Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
Вона бачила, як метрів за триста до узлісся спалахнуло завзяте змагання між Мечиком і Віктором. Мечик мчав попереду, але його наздоганяв Віктор. Несподівано наддала ходи й Жукова і стали наближатись до Віктора. Перегуда озирнувся, побачив нового «суперника» і з усіх сил помчав далі.
Метрів за сто від лісу йому пощастило зрівнятися на мить з Мечиком, та той знову рвонувся, зробив останнє зусилля і вискочив на два-три кроки вперед. Так тривало не більше хвилини. Перед самим узліссям Віктор раптом змахнув палицею, в повітрі майнула його постать, знявся сніжний пил — Ліда побачила, що Мечик зупинився, витираючи рукавом лоб, а Віктор уже миготів між стовбурами дерев.
Хтось із лижників зааплодував. Мечик голосно говорив:
— Через отаку канаву плигонув! Класичний стрибок! Якби не ця канава, я прийшов би перший!
Тим часом Марійка повернулась назустріч Ніні. Коробейник повільно, але вперто йшла вперед. Обличчя в неї було червоне, спітніле, дівчина дуже стомилась.
Побачивши Марійку, вона зупинилась:
— Ти чому повернулась?
— До тебе, Ніно. Ти ж лишилася сама в полі.
Ніна пересмикнулась і аж знітилась, немов від удару. Марійка бачила, як кров ще густіше заливала Нінине обличчя.
— А ти... ти прибігла мерщій глянути, як я відстала? Щоб узяти мене на буксир?
— Ніно!..
— Не думай, що я така безпомічна! Допомога твоя мені не потрібна!
Ніна міцно прикусила губу і, відштовхнувшись палицями, з напругою повільно посунула вперед.
Марійці перехопило подих від образи. В серці закипіли біль і гнів.
— Ну, якщо так... Повзи сама!
Не глянувши на подругу, Марійка круто розвернулась і швидко подалась до лісу.
На лісовій галявині вже палахкотіло вогнище. Лижники підсмажували на вогні сало, настромлене на довгі шпички. Вогкий хмиз стріляв на всі боки жаринками, сало закопчувалося, з нього падали у вогонь важкі, чорні краплини жиру.
Мечик простяг Ліді довгу шпичку з підсмаженим шматочком сала:
— Уклінно прошу покуштувати моєї кулінарії.
— Дякую, я вмію й сама.
Ліда байдуже відвернулась і підійшла до Марійки.
— Я тебе чекала. Що Ніна?
Марійка махнула рукою:
— Гедзь її вкусив, не інакше.
— Я хотіла тебе спитати...
Ліда підхопила Марійку під руку й одійшла з нею від товаришів.
— Марійко, мені таке сказав Віктор про Мечика...
Вона переказала дівчині свою розмову з Перегудою.
— Ти не знаєш? — допитувалась.— Чи правда це?
Ліда дуже хвилювалась, ледве не загубила в снігу окулярів.
Марійка обняла подругу за плечі:
— Правда, Лідочко.
— Ну, от... Я так і думала. Навіщо б Віктор таке вигадував. І мені було дуже боляче, Марійко. Кажу це тільки тобі... Навіть коли б він був мені зовсім байдужим, то й тоді... як це гидко!.. Ах, як гидко!
Ліда дивилась кудись у гущавину і нічого не бачила.
— Не знаю,— тихо сказала Марійка,— звідки в нього це бажання посміятись з хорошого людського почуття? Невже Мечик сам не розуміє, що це просто підло?
Шепель струснула головою, немов відганяючи якісь важкі думки.
— Я буду весь час з тобою, Марійко. Я не можу з ким говорити зараз.
Марійка притихла. Їй зіпсувала настрій Ніна, шкода було Ліду. Турбувалась і про Варю Лукашевич. Варя теж обіцяла взяти участь у лижній прогулянці і чомусь не прийшла. Чи не сталося чого з нею?
Старі дуби оточували галявину. Сухе листя деренчало на них, як жерсть. Навколо біліли високі замети, тільки де-не-де визирали з них верхівки кущів. На снігу виднілися заячі петлі. Ліда закричала:
— Жолуді! Жолуді на снігу!
Всі засміялись, а Ліда, придивившись до жовтих горішків, трохи зніяковіла. Віктор побачив на високому бересті гніздо. Стали сперечатись, якому птахові воно належало.
Ніни довго не було. Нарешті на узліссі замайорів її синій костюм.
— Друзі,— сказав Віктор,— умова: жодного слова про її лижні таланти! Дівчина самолюбива!
— Комплекція непідходяща для чемпіонки! — додав Мечик.
Коли Ніна підійшла до вогнища, ніхто й словом не обмовився, що вона відстала од усіх майже на півгодини.
Віктор видерся на лижах на замет, став під дубом і, піднявши вгору бамбукові палиці, проголосив:
— Увага! Увага! Слухайте казку зимового лісу! Ріс на світі чудовий ліс. І ніхто не знав, що в ньому діють чари злої чарівниці. Кожний дуб у лісі був колись богатирем, кожна береза — білолицьою кралею...
Жукова нахилилась, захопила снігу і кинула у Віктора. Засліплений, він протер хустиною очі й метнувся до противниці. Але Юля вже мчала між дерев, далі й далі, здіймаючи срібний пил.
Віктор наздогнав її в гущавині. Обоє важко дихали.
— Юлю, бідненька, отак захекалась! Чого ти тікала?
— А ти... чого наздоганяв?
Вони дзвінко засміялись і враз замовкли. Сміх прозвучав у казковій тиші химерною луною. Старі берези, дуби, клени — все спало. З намету витикався кущ шипшини з почорнілими зморшкуватими плодами. Тільки на верхівці червоніла одна ягода, на диво врятувавшись від перелітних птахів і морозів. Юля зірвала її, і вона немов розтанула між пальцями, м’яка і драглиста. Всередині було повно кісточок і шовковистого пуху.
— Ми знову під березами,— сказав схвильовано Віктор.— Ти пам’ятаєш, Юлю, як ми вперше з тобою були вдвох... теж під березами?
— Вітю, коли ти перестанеш бути сентиментальним? Пора б уже — вісімнадцять років!
— Ні, я просто чулий. Хоч я не читав у комсомольському статуті, що нам сентиментальність протипоказана.
Віктор уважно подивився Юлі в обличчя:
— А ти хороша сьогодні, Юлю! Радості в тобі стільки, що от-от бризне! Що з тобою?
— Просто відчуваю, Вітю, щастя жити! І навіть те, особисте, що завжди викликало такий біль, останнім часом змінилось на краще. Це я про батька. Вчора вранці повернувся з нічної зміни вкрай стомлений, але страшенно щасливий. Він же придумав універсальний різець. Ну, поки що випробовують, і, здається, успішно. Батько просто літає і вже місяць не бере в рот і краплі.
— Даремно,— посміхнувся хлопець.— Заради такої події можна! І мені теж радісно, Юлю. І за тебе, і взагалі радісно. За клас, за товаришів. А Марійка? Як вчиться! Професор!
Віктор зняв шерстяну шапочку і скошлатив своє буйне волосся. Але Юля вихопила її в нього з рук:
— Ну-ну, простудишся, а тоді переживай за тебе. Надінь! От так... упертий мій хлопчику!
Вона поривчасто нахилила його голову й поцілувала в теплі губи.
— Ой, Вітюсь, мені здалося, що хтось побачив!
— Нікого немає, Юлю. А зачаровані богатирі сплять. Міцно сплять...
Він схвильовано замовк, наче розгубив усі слова, які хотів сказати Юлі.
Мовчала і Юля. Обоє прислухалися до лісової тиші, ніби вона ховала в собі все невисловлене.
Несподіване різке скрекотання немов розбудило їх.
— Ой! — вихопилось у Юлі.
— Це — сорока,— засміявся Віктор.— От клята душа!
— Зараз на її крик хтось сюди прийде...
— А ти не хочеш, щоб сюди прийшли?
— Навіщо ти питаєш? Не хочу... Хочу бути з тобою, Вітю.
— Може, ти будеш сміятись,— промовив якось нерішуче Віктор,— але, знаєш, мені так шкода буває інколи того Віктора, який колись міг жити на світі і не любити тебе, не думати про тебе... Який він був нещасний, той Віктор! А ти... ніколи не відчуваєш, як я тобі щовечора бажаю «на добраніч»? Укриюся з головою, уявляю твою усмішку і тихо засміюся до тебе...
Вони мовчали, притулившись одне до одного. Грудочки пухнастого снігу падали на них з берези.
Потім Віктор прошепотів:
— Як хороше!
— Що хороше?
— Що ти є на світі... що ти — Юля... І мені стає страшно, серце боляче стискається, коли подумаю, що скоро ми розстанемося з тобою.
Юля притиснулась до Віктора.
— Не хочу!.. Вітюсь! Хороший мій... Восени я піду в університет... І ти зі мною. Як було б чудово! Як би це було... Ми б сиділи поруч на лекціях, разом готувалися б до екзаменів. Разом закінчили б університет, а тоді поїхали б працювати кудись далеко, наприклад — на Урал. Я викладала б історію, а ти... на заводі.
