Якщо на землі є пекло. - Бойко Вадим Яковлевич (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений .txt) 📗
Невже?! — стрепенувся Володя.
Ну! Ми це перевірили, обережно розпитали деяких цивільних. Усі підтвердили, що Київ звільнено шостого листопада, вже більше місяця тому! Наші наступають!
Хлопці сиділи на нарах, обнявшись, і мовчали в тихій задумі, переживаючи таку велику радість.
З’явився Хельмут і наказав Жорі злазити з нар.
До побачення, малюк. Прошу тебе: кріпись! Завтра я знову загляну. Хлопці шлють тобі привіт. Видужуй! Ну, до завтра...
9
Так минуло ще зо два тижні. Закінчувався грудень, на порозі вже стояв новий, 1944 рік. Жора майже щодня приносив Володі сухарів, пляшку чаю або кип’яченої води. Володя потроху набирався сил.
Одного разу, як завжди, прийшов Жора. І ледве встиг Володя з’їсти принесене, як до штуби влетів темпераментний Хельмут і наказав обом злазити з нар. Він приніс із собою верхній одяг і гольцшуги для Володі.
Одягайся. Я заведу вас у таке місце, де ви зможете побути аж до відбою, нікому не мозолячи очі. Та й мені не доведеться потерпати через вас. Есесівців у ревірі вже нема, але береженого й бог береже...— сказав Хельмут і повів їх у коридор, забитий дистрофіками-новачками.
У протилежному кінці довжелезного коридора був ще один туалет. Сюди й привів їх Хельмут. У кутку стояла залізна бочка з використаними смердючими бинтами й гнилим мотлохом. За бочкою — невеличкі низькі двері.
Двері ведуть у комірчину. В ній безпечно, як у бога за пазухою. Там помирає одни доходяга — не зважайте на нього. До відбою ще дві години. Хвилин за десять до апелю я прийду за вами, так що не турбуйтесь,— сказав Хельмут і зник.
Хлопці прочинили скрипучі двері, зігнувшись, переступили поріг і опинилися у напівтемній, ледь освітленій слабенькою лампочкою комірчині, схожій на тамбур для звалища сміття. Тут було повно відер, бочок з сміттям і закривавленими паперовими бинтами, швабри, віники, лопати, банки з карболкою, бочка негашеного вапна... У цьому склепі можна було задихнутися від смороду. І серед усього цього страхітливого мотлоху стояло єдине іржаве залізне ліжко з купою брудного лахміття, з-під якого виглядало пергаментно-сіре обличчя старої людини. Від її пильного погляду робилося моторошно. Хлопці розгублено пробурмотіли слова вибачення. У відповідь висушені губи старого ворухнулися і щось прошепотіли. Жора вловив пару німецьких слів — це був німець.
Добрий вечір. Ви не заперечуватиме, якщо ми...
Жорі не вдалося закінчити фразу, бо висушене лице помираючого спалахнуло лютою ненавистю, і хрипкий голос виразно проказав:
Невже усі. до одного звірі, невже ні в кого в душі не лишилося й краплі людяності! Я ж їсти не прошу, і ні-
чого мені не треба! Тільки одне бажання: дайте спокійно померти! Хіба не можна віднести мене в трупарню завтра? Завтра я буду вже мертвий. Чи вам треба сьогодні? Ну що ж, беріть, несіть! Нехай вам дадуть за мене черпак баланди!
Хлопців вразило почуте. Цей нещасний, помираючий німець сприйняв їх за трупоносців, які заробляють баланду транспортуванням трупів! Першим опам’ятався Жора, пояснив, хто вони і як сюди попали.
Ах, он воно що! Ну, тоді пробачте й ви мені за грубість. Повірте, мені не хотілося в останні години життя лаятись. Для мене це несподівана радість — остання радість... Ви ж звідки самі будете?
Ми з Радянського Союзу,— сказав Жора.
Ви так гарно володієте німецькою... Присядьте, будь ласка, поговоримо трішки. Я помираю... І так хочеться поговорити з ким-небудь по щирості... Але ж з ким? До мене заходять лише санітари і носії трупів. Хіба це люди? І хоча всі вони німці, мені з ними нема про що говорити. А ви, я бачу, зовсім інші люди. Присядьте ж, будь ласка, не тікайте...— Його висхле лице пожвавилось, ожили й потепліли очі. Перевернувши догори дном відра, хлопці сіли на них біля незнайомого.
Як вас звати, юнаки? — запитав він тихим голосом.
Хлопці назвали свої імена.
А я — Франц Норден. Із міста Кельна...
Як?! — вигукнув Володя. — Невже з Кельна?..
Так, з Кельна. А що тут дивного?
Хлопці були приголомшені. Земляк і друг Ганса Максфельда, Франц Норден, якого хлопці так довго і безнадійно шукали в Явожницькому таборі,— ось він, перед ними! Аж не вірилось. Забувши про те, що старий помирає, Володя відкинув купу лахміття, схопив його за руку.
Покажіть кисть вашої правої руки!
Рука як рука. Правда, не вистачає двоє пальців, та це нічого не значить,— байдуже сказав Франц.
Як не значить! — схвильовано вигукнув Володя. — Адже ми тепер переконалися, що ви — земляк і друг Ганса Максфельда, який у Освенцімі півроку тому врятував мені життя!
Невже?! — схвилювався Франц.
Дорогий Франц, ми вас довго розшукували — цілих широку! А зустріли випадково, як бачите... Вам сердечний привіт від вашого й нашого великого друга Ганса
Максфельда! — схвильовано сказав Жора, тиснучи покалічену Францеву руку.
Франц плакав. Хлопці теж пригнічено мовчали: їм жаль було Нордена, який гинув у цій смердючій могилі. А вони ж так довго його шукали, стільки надій покладали на нього, розраховуючи на його допомогу! Виявилося, що він сам потребував порятунку... В глибокій печалі дивилися хлопці на нещасного Франца, не знаючи, як його втішити. Час від часу старий кашляв, від чого судорожно здригалися запалі груди. Він важко дихав, ніби його душила астма. Трохи віддихавшись, уже спокійно запитав:
Ви давно бачили Ганса? Як він там?
Хлопці коротко розповіли про свої зустрічі з Гансом, про те, як Максфельд, ризикуючи власним життям, рятував Володю та й багатьох інших.
Так зав’язалася задушевна розмова. Францу важко було говорити, але все ж він попросив їх вислухати його:
Я помираю... Мені просто необхідно вилити душу людям, які можуть мене зрозуміти. Я повинен сказати все, поки е хоч крапля сил і не погасла свідомість. І дуже добре, що ви з’явилися саме в такий момент. Дякую долі, що послала мені вас...
І Франц Норден почав свою сповідь.
10
Народився я у 1892 році. Батько — простий робітник, мати — прачка. Вони мали п’ятеро дітей, тяжкою працею заробляли шматок хліба. Наша тісна, вогка квартира в робітничому кварталі Кельна скорше нагадувала пральню, а не квартиру, оскільки мати змушена була щодня приносити тюки білизни, прати, сушити, прасувати, розносити її клієнтам і знову приносити брудне. І так без кінця. Ми, діти, змалку допомагали матері. Ми мали кількох постійних заможних клієнтів, в тому числі обслуговували й сім’ю одного професора математики. Роботи у нас вистачало. Бракувало тільки грошей, щоб прогодувати таку велику родину... В дитинстві я тягся до книжок, до знань, найбільше захоплювався математикою. Та після закінчення початкової школи навчання довелося припинити, треба було заробляти шматок хліба. Професор математики, якому я відносив пакунки з білизною, нерідко використовував мене як посильного. Я бігав на пошту, по магазинах, робив різні покупки для сім’ї професора. Найчастіше доводилося ходити в книжкові магазини та м бібліотеки і одержувати для професора різні книжки. Моя пам’ять чіпко тримала десятки різних рахунків, цифр, адрес, номери телефонів, суми витрачених грошей. Мені не треба було записувати все це, бо я все пам’ятав і блискуче звітував професорові про всі фінансові операції, які мені доручались. Професора дивувала чіткість і точність моїх усних звітів. Він влаштував мені екзамен і сказав: «У тебе феноменальна математична пам’ять і здібності. Якби тобі дати систематичні знання й освіту, ти б став добрим математиком». На різдвяні свята він подарував мені кілька підручників. Це були задачники для різних класів середніх загальноосвітніх та комерційних навчальних закладів. Я самотужки студіював їх, потай мріючи стати вчителем математики. Син професора, студент математичного факультету, під час канікул потроху зі мною займався. Він, як і професор, вважав, що я математично обдарований хлопець.
