Любов, Президент і парадигма космосу - Бедзик Юрий Дмитриевич (книги онлайн TXT) 📗
Скромний дідусевий дім сонно мружився маленькими віконцями до сонця. Біля дверей сидів на стільчику сам аксакал Сулейман Гафуров.
Чого він так загадково мружив свої втомлені очі? Побачив свого онука і зрадів його появі? Чи мав якусь особливу новину? Якусь хитру загадку? Обличчя в нього покарбоване зморшками, у нього в очах блищать сльози століть, він давно сидить отак у чеканні і здається, що ця давність робить його безсмертним.
— Діду, — схиляє перед ним свою чорну курча-ву голову Саша, — я прийшов до тебе за допомогою. Ти, мабуть, гніваєшся на мене за мої нерозумні вчинки. То прости, мені, діду! Ми у тяжкій скруті. Прости, діду!
Старий через силу зводиться на ноги, і за східним звичаєм вклоняється гостеві. Хай заходить в дім, хай цей дім буде його домом.
І Саша ритуально повторює його урочисті слова:
— Мій дідусь Сулейман Гафуров просить тебе, Зігфриде, зайти в його дім і почуватися в ньому шановним гостем.
Зовні скромна оселя виявляється всередині багато обставленими апартаментами. Якесь дивовижне накопичення кімнат: праворуч, ліворуч, у глибінь... Скрізь персидські килими, на стінах золоті оздоби, під стелею великі, кришталеві люстри, на підлозі подушечки в мерехтінні срібного шитва.
Дідусь вказує Зігфридові на одну з подушечок, щоб він сідав. Він про все проінформований, він добре почувається в своїй старості і хоче хуткіше сказати щось онукові і гостеві.
— Не буду тобі докоряти, Сашо, — промовляє він по-російськи. — Ти вчинив дуже негарно, покинувши мене, свого старого діда, в цій самотній оселі і віддавшись добровільно в служіння якомусь німецькому прибульцеві по імені Магістр. Цілий рік ти сидів у його підземеллях, в його холодних склепах і вірив, що зможеш стати таким самим багатієм і лицарем, яким називає себе він і його прибічники.
— Так, діду, я вірив, що моя нікчемна татарська кров не зашкодить мені війти в касту обраних європейців.
— Але тобі не стало розуму зробити певні висновки з життя свого роду, славного роду мурз Гафурових, яким був твій дід, твій прадід і прадід твого прадіда. Ти забув, Сашо, що ми, татари, несемо на собі тяжкий гріх, переданий нам від Чингізхана і Батия, що вже одного разу ми зазнали безжальних ударів від тирана Сталіна. Ми служили німцям в їхньому поході проти СРСР і за це були суворо покарані. Нас вигнали з наших домівок і розсіяли по сибірських просторах. Одначе доля змилостивилася над нашим родом і дала мені змогу повернутися на кримську землю. Не всі татари були прислужниками німецьких зайд, та тяжка провина роду Гафурових і таких, як він, родів, дала привід Сталіну покарати весь татарський народ. А тому по війні я, Сулейман Гафуров, став на шлях спокути. Ні на хвилину я не забуваю, що у чорну воєнну годину я стріляв у полонених червоноармійців, ні на хвилину не забуваю, що моя рука розстрілювала в яру за Сімферополем безвинних євреїв і мужніх моряків-чорномор-ців, що я ходив походом проти кримських партизан і нищив їхні криївки. Все! За ту провину Аллах покарав нас.
Чому зараз ти, Сашо, знову пристав до німців, до недостойного Магістра, якого зневажають навіть у нього вдома на його рідній землі? Вислухай мене до кінця, онуче. Моє життя доходить краю, і я не знаю, чи знайдеться ще якась сива голова, котра посіє в твоїй душі зерна прозріння. Аллах поклав нам жити тут, в Криму, на українській землі. Аллах дав нам мудрого і добросердого Президента, який простягнув нам руку злагоди. Він сказав нам те, що не раз казав мені уві сні великий Аллах: «Татари і українці — один народ одної держави — України». І тому, Сашо, я наказую тобі порвати з цим нелюдом Магістром всякі зв’язки і покаятися перед усіма покривдженими.
Саша вислухав свого сивобородого предка з належною терпимістю. Вислухав, жодного разу не підвівши на нього очей і не образивши його своїм зухвалим виглядом. Власне, в Сашиній душі всі найтяжчі дідові докори давно вже, наче наперед, знайшли свій відгомін.
— Я не вмію, дідусю, говорити так красно, як ти, — мовив він тихо. — Я просто прийшов до тебе за допомогою. Магістр кривдить людей у монастирі Кара-Джу, а нас тільки двоє...
— Ні, вас троє! — перебив онука дідусь суворим голосом. — Аллах підказав мені, що вас троє. З вами ще якийсь молодий чоловік з чужоземців. Він дуже страждає через того Магістра.
— Вірно, дідусю, він дуже тяжко страждає. І тільки ти можеш порадити нам, як чинити далі.
— О, Аллах акбар! Яке щастя, що ти, онуче, нарешті прозрів! — возніс догори жилаві руки старий Сулейман. І тут же, подумавши мить, наче згадав щось давно забуте: — Ти знаєш, онуче, що наші предки, давні предки наших предків, колись копали за селищем у горах глину для будівель і магометанських святилищ. Нині там твої брати знову взялися за цю справу. Всі татари селища знайшли собі роботу в тому котловані. Гарну глину добувають вони. І на це влада не пошкодувала навіть грошей і прислала їм машини з міста Кременчук....
— Знаю, дідусю. — зрадів Саша. — Супермашини «камаз».
— Який же ти кмітливий, — посміхнувся в сиву бороду Сулейман. — Оце і вся моя порада. Іди до своїх братів-татар, вони вже, мабуть, прогрівають мотори на своїх «камазах». І скажи їм, що дід Сулейман звелів якомога хутчіше...
Саша зірвався на ноги. Його наче вогнем обшпарило від завзяття. Така татарська солідарність була Саші дуже до смаку. Він обняв свого друга Зігфрида. До білявочубого друга він також давно мав чуття солідарності. Годі було відсиджуватися на атласних дідових подушках.
— Дідусю, наказ роду Гафурових буде виконано! Ми побігли.
— Ні, стривай, — зупинив парубка древній Сулейман, і у виразі його побитого карбами зморщок обличчя проступила тривога. — Я всю ніч не спав і думав. І аж під ранок Аллах підказав мені таке: з тим плюгавим німцем треба бути вкрай обережним. Чуття підказує небезпеку. Величезну небезпеку для всіх!
— Яку саме, дідусю? — сторожко підкидає брови дідусь.
— Не можу втямити... Здається, він тримає в руках могутню зброю. Чи, схоже, сигнал до тієї зброї. Будьте уважні.
— Будемо уважними, дідусю.
Хлопці виходять на вулицю. Маленькі віконця проводжають їх строго, і Саша, на мить зупинившись, відчуває на собі не лише холодні очі віконець, а й холодні очі древнього Сулеймана. І раптова думка обпікає йому душу: «Може, й справді Магістр виніс із свого гроту якусь погану річ. Тому він сміливий і рветься на волю».
Ідуть вузькою вуличкою. Вона в’ється поміж пагорбами, далі іде під згірок, вище, вище, і врешті татарин і Зігфрид виходять до краю великого котловану, що наче довгастий кратер шкіриться до неба рудими боками-кар’єрами. Ось вона — глиняна схованка працьовитого татарського люду. На краю кратера витягнулися в ряд важкі «крази», втупилися сліпими більмами-фарами в незміряні розкопи глиняних багатств. Біля високих коліс стоять, перебалакуючись, водії. Милуються першими променями сонця, яке з цікавістю зазирає в котлован своїм лагідним вогняним оком.
— Наче танки перед боєм, — кидає Саша. — Ходімо, Зігфриде, і хай вони почують наказ нашого древнього патріарха Сулеймана.
А в монастирі того ранкового сонця по вінця. Все бруковане дворище залляте ніжним світлом. Теренс Реттіган геть скатувався від чекання. Порожньо на дворищі. Сумно стоїть білостінна церковиця над урвищем. Біля брами її двоє німців в чорних плащах. Притиснули до грудей автомати. Мовити б навіть — автоматики, такі вони іграшково маленькі, такі начебто не здатні на смертовбивство ці ізраїльські автоматики. А вбивати ж уміють. Тихо і беззвучно.
Коли з’явилися ці німці? — дивується Теренс. Мабуть, лежачи в високій траві за сараєм, я справді не завважив, коли ті «лицарі» і заявилися. Коли зайняли свій пост. Але головне — до чого воно іде? Нащо ці типи охороняють церковицю? Ах, так, в ній же заховалися молоденькі ліцеїстки. І з ними Віра-Віруня. Про це прямо сказав Зігфрид... Ні, Саша-татарин. Усе знає, устиг пронюшити, що тут коїться в монастирі.
І раптом на плацу з’являються ще німчаки. Та це ж сам Магістр із своїм почтом, ідуть в похмурих, наче гітлерівських плащах, крокують від монастирської будови до церковиці.
