Золота медаль - Донченко Олесь (лучшие книги читать онлайн .txt) 📗
Ніна Коробейник з великою радістю вислухала промову Надії Пилипівни про роботу педагога.
— Нас часом захоплюють такі професії,— сказала Надія Пилипівна,— як професія льотчика, капітана, дослідника Арктики. Вабить у цих професіях романтика, і це дуже гарно, наша молодь і повинна любити романтику, захоплюватись героїкою. Але є одна з найблагородніших професій, сповнена чудової романтики, шукань, яка дає величезне моральне задоволення і яка так само мусить захоплювати нашу молодь.
І вчителька розповіла, як вона стала педагогом, яку радість принесла їй ця робота, як вона шукала власних творчих шляхів і перемагала в своїй праці труднощі.
Ніна уявила, що вона вже — вчителька, і в неї в класі є такий учень Микола Сухопара, і всі педагоги вже відмовились од нього і хочуть його виключити з школи. Але вона, Ніна, не згодна з виключенням, захищає учня і знаходить до його серця такі шляхи, що Сухопара в усіх на очах стає одним з кращих у класі. У Ніни защеміло серце від радісної тривоги, бід передчуття хорошої натхненної праці, шукань, роздумів, перемог...
Легкий шелест пройшов у залі, коли слова попросив Перегуда. Він тримався просто, вільно, з достоїнством.
— Я не буду виправдуватись,— сказав він,— та мене, здається, ні в чому й не обвинувачують.— Він блиснув розумними карими очима.— Не обвинувачують, а тільки радять поговорити з товаришами... Щиро вдячний тобі, Юлю. Я аж ніяк не іронізую, ні. Дійсно, в таких справах треба радитись. Я й радився... наприклад, з своїм батьком. Він мені, мабуть, і прищепив таку хорошу, справжню любов до професії сталевара...
Ураз хтось із комсомольців гукнув:
— Ти думаєш, що відразу станеш сталеваром?
— Ні, аж ніяк цього не думаю,— відповів Перегуда.— Спочатку, мабуть, тільки вчитимусь на підручного... Або розливатиму сталь у форми. Але мені хочеться пройти весь шлях робітника біля печі — від самого початку, власними руками варити сталь. Так, як Макар Мазай, хоч йому було важче. Я цей шлях пройду швидше, у мене буде середня освіта. І думаю, що вже й першого року праці в цеху дам заводові чималу користь.
Марійка головувала на диспуті. Вона, як і Юля, не поділяла думки Віктора йти після школи працювати на завод і так само, як і Юля, чекала, коли він попросить слова. Їй дуже хотілося, щоб Віктор переконав її в доцільності свого рішення.
Проте його виступ розчарував Марійку. Вона розуміла його пристрасть, захоплення. Але все-таки виходило якось занадто по-хлоп’ячому. Це все одно, якби п’ятикласник сказав: «Не хочу кінчати школи, я запалився бажанням зараз же стати дослідником Арктики». Чогось дуже важливого не сказав у своїй промові Віктор, а чого — Марійка ще не знала, і їй було страшенно прикро і за Віктора, і за себе.
Вона прийшла на диспут, підготувавшись, у неї були свої думки про вибір професії. Та заява Віктора все поплутала. Марійка вважала, що Перегуда повинен учитись далі, щоб прийти на завод, до печі, де вариться сталь, по-справжньому озброєним знаннями. І водночас зворушувало його пристрасне бажання вже сьогодні стати робітником на заводі.
Виступи закінчились, і Марійка встала за столом спокійна, упевнена, з ледве помітною усмішкою. Прийшов час підбити підсумки і сказати щось своє, власне, що весь вечір мучило Марійку.
— Про Віктора Перегуду,— сказала вона,— сьогодні згадувало багато промовців. Дехто навіть з жалем говорив — пропав, мовляв, хлопець. Але я знаю, дехто й підтримує рішення Перегуди, та чомусь ніхто з цих учнів не виступив. А шкода! Ну, тоді за них скажу я, бо теж поділяю думки Віктора Перегуди...
В залі щось немов зсунулося з місця. Майнув шелест. Марійка відчула незвичайне піднесення, немов підлетіла вона на крилах, незвичайну радість від того, що зараз скаже. Всі обличчя немов на мить переплутались, і виразно бачила вона тільки обличчя Віктора.
— Дехто даремно тут умовляв Перегуду одуматись,— говорила вона.— А нічого поганого немає в тому, що Перегуда піде працювати на завод робітником. Наші часи такі, що він обов’язково стане, нарешті, й командиром — майстром, інженером. Хай іде своїм власним шляхом! Це — його воля, його право. На заводі ніхто не позбавить його права вчитись! Ніхто! Ні комсомол, ні партія, ні народ! Сотні тисяч наших робітників вчаться у вечірніх школах, на заочних відділах університетів, вчаться без відриву од виробництва. Хто ж дасть право Перегуді, робітникові з середньою освітою, не вчитися далі?
Марійка побачила, як Віктор раптом на весь зріст встав з свого місця і крикнув:
— Правильно! Правильно!
І так, не сідаючи, він зааплодував. Услід за ним увесь зал гримнув оплесками.
І хтозна-чого Марійчина увага несподівано спинилася на Ніні Коробейник. Ніна сиділа у другому ряді, потупивши очі. Вона єдина не аплодувала.
Марійка не могла звикнути до того, що ось уже скільки часу, повертаючись додому, вона входить у дивно притихлу квартиру.
Ключ у дверях клацав сухо, як постріл. Кімнати здавались без матері порожніми й похмурими. Дівчина швидше вмикала електрику, тільки ж і світло не могло розвіяти самотності квартири.
Але сьогодні, повернувшись із диспуту, Марійка відчула, що в кімнатах немов хтось є. Це було дуже дивне почуття. Адже двері замкнено, і за ними нікого не могло бути.
Марійка зупинилась у передпокої, прислухаючись до одноманітного і, як їй здалося, мелодійного звуку.
Відразу ж догадалась, що це співає звичайний цвіркун. Звідки він узявся? Дівчина слухала його пісні з смутною усмішкою. В тій хаті, в селі, де колись вона жила з матір’ю, теж вечорами отак грав на скрипці цвіркун, і мати казала, що його вколисуючу музику треба прописувати хворим, як снотворне.
Марійка пройшла в кімнату й сіла біля материного ліжка. Довго сиділа в темряві. На підлозі лежали квадрати блідого світла. Іноді вони немов ворушились і підповзали ближче до ніг. Усі думки були про матір. Серце хапав відчай. На людях було легше, а зараз, на самоті, несила була тамувати душевний біль.
Згадалося багато такого, про що раніше Марійка зовсім би не думала. Якась на перший погляд дрібниця з пережитого несподівано поставала в зовсім іншому світлі і завдавала все нового болю.
Мамочко, пам’ятаєш, як ти купила мені нові черевики? Я тільки для годиться спробувала протестувати, а черевики все ж таки взяла, хоч мої були ще зовсім пристойні. А ти сама продовжувала ходити в своїх благеньких і стоптаних. Нишком від мене ти зайшла до шевця й попросила їх полатати. Ти не хотіла, щоб я навіть знала, що ти ходиш у латаних черевиках...
А хіба не було так, що ти віддавала мені свою вечерю, а сама лишалась голодною? Ти з безтурботною усмішкою запевняла, що вже повечеряла. І я, хоч знала, що це неправда, все ж брала від тебе те, що ти давала мені, і вважала, що це так і має бути...
Одного разу ти прийшла додому пізно ввечері, вкрай стомлена, а я в цей час збиралась до подружки і не схотіла навіть підігріти тобі обід... Скільки разів бувало, що я різко, знервовано відповідала на якесь твоє запитання, говорила тобі грубощі.
Мамо, коли б можна було повернути пережиті з тобою дні! Я була б зовсім іншою, мамочко!
Та повернути минулого не можна, і внутрішній голос говорив Марійці, що, можливо, вона вже не побачить своєї матері ніколи.
Давно не було в квартирі такої тиші. Незабаром і цвіркун прислухався, цигикнув востаннє й затих.
32
Мечик Гайдай продовжував залицятись до Ліди. Всі помітили, як він на кожній перерві намагався бути з нею разом, щось нашіптував дівчині. Спочатку Ліда відмахувалась, але згодом бачили якось Мечика й Ліду вдвох у кіно.
Одного разу Гайдай гоголем увійшов у клас і весело заявив:
— Доводжу до відома шановних десятикласників, що рибка клюнула! Ще кілька днів — і я зможу зовсім витягти її на бережок!
— Ти ж це про що? — спитав Віктор Перегуда, враз пригадавши колишні нахваляння Мечика.
— Як рибку звати? «Вобла»! Скоро я зможу продемонструвати «воблу» в стані закоханості. Думаю, що буде цікаво.
