­ви­ще для дітей на літній час. В неї бу­ла дум­ка тро­хи зго­дом за­вес­ти ще й шко­лу для дівчат, як тільки во­на зро­бить діля­ни­цю по­ля і за­бе­ре собі свою част­ку спад­щи­ни.