Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Було галасливо — всі щойно повернулись із церемонії вручення атестатів, і багато хто теревенив з сусідами, так само як і Чарлі. Я сиділа спиною до вікна й опиралася шаленому бажанню обернутися і пошукати очі того, чий погляд я зараз відчувала на собі. Я знала, що нічого не знайду. Але так само я знала, що він ніколи не залишить мене незахищеною, навіть на секунду. Особливо після того, що я йому розповіла.

Обід затягувався. Чарлі, заклопотаний спілкуванням, їв занадто повільно. Я відщипувала шматочки від свого бургера та ховала їх у серветку, коли була певна, що батькову увагу займає щось інше. Мені здавалось, що проминуло вже безліч часу, та коли я знов подивилась на годинник, на який я поглядала набагато частіше, ніж необхідно, то побачила, що стрілки просунулись зовсім мало.

Кінець кінцем Чарлі отримав свою решту і поклав чайові на стіл. Я підвелася.

— Ти поспішаєш? — запитав він.

— Хочу допомогти Алісі з вечіркою, — заявила я.

— Гаразд, — він одвернувся від мене, щоб з усіма попрощатися. А я вийшла надвір і чекала його біля авто. Я сперлась на пасажирські дверцята, чекаючи, доки Чарлі нарешті витягне себе з імпровізованої вечірки. На стоянці було майже темно, хмари нависли такі щільні, що навіть важко було визначити, сіло сонце вже чи ні. Повітря було важким, ніби збиралось на дощ.

У сутінках щось ворухнулось.

Я трохи не скрикнула, але потім зітхнула з великим полегшенням, коли з темряви випірнув Едвард.

Не кажучи ані слова, він міцно пригорнув мене до грудей. Холодною рукою Едвард узяв мене за підборіддя і повернув обличчя так, щоб можна було притиснутись своїми жорсткими губами до моїх. Я відчувала, які його вуста напружені.

— Як ти? — спитала я, тільки-но він дав мені змогу дихати.

— Не дуже, — тихо промовив він, — але я дав собі раду. Вибач, що не стримався там, на церемонії.

— Це я винна. Мені слід було зачекати, розповісти тобі все пізніше.

— Ні, — не погодився він. — Я мав про це дізнатися. Не можу повірити, що сам одразу не зрозумів усього!

— В тебе голова була іншим забита.

— А в тебе ні?

Він раптово знов мене поцілував, не давши змоги відповісти.

І за мить відсторонився.

— Чарлі вже йде.

— Я попросила його відвезти мене до тебе додому.

— Я ітиму слідом за тобою.

— В цьому немає необхідності, — спробувала заперечити я, але він уже зник.

— Белло? — гукнув Чарлі від під’їзду до ресторану, вдивляючись у темряву.

— Я тут. Чарлі попрямував до авта, буркочучи щось про нетерплячість.

— Ну що? Як ти почуваєшся? — спитав він мене, коли ми вже їхали по шосе на північ. — Сьогодні був важливий день.

— Все добре, — збрехала я.

Він засміявся, з легкістю розкусивши мою брехню.

— Хвилюєшся через вечірку? — припустив він.

— Ага, — знов збрехала я.

Цього разу він не помітив.

— Ти ніколи їх не полюбляла, цих вечірок.

— Цікаво, від кого це в мене, — пробуркотіла я.

Чарлі всміхнувся.

— Ти справді маєш чарівний вигляд. Шкода, що я не додумався щось тобі подарувати. Вибач.

— Дурниці, тату.

— Це не дурниці. У мене таке відчуття, наче я весь час роблю не те, що повинен.

— Пусте. Ти чудово виконуєш свої обов’язки. Ти — найкращий тато в світі. І… — говорити з Чарлі про свої почуття було завданням не з легких, але я наполегливо продовжувала, прокашлявшись. — І я справді рада, тату, що вирішила жити з тобою. Це було найліпше рішення в моєму житті. Тож не хвилюйся — це на тебе просто напав післявипускний песимізм.

Він пирхнув.

— Може, і так. Але я впевнений, що в дечому я помилився. Взяти хоча б твою руку!

Я байдуже подивилась на неї. Моя рука спокійно відпочивала в темній пов’язці, на яку я рідко звертала увагу. А поламані суглоби вже більше не боліли.

— Ніколи б не подумав, що мав навчити тебе бити кулаком. Як я помилявся!

— Я вважала, ти на Джейкобовому боці.

— Не важливо, на чиєму я боці, важливо те, що коли хтось цілує тебе без дозволу, я хочу, щоб ти могла роз’яснити свої почуття і не завдати шкоди собі ж. Ти ж не тримала великий палець всередині кулака, правда ж?

— Ні, тату. Це дуже мило, хоч і дивно, але мені здається, що цей урок навряд чи став би мені в пригоді. У Джейкоба справді міцна голова.

Чарлі розсміявся.

— Наступного разу бий його в живіт.

— Наступного разу? — скептично перепитала я.

— Ах, не будь занадто суворою до хлопця, він іще молодий.

— Він нестерпний.

— Але він досі твій друг.

— Знаю, — зітхнула я. — І я справді не уявляю, що мені з цим робити, тату.

Чарлі повільно хитнув головою.

— Так. Правильне рішення не завжди лежить на поверхні. Іноді вірне рішення для однієї людини є невірним для когось іншого. Тож… зичу тобі успіхів у вирішенні цієї проблеми.

— От дякую, — сухо промимрила я.

Чарлі знов засміявся, а потім насупив брови.

— Якщо вечірка виходитиме з-під контролю… — почав він.

— Не хвилюйся про це, тату. Там будуть Карлайл та Есме. Я впевнена, що ти також можеш прийти, якщо захочеш.

Чарлі скривився, вдивляючись у ніч крізь лобову шибку авта. Чарлі «полюбляв» великі вечірки так само, як і я.

— Ну, і де тут повертати? — спитав він. — Калленам варто розчистити дорогу, нічого неможливо розібрати в темряві.

— Одразу за наступним поворотом, я гадаю, — стиснула я губи. — Ти правий, тут просто неможливо щось знайти. Аліса казала, що поклала мапу в кожне з запрошень, але все одно багато хто може загубитись, — і я миттю повеселішала на саму цю думку.

— Може, так, — сказав Чарлі, коли дорога повернула на схід. — А може, й ні.

Там, де повинна була починатися доріжка до будинку Калленів, чорна оксамитова темрява розсіювалась. Хтось огорнув усі дерева тисячами мерехтливих вогників, їх просто неможливо було проґавити.

— Аліса… — кисло промовила я.

— Приголомшливо, — вигукнув Чарлі, коли ми звернули з шосе. Освітлені були не лише ті два дерева, що росли на самому в’їзді, але й що двадцять футів новий сяючий маяк указував шлях до великого білого будинку. Всю дорогу, всі три милі, що вели до домівки Калленів.

— Вона ніколи не робить чогось наполовину, правда ж? — пробурмотів Чарлі захоплено.

— Ти точно не хочеш зайти?

— Абсолютно точно. Розважайся, доню.

— Дуже дякую, тату.

Він посміхнувся сам до себе, коли я вилізла з машини та зачинила двері. Я бачила, що він досі посміхався, коли розвертався. Зітхнувши, я рушила до східців — мені ще треба витерпіти свою вечірку.

РОЗДІЛ 17. АЛЬЯНС

— Белло?

Ззаду пролунав м’який голос Едварда. Я озирнулась і побачила, як він, із розкуйовдженим від бігу волоссям, легко застрибує на сходинку ґанку. Він одразу ж пригорнув мене, так само як і на стоянці, і знов поцілував. Той поцілунок налякав мене. В ньому було забагато напруження, занадто сильно він притиснувся своїми вустами до моїх, наче боявся, що нам залишилось зовсім мало часу. Я не могла дозволити собі думати про таке. Особливо якщо збиралась поводитись як людина наступні кілька годин.

Я відсторонилась від Едварда.

— Давай уже покінчимо з цією дурнуватою вечіркою, — пробурмотіла я, не дивлячись йому в очі.

Він охопив моє обличчя руками, чекаючи, доки я підведу очі.

— Я ніколи не дозволю, щоб із тобою щось трапилось.

Я торкнулась його вуст пальцями здорової руки.

— Про себе я не вельми і турбуюсь.

— І чому мене це не дивує? — промимрив він собі під ніс.

Він глибоко вдихнув, а потім злегка посміхнувся і спитав:

— Готова святкувати?

Я застогнала.

Едвард прочинив двері й потримав їх для мене, досі не опускаючи руки з моєї талії. Хвилину я стояла і не могла поворухнутися, а потім повільно потрусила головою.

— Неймовірно!

Едвард знизав плечима.

— Аліса є Аліса.

Інтер’єр будинку Калленів повністю трансформувався в інтер’єр нічного клубу, ще й такого, яких не зустрінеш у реальному житті, а лише по телевізору.