Неоднаковими стежками - Нечуй-Левицький Іван Семенович (книги онлайн бесплатно без регистрации полностью txt) 📗

Мелася приїха­ла до­до­му зла, нерв­на, розд­ра­то­ва­на і вже лад­на ви­ла­ять Ма­линкіна незгірше, як ко­лись ла­яла сво­го Ми­шу­ка.

Малинкінові про­дов­жи­ли ко­ман­ди­ров­ку на­далі нес­подіва­но, бо ро­бо­ти бу­ло ба­гацько і уря­довці не мог­ли уви­нуться за та­кий не­дов­гий час. Вже аж пе­ред різдвом вер­нувсь Ма­линкін. Ме­ла­ся на­че ожи­ла, ста­ла бадьорис­та й жва­ва, по­добріша­ла й пож­вавіша­ла. На різдвяні свят­ки во­на спра­ви­ла ве­ли­кий бен­кет, ще й з ялин­кою для дітей; зап­ро­си­ла Мар­ко­вицьку й Лю­бу, і Ма­линкіна, і ге­не­ра­ла. Ве­че­ря бу­ла ба­га­та. Ме­ла­ся втра­ча­лась, не пи­та­ючись, чи в батька є зайві гроші, і мар­ну­ва­ла їх свят­ка­ми й на бен­ке­ти, і на те­ат­ри.

За два дні пе­ред во­дох­ри­щем Ме­ла­ся зап­ро­си­ла гос­тей на ве­че­рок. Во­на кло­по­та­лась та біга­ла, як не­са­мо­ви­та, го­ту­ючи усе на ве­че­рок. Ко­ли це над­вечір нес­подіва­но в при­хо­жу ввійшла ста­ра Гу­ко­ви­че­ва, Тек­ля Опа­насівна. За нею зво­щик з двор­ни­ком пер­ли здо­ро­ву пле­те­ну скри­ню та па­ку­нок з за­ви­ну­ти­ми в ки­лим по­душ­ка­ми, прив'яза­ни­ми по­верх скрині. Гу­ко­ви­че­ва нес­ла в обох ру­ках дрібніші речі: якісь ко­ши­ки та за­виніння, щось зав'яза­не в здо­ровій хустці. При­хо­жа, за ти­ми па­кун­ка­ми та оде­жею, ки­ну­тою жуж­мом, на­га­ду­ва­ла ба­гаж­ний склад на вок­залі.

- Нащо це ви, ма­мо, та­ко­го ба­га­то по­на­би­ра­ли з до­му? - спи­та­ла з ди­ва Ме­ла­ся. - Чи на про­щу зібра­лись аж у Єру­са­лим, чи що?

- Це я по­ки­ну­ла тво­го батька дос­то­ту так, як ти по­ки­ну­ла сво­го чо­ловіка, - обізва­лась зне­хо­тя Гу­ко­ви­че­ва.

- Нащо ж ви по­ки­ну­ли батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви при­ту­ли­тесь в ме­не з та­ки­ми за­вальни­ми ре­ча­ми? - аж крик­ну­ла Ме­ла­ся.

- Я не ду­маю в те­бе шу­кать при­тул­ку! Дай мені мерщій обідать, а вве­чері я пе­ре­бе­русь в мебльовані кімна­ти поб­ли­зу од Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря та й жи­ти­му там, бо вдо­ма мені далі не­ви­держ­ка.

- Чом же не­ви­держ­ка? - спи­та­ла Ме­ла­ся з ди­ва.

- Тим мені не­ви­держ­ка, що твій та­то знавіснів, - од­ру­ба­ла ста­ра.

- Що ви ка­же­те? Це, надісь, ви так го­во­ри­те з до­са­ди? Там в вас, ма­буть, щось та­ке скоїлось: тра­пи­лось щось неп­риємне в сім'ї.

- Мабуть, та­ких сім'їв. як моя й твоя, і на світі не знай­деш. Чи твій батько знавіснів, чи, мо­же, збо­же­волів, я цього га­разд не стям­ку­ва­ла. Я з ним ла­ялась, зма­га­ла­ся та й годі ска­за­ла, їдь вже ти до­до­му та ха­зяй­нуй там, та зма­гай­ся з ним. Мені вже ос­то­чортіло те зма­ган­ня. Мо­же, він те­бе пос­лу­хає, бо ме­не ні в чо­му­не слу­хає й має ме­не за ніщо, - го­во­ри­ла ма­ти, роз­дя­га­ючись.

- Але ж на ваш про­жи­ток тут в гос­ти­ниці тре­ба чи­ма­ло гро­шей? - якось за­пи­ку­ючись, обізва­лась Ме­ла­ся.

- Отак, доч­ко, як і на твій про­жи­ток ту­теч­ки. Про ме­не, їдь вже ти з дітьми до­до­му та й ха­зяй­нуй, бо я ту­ди, ма­буть, вже ніко­ли не поїду, - бур­ча­ла ста­ра, сіда­ючи на ка­напі.

Така ма­те­ри­на гад­ка бу­ла ду­же нес­по­доб­на Ме­ласі, та ще са­ме тоді, як у неї «зацвіло сер­денько», як співа­ють в пісні, і роз­по­чи­нав­ся приємний ро­ман, з кот­ро­го пе­ре­дос­танній або й ос­танній одділ во­на ма­ла надію скінчить от-от не­за­ба­ром.

- Батько твій геть-то вже щи­ро й прав­ди­во до­дер­жує умо­ви з моїми ро­ди­ча­ми, котрі бу­ли так са­мо, як і я, нас­то­яте­ля­ми на маєтність після небіжчи­ка дядька і котрі ма­ють пра­во взя­ти одчіпно­го по небіжчи­кові. Пла­тить та й пла­тить їм гроші з до­ходів, з мли­на та з лісу, та з пашні, а з ха­зяй­ст­ва і в нас бу­ває ча­сом не­дох­ват­ка. Я всто­юю за те, щоб нічо­го не пла­тить отим не­на­жер­ли­вим ро­ди­чам. А він та­ки своєї! Не­на­че за­тяв­ся та все ме­не дра­тує, все спе­ре­чається та сва­риться зо мною, не­на­че на­ку­пив­ся. Не­ви­держ­ка мені далі та й годі.

- А хто ж оце дер­жа­ти­ме ха­зяй­ст­во в домі? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- А хто ж? Кра­су­ня Ки­ли­на ж, що бу­ла еко­ном­кою в дядька в дворі в ос­танні ча­си і всім пра­ву­ва­ла в оселі, як він вже з глуз­ду з'їхав чи збо­же­волів і жив од­люд­ком на селі. Ота кра­су­ня, ма­буть, не­за­ба­ром за­бе­ре усе в гос­поді в свої па­зурі. А батько їй по­ту­рає, в усьому сприяє та слу­хає тільки її, ще й пок­ри­ває: ка­же, що во­на знає бур­тянське ха­зяй­ст­во кра­ще од ме­не. Пе­ре­по­ло­ви­нить во­на не­за­ба­ром усе на­ше над­бан­ня, - го­во­ри­ла ста­ра.

Ця Ки­ли­на й бу­ла при­чи­ною, що Гу­ко­ви­че­ва по­ки­ну­ла ста­ро­го, бо не стерпіла йо­го за­ли­цян­ня. Ста­ра й досі лю­би­ла сво­го чо­ловіка й ні ра­зу не зрад­жу­ва­ла йо­го й не скрив­ди­ла в своїх по­чу­ван­нях. Ме­ла­ся до­га­ду­ва­лась за ту най­пер­шу при­чи­ну нес­подіва­но­го од'їзду ма­тері до Києва.

- Гм… гм… Цю Ки­ли­ну тре­ба б бу­ло дав­но ви­тур­лить з са­ди­би. Шко­да, що вже ми­ну­ла пан­щи­на. А я зна­ла б, ку­ди її зап­рав­то­рить. Та ба! Те­пер інші ча­си, - мурк­ну­ла Ме­ла­ся.

- Отут у Києві сидіти­му ко­ло мо­нас­ти­ря та щод­ня хо­ди­ти­му до бо­жо­го до­му, то при­най­мні хоч спа­са­ти­мусь на старість.

- Що ж ви тут ро­би­ти­ме­те? Хіба щод­ня по п'ять ака­фистів чи­та­ти­ме­те, як чи­тає Таїса Андріївна? - пи­та­ла, аж зу­би зціпив­ши од злості, Ме­ла­ся.

- Нехай чи­та­ти­му при­най­мні по три на день, то й з то­го бу­де якась ко­ристь: і те піде за спасіння моєї душі та душі тво­го батька за йо­го про­ви­ну та йо­го по­га­ний вчи­нок, - го­во­ри­ла ста­ра з бідкан­ням. - А для ме­не, на мій вжи­ток не­ба­га­то гро­шей піде.

Мелася за­ду­ма­лась. Во­на бу­ла ха­зяй­но­ви­та й ду­же шко­ду­ва­ла, що її доб­ро про­па­дає мар­но. Од'їжджа­ючи з до­му, во­на пок­ла­да­ла надію на ма­му, як на кам'яну го­ру. А те­пер та кам'яна го­ра ру­ши­ла з се­ла й по­су­ну­лась прос­то до неї в Київ і всур­ган­нлась в її по­кої. Ме­ла­ся й ву­ха опус­ти­ла, і го­ло­ву по­хи­ли­ла.

По обіді ста­ра вже смер­ком поїха­ла до мо­нас­ти­ря, поб­ли­зу на­пи­та­ла собі дві мебльовані кімна­ти й за­раз ту­ди пе­ре­вез­лась, щоб жи­ти на спо­кої ко­ло самісінької свя­тої бра­ми та спа­сать свою ду­шу, ще й од­мо­лю­вать про­ви­ну сво­го ста­ро­го, кот­ру во­на більше ви­га­ду­ва­ла й збільшу­ва­ла че­рез свої ста­речі прим­хи та рев­ни­ве заздріння.

Мелася, вип­ро­ва­див­ши матір, го­ту­ва­лась стріча­ти гос­тей. Не­за­ба­ром прибігла Мар­ко­вицька вкупі з Ма­линкіним. При­ди­бав і ве­се­лий та жартівли­вий ге­не­рал Ло­зинський. Прий­шла й Лю­ба і при­ве­ла з со­бою якусь дав­ню свою при­ятельку. І ве­се­ла роз­мо­ва, сміх та жар­ти не пе­рес­та­ва­ли ні на ча­сок і тяг­ли­ся сли­ве до глу­пої ночі. Ма­линкін лю­бив це ве­се­ле Ме­ла­си­не то­ва­рист­во, в кот­ро­му він роз­ва­жав се­бе після кан­це­лярської ну­до­ти, а ще більше при­па­да­ли йо­му до впо­до­би Ме­ла­сині смачні та тривні ве­чері та добрі ви­на.

Од то­го ча­су Ме­ла­ся пе­рес­та­ла хо­дить по місті на гу­лян­ку з ге­не­ра­лом. Її вже ба­чи­ли скрізь на гу­лян­ках та по те­ат­рах з Ма­линкіним або з Мар­ко­вицькою. Мар­ко­вицька за­во­ди­ла ро­ма­ни та за­ли­цян­ня без­пе­рес­тан­ку, не­на­че во­на зад­ля то­го й на­ро­ди­лась на світ бо­жий. За її над­то сміливі по­ходінки за­го­во­ри­ли по са­ло­нах. Не­за­ба­ром так са­мо за­го­во­ри­ли й за Ме­ла­сю. За неї й за Мар­ко­вицьку пішов по місті по­говір, пішла не­доб­ра сла­ва.

Настала вес­на. По­ча­лись гу­лян­ки в Царсько­му сад­ку, в Шаті. Ве­се­ла Ме­ла­си­на ком­панія час­то сиділа сли­ве до світу на ве­ранді за тим са­мим сто­лом в то­му ж та­ки ку­точ­ку, де ще так не­дав­неч­ко справ­ляв ве­селі бен­ке­ти та ви­пи­вач­ки Ми­шук з своєю Каміллою-Ди­вом. Ме­ла­ся з Мар­ко­вицькою та­ки зовсім не ша­ну­ва­лись: гу­ля­ли нап­ро­па­ли, ти­ня­лись по ка­фе-шан­та­нах та по та­ких за­кут­ках, ку­ди по­рядні панії й очей не по­ка­зу­ва­ли.

Перед Ме­ла­сею по­ча­ли за­чи­нять двері в до­мах знай­омих їй сім'їв, де бу­ли до­рослі доч­ки. По­говір дійшов і до спа­се­ниці Теклі Опа­насівни, якось промк­нув­ся в її келію й ду­же збен­те­жив ста­ру. Неп­ри­язні до Ме­ласі лю­де та навіть і при­язні зас­теріга­ли й Тек­лю Опа­насівну. Хтось навіть на­пи­сав за все батькові в Бур­ти.