Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
Краплиночку Віруня випиває. Дратувати німчака не варто. Багато чула про нього, що він — мало не людожер! Мерзенна тварюка! А, виявляється, він повний шарму, він уміє вести таку елегантну розмову.
— То що б ви хотіли почути від мене? — питає вона Магістра.
— Найперше я хотів би ще раз вибачитися за той дурний постріл.
— Годі! Ви вже вибачилися, гер Магістр... Здається, так вас величати?
— Абсолютно так.
— Тоді я просто не розумію, чим я могла викликати у вас таку зненависть до мене. Ніякого впливу на президента я не маю. Він мені справді дуже милий, я захоплююся його розумом, тактом, вмінням віддавати себе своїй великій місії глави держави. Може, навіть прагну у чомусь допомагати йому.
— Стоп! Саме оце «в чомусь» і змушує мене шукати з вами дружбу, фрау Віро, — мовить серйозним тоном Магістр. Він сидить у темно-синьому костюмі, при чорній краватці, великі залисини на лобі видають в ньому розумну людину. — Може, навіть не тільки дружбу.
— А чого б ви хотіли ще? — ледь кокетливо перепитує Віра-Віруня, дозволивши собі коротенький оцінливий погляд в бік німця. Так позиркують на чоловіків дами на світських раутах, воліючи виказати свою симпатію до об’єкта своєї уваги.
І дивно. Коротке запитання фрау Віри раптом пекучим струменем пронизує душу Магістрові. Чого б він хотів ще? Міг би окинути поглядом минуле, ну, принаймні, оці кілька літ сидіння в гроті, де все було спрямоване на одне «хотіння» — на утвердження себе серед нащадків «чорного сонця». Рвався до влади в Німеччині, поніс свій прапор терору в Україну, в Крим, в свої підземелля... Але зараз перед ним сиділа просто гарненька, зваблива, чарівна жіночка, про яку він, вже старіючий солдат, міг би тільки мріяти. Має золото, має колосальний вплив в Баварії, в Мюнхені, там усе впаде до його ніг, там проляже широка дорога до вершин влади..
Тільки він буде самотній на тих вершинах. Там буде холодно і страшно в тій самотині. Там будуть тільки куплені посмішки і видушені слова вірності... Таких очей, як оці, він не побачить!
— Вам буде смішно почути, чого б я хотів, фрау Віруня, — видушив із себе Магістр. І, вловивши себе на бажанні брякнути щось надто відверте, мовив уникливо: — Я хотів би, щоб така жінка, як ви, одержала в житті стільки багатства і розкошів, скільки маю я.
— Спасибі, — тихо сказала Віруня. — За такі слова...— Вона пригубила свій келишок.
Він же випив усе до дна, випив і хутко налив ще. І, п’яніючи, глянув через стіл на свою візаві грубо цинічним поглядом.
— Це все слова, моя люба! — буркнув, він важким голосом. — А правда в тому, що ви, фрау Віро, ніколи не відгукнетеся на мої компліменти. Бо ми з вами були і лишилися ворогами.
Прозвучало як грубий виклик. Церемонії відпадали. Тепер мала бути пряма розмова. Або й пряма вимога. Проте Віра-Віруня ще спробувала врятувати тон делікатності.
— Колись ви хотіли вбити мене кулею. Благаю вас, не вбивайте мене вашим словом. Принаймні, давайте залишимося добрими знайомими.
— Ні, ми — вороги.
— Чому ж?
— Бо ми різних рас. Хоча й арійці... Так, українська раса також належить до арійської. Але все одно ми з вами вороги. Навічні! Від самого початку християнства.
Віра-Віруня, злякавшись його тону, замахала руками, мовби відбороняючись. Схоже було, що їхня розмова котилася в прірву. Далі обіцялося щось страшне, щось смертельно загрозливе. Змигнуло в голові, що тут у дикому гірському селищі практично немає ніякої влади, немає міліції, ніхто її не оборонить. А перед нею відвертий нацист, із тих, котрі колись (хай не він, а його батьки і діди) вдерлися в її, Віруньчину країну, топтали її землю, убивали і нищили тут усе.
— Ви мені даруйте, гер Магістр... чим я завинила перед вами? — запитала дрижачим голосом Віра-Віруня.
— Тільки своєю вродою! Тим, що я не можу наблизитися до вас і зробити вас своєю дружиною. — Магістр патетично розкинув руки, лице його, квадратово щелепне, темно плямисте, дихало справжнім жаром пристрасті. — Бо століттями ми, германці і слов’яни, ворогували між собою. Нам потрібні були ваші, слов’янські землі, ваша кров, ваші родовища, плоди, води, небеса, ваш слов’янський дух непокори, ваше вміння воювати. Ви громили нас в 45-му у Берлині, ми годували вас в голодні роки перебудови... І ось нарешті ви вирвали у нас найласіший шматок, силу надр земної кулі...
— Хто у вас виривав її, гер Магістр? — вихопилося болем з Віруньчиних грудей.
— Сиріус!
— Неймовірні речі кажете ви.
— Сумну правду, фрау Віро, — кинув майже люто Магістр і навіть погрозив їй пальцем. — Тепер у вас безмежні багатства енергії, ви одержали від Сиріусу таємницю, в сто крат дужчу за силу атомного ядра. І ваш президент тепер може на весь білий світ галасувати, що вам не треба ні нафти, ні атомних станцій, ні вугілля... Ви припадете спраглими вустами до плазмових витоків на дні моря, і по слов’янських артеріях потече космічне всемогуття.
То була правда, бо таки потече, потече... Віруні аж солодко стало від слів німчака. Тільки чому він лютував? І чого хотів від неї, чого так жахно ненавидів усе слов’янство, найперше її Україну, її нещасну, вічно убогу і знедолену Україну?
— Скажіть же, що ви хочете від нас? — запитала Магістра спазмованим голосом.
— Повторюю: космічного всемогуття!
— Вам би бути поетом, а не...
— Називайте мене, як хочете. Лайте, плюйте мені в лице. Тільки зараз я скажу вам дику химеру. І вам не вдасться врятуватися від неї. — Він схилив перед Вірунькою голову. Чітко і різко, як це роблять на плацу німецькі офіцері, б’ючи закаблуками перед високим генералом. — Станьте моєю дружиною і віддайте мені таємницю Сиріусу!.. ні, ні... — він заплутався, пошукав слів: — таємницю плазми!
Вірі-Віруні стало трохи смішно.
— Це не моя таємниця, гер Магістр, а наших братів із далекої планети. Візьміть код і гукайте до них. Тільки вони ніколи не відгукуються. Вони самі шукають шлях до нас.
Тоді Магістр, вмить подолавши в собі запал, строгішає лицем, бере пляшку і наливає собі і Віруні в чарки. Гаразд, якщо це воля далекої зорі, він упаде навколішки перед фрау Вірунею і попросить її руки. І вони стануть найщасливішим подружжям в Німеччині. Ба ні, в усьому космосі!
— Я справді, фрау Віро, не жартую, — глухим голосом вимовляє Магістр. — 3 цього монастиря я мушу вийти одруженим з вами і з вашою великою космічною таємницею. Без неї моє повернення до Німеччини втрачає смисл...
Домовити фразу він не встигає. З-за дверей долітають голоси, тупіт ніг, хтось без стуку шарпає двері, і на порозі з’являється начальник особистої охорони Магістра Вернер.
— Приїхала якась висока дама, гер Магістр, — доповідає він ледь не переляканим голосом. — З охороною... Дуже солідна охорона...
— Де вона зараз?
— Машини уже в дворі. Дама простує до фрау настоятельки.
— Пропустіть. І щоб по найвищому класу! В розмову не вступати, перешкод не чинити.
Голоси все ближче, чути цокіт дамських каблучків, далі делікатний стукіт у двері. Входить вродлива жінка з темно-каштановим волоссям у спортивній курточці, за нею тупцює якийсь дебелий парубок, за ним ще один. Жінка цікавиться, де можна побачити настоятельку монастиря Серафиму? Віруня з першого погляду впізнає даму. Це ж президентова дружина Людмила Іванівна! Вона припадає їй до грудей.
— То, може, ми завадили? — трохи знічено питає вона, обдивляючись заставлений наїдками стіл, чарки, пляшку.
У Магістра на обличчі розпливається силувана посмішка. Він — весь привітність. Вказує дамі на вільний стілець біля столу. Наче спеціально для шановної фрау...
Слово те зірвалося випадково, але Людмила Іванівна вмить його підхопила. Підозра чорною тінню впала їй на обличчя.
— Ви німецький турист чи що? — питає вона дебелого Магістра. Його шкіряна камізелька робить з нього такого собі типового німецького бюргера.
Цей здогад подобається Магістрові, і він підхоплює його:
— Яволь, фрау. Вір зінд дойче турістен ауз Байєрн.
