Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
У цьому контексті дуже повчальним є період з 1391 до 1481 року. Частина того часу (з 1425 до 1453 року) має назву «періоду Шем’якиного заколоту». Російська історіографія подає цей етап свого розвитку як період жорстокої боротьби за московську владу між сином Дмитрія, так званого Донського, — Юрієм Шем’якою і внуком — Василем Темним. Цікаво, що у московському трактуванні власної історії абсолютно відсутній зв’язок із подіями, які відбувалися у Золотій Орді. Таким чином, московити вкотре намагалися показати свою незалежність від влади централізованої держави — Золотої Орди. Стикаємося з черговою російською історичною брехнею.
Подаючи матеріал у першому томі книги, я навмисне не став деталізувати період «Шем’якиного заколоту». Він заслуговує особливої уваги.
До речі, саме цього періоду московської історії стосується сьомий ярлик, виданий дружиною хана Улу–Мухаммеда — Тайдулою московському митрополитові Іоні в 1448 році. Нагадую читачам: катерининська «Комісія» того ярлика боялася найбільше. Тому що ханський ярлик 1448 року вже вкотре засвідчив повну залежність Московії та її Церкви від ханів Орди. Навіть більше: ярлик 1448 року виразно вказує, що Московська православна церква, самовільно обравши митрополита Іону і в такий спосіб ставши неканонічною, діяла за прямою вказівкою хана Орди та його дружини. Ось чому в офіційному «Зібранні Державних Грамот і Договорів», виданих у Москві в 1819 році, цей ханський ярлик відсутній. Мотивація дуже проста: мовляв, у XIV столітті в Московії не було митрополита Іони. А те, що він був у XV столітті, московитів не цікавило.
Як кажуть, один раз «обґрунтували» — і камінь з душі. Логіка поведінки відповідає звичайному імперському нахабству.
Пропоную простежити хронологію далеких подій, які відбувалися в Золотій Орді та в її окремих улусах у ті часи.
Після довгих міжусобиць, які тривали в Орді з 1395 до 1420 року між нащадками Тохтамиш–хана та Єдигея, до влади в Золотій Орді прийшов онук Тохтамиша — Улу–Мухаммед. І хоча окремі хани Синьої Орди (територія сучасного Казахстану) і Ногайської Орди (територія від ріки Уралу до Кубані) часто виявляли непокору й сепаратизм, хан Улу–Мухаммед, спираючись на військові сили свого роду та північних улусів, жорстокою рукою навів лад у Золотій Орді.
Арабські історики XV століття, які в ті роки відвідували Орду, засвідчили:
«Государем земель Дештських, столиця яких Сарай, був султан Мухамедхан, з роду Чингісхана» [45, с. 533].
Визнає силу й велич цього хана і російська історіографія.
Улу–Мухаммед був останнім ханом (царем) Золотої Орди й царював з 1420 до 1445 року. Саме за цього Великого «старого царя» Золота Орда розпалася на кілька самостійних царств, а саме: Казанське царство, до складу якого ввійшли князівства ростово–суздальської землі, Кримське ханство та Велику Орду, яку, за старою традицією, і далі називають Золотою Ордою. Але, як ми згодом побачимо, Велика Орда після 1437 року стала лише частиною Золотої Орди.
Головні військові й людські ресурси після 1437 року залишилися в руках Улу–Мухаммеда, який переніс свою столицю із бунтівного півдня на північ, до Казані, утворивши таким чином нове ханство (царство). Погляньмо, як усе це відбулося.
Згідно з московською історією, в 1425 році помер князь Василь Дмитрович, і княжий престол посів син його — Василь Васильович, пізніше прозваний Темним. Якщо заглянемо в російські джерела, то ніде не знайдемо перерв у зайнятті княжого престолу в Москві. Мовляв, усі події відбувалися за законами Московії. Брехали «на повну котушку».
Однак навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії» визнавав: «Новий Великий Князь мав не більше десяти років від роду» [41, том V, с. 128].
Тобто, згідно з законами Золотої Орди, Василь Темний в 1425 році стати московським князем не міг. Але, забрехавшись, московити відкритим текстом подібного сказати не могли, тому, як звичайно, пустилися в довге словоблуддя.
Хто бажає, може звернутися до М. М. Карамзіна і переконатися, як майстерно він це проробляє.
Тільки 1432 року два претенденти на московський княжий стіл — Юрій Дмитрович (брат померлого князя) і юний Василь (син померлого князя) — поїхали до хана Золотої Орди Улу–Мухаммеда.
Про це, зрештою, повідомляє й М. М. Карамзін. Послухаймо:
«Минуло близько шести років після укладення юним Василем миру з дядьком його, Юрієм; умова розв’язати суперечку про Велике Княжіння судом Ханським… Тоді Великий Князь запропонував дядькові їхати до Царя Махмета… Вони разом прибули в Улус Баскака Московського, Булата, друга Василевого й ворога Юрієвого [41, том V, с. 134–135].
М. М. Карамзін і далі нахабно бреше: начебто Василь уже став Великим князем за якомось там щучим велінням. Але чомусь їде навіть не до хана Улу–Мухаммеда, а тільки до «московського баскака Булата» вирішувати свою долю. Цікаво, що баскак Булат не дав згоди на поїздку до хана, тому обидва кандидати покірно чекали — майже цілий рік. Один — у Криму, а другий — у самого баскака. Так подає матеріал «співочий голос» величі Московії, пояснюючи це звичайними інтригами.
Але все виглядає значно простіше, якщо згадати про Ясу Чингісхана. Певно, на той час юному Василю ще не виповнилося 16 років. Та й московському баскакові Булату потрібно було приглянутися до молодика. Він не мав потреби поспішати з вирішенням цього питання.
Тільки в 1433 році хан Золотої Орди Улу–Мухаммед прийняв рішення призначити Василя Темного Великим московським князем. Послухаймо, як це відбувалося:
«Василь доводив своє право на престол… за яким син після батька, а не брат після брата мав успадковувати Велике Княжіння. Дядько… посилався на літописи і на заповіт Дмитрія Донського, де він (Юрій), у випадку смерті Василя Дмитровича, названий його спадкоємцем. Тут Боярин Московський Іоан став перед Махметом і сказав: «Царю Верховний! Благаю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого Княжіння за старими правами Російськими, а Государ (??? — В. Б.) наш — по твоїй милості, відаючи, що воно є твоїм Улусом: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, другий благає. Що значать літописи й мертві грамоти, де все залежить від волі Царської» [41ьтом V, с. 135].
Йшов 1433 рік, і Московія була звичайним рядовим улусом Золотої Орди. Хто сьогодні може заперечити М. М. Карамзіну? Адже слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш. І на другий безсумнівний чинник звертаю увагу: у 1433 році Московським улусом Золотої Орди беззастережно правив баскак Булат. Сидів, як нагадав М. М. Карамзін, «Баскак Московський у (своїм) Улусі», тобто в Москві, у Кремлівському палаці. Таким способом творилася російська брехня. У нашому випадку — через напівправду. Адже, сказавши про московського баскака, М. М. Карамзін промовчав про його Московський улус.
Маючи можливість вибору, хан Золотої Орди Улу–Мухаммед обрав Василя Темного. Таким чином було створено фундамент для виникнення «Шем’якиного заколоту» в Московії. Тому що Улу–Мухаммед порушив постанову, якою хан Тохтамиш у 1391 році, після знищення Бекбулата і його сподвижників, установив черговість правління Чингісидів у Московському улусі.
Князь–оглан Юрій Дмитрович був принижений і другим повелінням хана Улу–Мухаммеда. Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Махмет оголосив Василя (Темного. — В. Б.) Великим Князем і велів Юрієві (Дмитровичу. — В. Б.) вести під ним коня: стародавній звичай Азіатський, яким позначалася влада… (одного. — В. Б.) над його підручними або залежними Князями» [41, том V, с. 136].
Я не став докопуватися, чому саме таке рішення в 1433 році прийняв хан Улу–Мухаммед. Це питання не входило до сфери мого дослідження. Мені лише хотілося показати повну взаємозалежність усіх подій, що далі сталися в Московії, з подіями, які відбувалися в Золотій Орді. Бо в єдиній державній системі все взаємозв’язано.
У Золотій Орді й після 1433 року тривала боротьба за владу. На її арену проти Улу–Мухаммеда висунувся Кичі–Мухаммед. Послухаймо російського історикам. Г. Сафаргалієва:
