Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Разное » Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗

Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (библиотека книг .txt) 📗. Жанр: Разное. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Я був спершу схвильований цими повними відчаю словами; але згадавши, щo говорив Франкенштайн про красномовність монстра та вміння вмовляти, я поглянув іще раз на бездиханне тіло мого друга і знову спаленів від обурення.

— Негіднику! — вигукнув я. — Що ж ти прийшов скиглити над бідами, які сам же й приніс? Ти кинув запалений факел у будівлю, а коли вона згоріла, сідаєш на попелищі та журишся про це. Лицемірний диявол! Якби той, за ким ти так горюєш, був би живий, він знову б став об’єктом твоєї пекельної ненависті і знову б поліг її жертвою. В тобі говорить не жалість; ти шкодуєш про те, що жертва вже не досяжна для твоєї злоби.

— О ні, це не так, зовсім не так, — перервала мене потвора. — Проте, очевидячки, таке враження справляють мої вчинки. Але я не шукаю співчуття, бо ніколи і ні в кому я не міг його знайти. Коли я вперше почав його шукати, то тільки заради того, щоб розділити з іншими жагу до доброчесності, почуття любові та вірності, що переповнювали все моє єство. Тепер, коли добро стало для мене примарою, коли кохання та щастя обернулися ненавистю й гірким відчаєм, для чого мені шукати співчуття? Мені судилося страждати на самоті доти, допоки я живий; а коли я помру, всі проклинатимуть саму пам’ять про мене. Колись я тішив себе мріями про доброчесну людину, яка пробачить мені мою зовнішність і покохає за ті добрі почуття, які я виявляв. Я плекав високі думки про честь і самовідданість. Тепер злочини прирівняли мене до найгіршого зі звірів. Немає на світі такої провини, немає злості, нема катувань, які могли б зрівнятися з моїми. Згадуючи страшний перелік своїх злочинів, я не можу повірити, що я — це саме те чудовисько, яке поклонялося Красі та Добру. Проте все виявляється саме так; янгол стає злобливим дияволом. Але навіть ворог Бога та людей у своєму падінні мав друзів і супутників; і тільки я самотній.

Ти, хто називає себе другом Франкенштайна, ймовірно, знаєш про мої злочини та нещастя. Але які б подробиці він не розповідав тобі про них, він не міг передати всього жаху тих часів — не годин, а цілих місяців, — коли мене спопеляла невгамовна пристрасть. Я щосекунди руйнував його життя, цеглину по цеглині, але не знаходив у цьому задоволення. Жадання й далі опосідали мене; але я продовжував шукати любові та дружби, а мене всі відштовхували. Хіба це справедливо? Чому мене вважають єдиним винуватцем, тоді як переді мною винен увесь людський рід? Чому ви не звинувачуєте Фелікса, який із презирством прогнав друга від своїх дверей? Чому не обурюєтеся селянином, який кинувся вбивати спасителя своєї дитини? О ні, їх ви вважаєте доброчесними й довершеними! І тільки мене, одинокого і стражденного, називаєте чудовиськом, женете, б’єте і топчете. Ще й зараз кров моя закипає на згадку про всі образи, що я витерпів.

Але я негідник — і це правда. Я вбив стільки чудових беззахисних створінь; я душив невинних уві сні; я душив тих, хто ніколи не чинив ні мені, ні комусь іншому зла. Я прирік на страждання свого творця — оцей справжній зразок усього, що в людині гідне любові та захоплення; я переслідував його, поки не довів до загибелі. Ось він лежить, мертвий і холодний. Ти ненавидиш мене; але твоя ненависть — ніщо в порівнянні з тією, яку я сам відчуваю до себе. Я дивлюсь на руки, що скоїли цей злочин, думаю про серце, де виник такий задум, і прагну хвилини, коли я більше не бачитиму цих рук і не мучитимуся спогадами та докорами сумління.

Не бійся, що я ще кому-небудь заподію зло. Моя справа майже завершена. Для закінчення всього, що судилося мені на землі, не потрібна ні твоя, ні ще чия-небудь смерть, лише моя власна. Я залишу твій корабель на тому ж крижаному плоту, який доправив мене сюди, і попрямую далі на північ, де складу собі погребове багаття й перетворю власне злощасне тіло на попіл, щоб мої рештки не виявилися для кого-небудь такого ж допитливого, як мій творець, ключем до забороненої таємниці й щоб він не надумав створити істоту, схожу на мене. Я помру. Я більше не відчуватиму суму, який зараз спопеляє мене, більше не мучитимуся бажаннями, яких не здатен ні задовольнити, ні притлумити. Той, хто оживив мене, вже мертвий, а коли і мене не стане, скоро щезне й сама пам’ять про нас обох. Я вже не побачу сонця та зірок, не відчую на своїх щоках подиху вітру.

Світло, чуття та здатність мислити — все зникне; в забутті я повинен знайти своє щастя. Декілька років тому, коли переді мною вперше постали образи цього світу, коли я відчув лагідне тепло літа, почув шум листя та спів пташок, думки про смерть викликали б у мене сльози; а зараз це — мій єдиний вихід. Поганьблений злочинами, розтерзаний докорами сумління, де знайду я спокій, якщо не в смерті?

Прощавай! Я полишаю тебе, в твоїй особі прощаючись з останньою людиною, яку побачать мої очі. Прощавай, Франкенштайне! Якби ти ще був живий і досі волів помститися мені, тобі ліпше було б приректи мене на життя, аніж на смерть. Але все було по-іншому; ти прагнув знищити мене, щоб я не чинив іще більшого зла; і якби з яких-небудь не відомих мені причин думки та почуття в тобі не згасли, ти не міг би побажати мені гірших страждань, ніж ті, що я відчуваю зараз. Хай яким нещасним був ти, а мої муки були ще страшнішими, оскільки жало каяття не припиняє ятрити мої рани, поки їх навік не загоїть смерть…

Але скоро, — промовив він із сумом та легким зворушенням, — я помру і вже нічого не відчуватиму. Скоро пекельні муки згаснуть. Я тріумфально зійду на своє погребове багаття й віддамся на тортури вогню. Згодом світло полум’я згасне; вітер розвіє мій попіл понад океаном. Мій дух спочиватиме з миром; а якщо й далі мислитиме, то це будуть зовсім інші думки. Прощавай!..

Промовивши ці слова, він вистрибнув із вікна каюти на уламок криги, що плавав неподалік нашого корабля. Зовсім скоро хвилі забрали його, і він загубився у темряві й далечині.

Джон Вільям Полідорі. Вурдалак

Сталося так, що у розпал сезону розваг, який починався в Лондоні з приходом зими, на прийоми законодавців світської моди почав учащати аристократ на ім’я лорд Рутвен, котрий вирізнявся не стільки високим соціальним статусом, скільки своїми дивацтвами. Він споглядав забави довкола так, наче не міг сам брати в них участі. Очевидячки, легковажні смішки представниць прекрасної статі приваблювали його лишень тим, що він самим поглядом своїм міг оселити пострах у нерозважливих серцях. Ті, кому випало на собі відчути цей трепет, не могли пояснити, звідки він береться; дехто винуватив мертве сіре око, яке, витріщившись на обличчя людини, здавалося, начебто й не здатне було пронизати його наскрізь і з одного погляду прочитати потаємні порухи серця, проте падало на щоку свинцевим променем, який припечатував шкіру.

Завдяки своїм дивацтвам аристократ користувався гостинністю кожного дому, всі хотіли бачити його, а ті, що колись уже скуштували виру нетямних пристрастей і тепер почували напади нудоти, раділи об’єкту, який умів привернути їхню увагу. Попри неживу барву обличчя, яке ніколи не наливалося теплим кольором — ні від сором’язливого рум’янцю, ні від спалаху пристрасті, — проте мало приємні обриси, чимало мисливиць за аристократами намагалися принадити його і зрештою домагалися натяку на почуття з його боку. Леді Мерсер, яку від першого ж дня її заміжжя постійно виставляли на посміховисько світські зухвальці, спробувала справити враження на нього й для цього не вигадала нічого ліпшого, як перебратися на блазня, та марно: хоча його очі втуплювалися в неї, коли вона ставала перед ним, зіниці залишалися непроникними, — навіть її безстрашне нахабство зазнало поразки, і вона змушена була відступити.

Проте хоча звичайні звабниці не вдостоювалися навіть його погляду, не можна було сказати, що він байдужий до жіночої статі; він із такою явною осторогою розмовляв із порядними дружинами та їхніми цнотливими дочками, що мало хто міг угадати, чи він коли-небудь залицявся до жінок. Хай там як, а він мав репутацію людини красномовної; і чи то ця красномовність переважувала пострах, що викликали його дивацтва, чи то жінкам лестила його відверта зненависть до пороку, але він так само часто опинявся в компанії жінок, чеснотами яких могла пишатися вся їхня стать, як і серед тих, котрі заплямували свою стать пороками.

Перейти на страницу:

Стивенсон Роберт Льюис читать все книги автора по порядку

Стивенсон Роберт Льюис - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Франкенштайн. Ґотичні повісті отзывы

Отзывы читателей о книге Франкенштайн. Ґотичні повісті, автор: Стивенсон Роберт Льюис. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*