Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
На Московський улус Кичі–Мухаммед посадив Дмитра Шем’яку. Як бачите, ворожнеча між ханами Орди була тісно пов’язана з подіями «Шем’якиного заколоту». В єдиній державі іншого бути не могло. Ворожнеча між ханами Золотої Орди завжди відгукувалась у Московії й інших північних улусах імперії Чингісидів.
У Казанському царстві з кінця 1445 року правив старший син Улу–Мухаммеда — Махмутек (1445–1461).
Тепер, звичайно, не міг змиритися із втратою свого улусу хан Махмутек. Уже на початку зими того ж 1446 року казанський хан Махмутек повелів своїм братам Касимові та Якубу відновити на княжінні в Москві Василя Темного. Що вони й зробили.
Послухаймо М. М. Карамзіна: «Дорогою вони… зустріли Татар… але виявилося, що ці позірні вороги йшли на допомогу до Василя, під проводом Царевичів Касима і Ягу па, синів Царя Улу–Мухамета… Князі Російські (московські. — В. Б.) приязно обійнялися із Царевичами (татарськими. — В. Б.) і пішли разом» [41, том V, с. 171].
Створивши в 1445 році Касимовське ханство, Улу–Мухаммед на якийсь час вирішив стратегічно важливу справу — позбавив можливості хана Великої Орди впливати на ситуацію в північних улусах держави. Поставив заслін на шляху просування зі Сарая в Москву.
Згодом, швидше за все наприкінці п’ятдесятих років того ж XV століття, хани Казанської, Кримської, Касимовської і Великої Орди дійшли згоди відносно розподілу «виходу», який збирали в північних улусах старої імперії, на частку для кожного. Але ворожнеча за вплив на Московський улус тривала доти, доки московські Чингісиди не усвідомили, що й вони мають право на створення своєї незалежної Московської Орди. Напевне, це «прозріння» прийшло до них тільки у вісімдесяті роки XV століття. Однак данину московитам довелося платити ще дуже довго, до 1700 року. Послухаймо російського історика XX століття М. Г. Сафаргалієва:
«У договорі 1445 року певною мірою зачіпалося питання про сплату постійного «виходу» на користь казанських ханів замість «ординського виходу», який раніше віддавали ханам Золотої Орди. Після розпаду Золотої Орди, природно, виникало питання, якому ханові давати «вихід», коли на нього стали претендувати Кичі–Мухаммед (Велика Орда. — В. Б.) і Сеїд–Ахмет (Кримське ханство. — В. Б.). За такого становища претензії казанських ханів на… частку «ординського виходу» були цілком природними» [56, с. 257].
І московити платили всім:
«…Достеменно відомо, що казанські хани, поруч із ханами Великої Орди, Криму, Астрахані й Касимова, одержували частку колишнього «ординського виходу» на свою користь. У договірній грамоті Івана III… від 16 червня 1504 р. сказано: «А виходами, господине, ординські, і в Крим, і в Астрахань, і в Казань, і в Царевичеве містечко (Касимов. — В. Б.)… і всі татарські протори давати ми тобі й твоєму синові великому князеві з усієї моєї вотчини, і по тому, як батько нам, князь великий (Василь Васильович. — М. С.) у своїй духовній грамоті написав» [56, с. 257].
І син Василя Темного — Іван III в 1504 році справно платив данину: Криму, Казані, Касимову й Астрахані. У переліку відсутня тільки Велика Орда (Сарай), яку в 1502 році ліквідував Кримський хан.
Питання залежності Московського улусу від центральної влади Чингісидів буде недостатньо висвітленим, якщо не згадаємо про ханський ярлик 1448 року, виданий митрополитові Іоні.
Не люблять згадувати московити про існування цього ярлика. Його після довгих пошуків мені вдалося знайти в книзі професора В. Григор’єва «Про достовірність ярликів, виданих ханами Золотої Орди руському духівництву», виданій у Московській університетській друкарні 1842 року.
Послухаймо професора:
«До пам’яток нашої історії, ще не розібраних і не пояснених… належать і… дарчі грамоти (ярлики. — В. Б.)… митрополитам російським (московським. — В. Б.)…
Усі сім видані вперше Новиковим, у його «Старовинній Російській Вівліофіці», Москва, 1787, т. IV. Відтоді, крім цих семи, інших таких ярликів не було ні знайдено, ні надруковано. Звідки і як добув їх Новиков — невідомо. Зі вступу і післямови, які супроводжують ці акти у його виданні, можна зробити висновок, що він вибрав їх із якогось літопису, досі не надрукованого. Вдруге ярлики з’явилися на світ у так званому «Суздальському літописі», виданому М. Львовим у С. — Петербурзі в 1792 році; але тут вміщено їх тільки шість… третього видання удостоїлися ярлики в «Зібранні Державних Грамот і Договорів», у другому томі якого (Москва, 1819, №2, 7, 9, 10, 11, 12) надруковано їх також шість: Менгу–Темурів, Узбеків, Тайдулині — Феогносту й Алексію, Бердибеків і Атюляків. Друкували їх зі списків цих актів, що зберігаються в архіві Колегії Закордонних Справ» [37, с. III?IV].
Вище вже говорилося, що в архіві цього міністерства, який у ті часи був центральним Московським архівом, зберігалися тисячі ханських листів, грамот, ярликів та інших пам’яток старовини. Однак працювати з ними не дозволяли навіть директорам архіву.
Цікаво, що до цього головного Московського архіву, створеного за повелінням Петра І, з 1701 до 1873 року мали постійний доступ дуже мало осіб. Спочатку ми бачимо його першого хранителя — боярина O. A. Мусіна–Пушкіна, який керував «Государевою Комісією для повсюдного вилучення старовинних рукописних книг». Згодом біля керівництва архівом бачимо знаменитого Герарда Фрідріха Міллера, а далі — офіційних директорів архіву:
М. М. Бантиш–Каменського (1783–1814),
Ф. О. Малиновського (1814–1840),
М. А. Оболенського (1840–1873).
І жоден із цих людей не зробив навіть опису документів «старих царів». Не кажу вже про дослідження і вивчення цих документів. Ось чому ярлик, виданий в 1448 році митрополитові Іоні, московська історіографія просто викинула.
Наведемо повністю ярлик 1448 року, виданий дружиною хана Улу–Мухаммеда митрополитові Іоні, у редакції професора Московського університету Василя Васильовича Григор’єва (1842 рік).
«Тайдулине слово. Де сей Іона Митрополит молебник за нас молиться, від перших добрих часів і досі, також і інші церковні молебники, то не потрібна їм ні мзда, ні жодне мито, і хай не візьмуть у них нічого, оскільки вони молитву за нас творять до Бога. І що ми сказали, щоби ви те відали. Або що в містах які мита, або якісь справи, або насильство буде їм від кого, а тобі поскаржаться, і ти слово їхнє вислухай, і по правді прав. Або якщо ще хтось на когось перед самим тобою слово скаже, і ти щоб сили не застосував жодної, а поопитуй інших людей, щоби в спокої були і за нас молилися. І ви… всі Митрополити, як було колись за перших Царів, які вершили справи, також і нині робіть. Так мовлячи, дали ми грамоту. Винного літа, восьмого місяця, у 6 Ветха. На жовтій тростині Орда кочувала. Писане» [37, с. 121–122].
Щоб стало зрозуміло, хто й коли написав цей ярлик, звернемося до його тексту. Отже, ярлик сповіщає: «На жовтій тростині Орда кочувала».
Російський учений Ілля Миколайович Березін (1818–1896) з 1855 до 1896 року перебував на посаді професора столичного Петербурзького університету. Людина була віддана владі й Російській імперії. Тому що в ті роки ненадійних тримали в інших місцях. Саме він установив: «Камишин — жовта тростина». Отже, в ярлику йдеться про Камишинський степ, де кочувала на початку серпня Орда. А Камишинський степ після 1438 року належав Казанському ханові Улу–Мухаммеду, з 1445 до 1461 року — його синові Махмутеку, згодом — онукові Халілу (1461–1467) і т. д.
До речі, російські професори дуже чітко встановили межі Казанського ханства. Послухаймо професора М. Г. Сафаргалієва: «…кордони Казанського ханства на сході підійшли до Уральських гір і до Сибірського ханства та Ногайської Орди в районі ріки Білої, Кенілі й Кенільчика, а на півдні — у районі Саратова, до Великої Орди…» [56, с. 258].
Сподіваюся, після цього в жодного читача не залишилося сумнівів, що тільки ханша Казані (не називатимемо її імені) могла вручити свій ярлик Московському митрополитові Іоні. Бо митрополит з таким іменем займав московську кафедру з 1448 до 1461 року. Послухаймо М. М. Карамзіна:
