Затемнення - Майер Стефани Морган (книга жизни TXT) 📗

Містер Грін закінчив зачитувати перелік прізвищ і з дурнуватою усмішкою продовжував роздавати атестати учням, які підходили й підходили до нього.

— Вітаю, міс Стенлі, — пробубонів він, коли Джес забрала свій атестат.

— Вітаю, міс Свон, — знов пробубонів він, цього разу до мене, вкладаючи атестат у мою здорову руку.

— Дякую, — у відповідь буркнула я.

Ось і все.

Я стала біля Джесики — все випускники зібралися гуртом. Навколо очей Джес були червоні плями, і вона весь час терла обличчя рукавом мантії. Вистачило секунди, щоб зрозуміти, що вона плаче. Містер Грін промовив щось, чого я не чула, але всі навколо почали кричати і щось вигукувати. Пішов дощ із жовтих капелюхів. Свій я зняла запізно і просто дозволила йому впасти на землю.

— Ах, Белло! — схлипнула Джес серед гомону та веселощів. — Не можу повірити, що ми — випускниці.

— І я не можу повірити, що все вже закінчилось! — пробубоніла я.

Вона обійняла мене за шию.

— Ти повинна пообіцяти мені, що ми не втратимо зв’язку.

Я також пригорнула її, незграбно намагаючись уникнути обіцянки.

— Джесико, я така рада, що ми знайомі. Це були чудові два роки.

— Так, чудові, — зітхнула вона і гучно засопіла. Потім прибрала руки з моєї шиї і знову заверещала, махаючи долонею: — Лорен! — і почала проштовхуватися крізь натовп жовтих мантій. Родичі вже збиралися навколо випускників, притискаючи нас щільніше одне до одного. Я перехопила погляд Анжели та Бена, але вони були оточені своїми родинами. Що ж, я привітаю їх пізніше.

Я витягла шию, шукаючи поглядом Алісу.

— Вітаю, — прошепотів мені на вухо Едвард і обвив руки навколо моєї талії. Голос його був трохи пригнічений. Заради мене він волів, щоб ця мить настала не так швидко.

— Гм, дякую.

— Не схоже, щоб ти заспокоїлась, — зауважив він.

— Ще не зовсім.

— Про що ще ти хвилюєшся? Про вечірку? Не турбуйся, все буде зовсім не жахливо.

— Мабуть, ти маєш рацію.

— А кого ти шукаєш?

Виявилось, що мої пошуки не такі вже й непомітні, як я вважала.

— Алісу. Де вона?

— Вона поїхала одразу ж, тільки-но отримала атестат.

Його голос прозвучав якось інакше. Я підвела очі, щоб побачити його зніяковіле обличчя, коли він пильно дивився в бік чорного ходу до спортзалу, й ухвалила імпульсивне рішення, одне з тих, про які мені варто було б поміркувати двічі, але я вкрай рідко це робила.

— Хвилюєшся за Алісу?

— Е… — Едварду зовсім не хотілось відповідати на це питання.

— Про що ж таке вона думала? Я маю на увазі, щоб ти не міг читати її думок?

Його очі спалахнули і вп’ялися в мене, підозріло звузившись.

— Власне, вона перекладала «Бойовий гімн Республіки» [19] на арабську мову. А коли закінчила, то продовжила перекладати на корейську.

Я нервово розсміялась.

— Гадаю, це завдання достатньо завантажило її голову.

— Ти знаєш, щo саме вона від мене приховує, — звинуватив він мене.

— Певна річ, — я слабко посміхнулась. — Це ж бо саме я до цього додумалася.

Він спантеличено чекав.

Я роззирнулася навкруги. Чарлі вже прямував до нас крізь натовп.

— Знаючи Алісу, — швидко прошепотіла я, — цілком можливо, що вона намагатиметься приховати це від тебе до кінця вечірки. Та оскільки я цілком за те, щоб вечірка була скасована, то слухай. Тільки не ярися і особливо не зважай, гаразд? Завжди краще знати якомога більше. Це може якось допомогти.

— Про що ти говориш?

Я побачила зачіску Чарлі над головами інших — він шукав нас. Нарешті він угледів мене і замахав рукою.

— Просто тримай себе в руках, гаразд?

Він коротко хитнув головою, і його губи скривились у похмурій усмішці.

Я квапливо продовжила пояснювати йому свої міркування.

— Гадаю, що ти помиляєшся, вважаючи, ніби загроза іде з різних боків. Мені здається, що насправді загроза є лише з одного боку… І ще я думаю, що спрямована вона виключно на мене. Це все влаштувала одна особа. Все пов’язано між собою, має бути пов’язано: і той, хто заплутує видіння Аліси, і той чужинець у моїй кімнаті. Це була перевірка, щоб побачити, чи можна перемудрувати твою сестру. Розумієш, хтось один усім керує; і перволітки, і викрадення мого одягу — все взаємопов’язано. Їм потрібен був мій запах.

Едвардове обличчя так зблідло, що мені було важко договорити.

— Розумієш, ніхто не полює на вас. Це ж добре: Есме, Алісу та Карлайла — ніхто не збирається їх кривдити.

Його очі зробилися велетенськими, повними паніки, здивування і жаху водночас. Він, як і Аліса, зрозумів, що я маю рацію. Я поклала руку йому на щоку.

— Заспокойся, — заблагала я.

— Белло! — радісно гукнув Чарлі, пробиваючись крізь щільний натовп батьків навколо нас. — Вітаю тебе, доню! — він досі не стишив голосу, незважаючи на те, що був уже біля самісінького мого вуха. Він міцно мене пригорнув, добродушно відштовхуючи Едварда вбік.

— Дякую! — пробурмотіла я, заклопотано дивлячись на вираз Едвардового обличчя. Він досі не міг себе контролювати. Руками він тягнувся в мій бік, наче збирався схопити мене і миттю накивати п’ятами. Я контролювала себе трохи краще, ніж він, але втеча не здавалась мені такою вже кепською ідеєю.

— Джейкобу та Біллі треба було іти, ти їх бачила? — спитав Чарлі, відступаючи на крок назад, але й далі тримаючи мене за плечі. Він стояв спиною до Едварда, ймовірно, намагаючись ізолювати мене від нього, але в ту мить це було дуже доречно. Едвардів рот розтулився, а очі досі були повні страху.

— Так, — запевнила я батька, намагаючись зосередитися на розмові. — І чула також.

— Це було дуже мило з їхнього боку — прийти на вручення атестатів, — промовив Чарлі.

— М-м-м…

Що ж, розповісти про все Едвардові було і справді поганою ідеєю. Аліса мала рацію, ховаючи від нього свої думки. Мені слід було почекати, доки ми залишимось десь наодинці, чи хоча б із рештою його родини. І подалі від ламких предметів, типу вікон… автомобілів… шкільних будівель. Вираз його обличчя розвіяв одні мої побоювання — та додав нових. Воно вже більше не виказувало жаху — зараз у кожній рисі його проступила несамовита лють.

— Де ти хочеш пообідати? — спитав Чарлі. — Сьогодні грошей не рахуємо.

— Я можу щось приготувати.

— Не мели дурниць. Хочеш піти в «Лодж»? — запитав він завзято.

Взагалі-то я отримувала небагато насолоди від улюбленого ресторану Чарлі, але на даному етапі яка вже була різниця? Я не збиралась їсти в будь-якому разі.

— Звісно, «Лодж» — це круто, чому б ні, — сказала я.

Чарлі широко всміхнувся, а потім зітхнув. Він трохи обернув голову в бік Едварда, насправді на нього не дивлячись.

— Ти також ідеш, Едварде?

Я поглянула на Едварда благальними очима. Він саме опанував вираз свого обличчя, аж тут Чарлі обернувся, щоб подивитися, чому він і досі не здобувся на відповідь.

— Ні, дякую, — натягнуто промовив Едвард, його обличчя було суворим і холодним.

— Ти збираєшся піти десь із батьками? — спитав Чарлі, насупивши брови. Едвард завжди був увічливішим, ніж Чарлі на те заслуговував, і ця несподівана ворожість його здивувала.

— Так. Якщо ви дозволите мені відкланятись… — Едвард раптово розвернувся і гордовито попрямував крізь танучий натовп. Він рухався трохи швидше, ніж завжди, занадто засмучений, щоб підтримувати свій зазвичай бездоганний образ.

— Що я такого сказав? — спитав Чарлі винуватим тоном.

— Не хвилюйся про це, тату, — заспокоїла я його, — не думаю, що це через тебе.

— Ви що, знову посварились?

— Ніхто не сварився. І взагалі, це не твоя справа.

— Ти — моя справа.

Я закотила очі.

— Ходімо їсти.

«Лодж» був переповнений. Як на мене, ця місцина була занадто дорогою та вульгарною, але це був єдиний заклад у нашому місті, схожий на справжній ресторан. Саме тому він був повен відвідувачів на всілякі свята. Я відчужено дивилась на опудало голови лося, що пригнічувало мене, а Чарлі їв реберця і, спершись на спинку стільця, балакав із батьками Тайлера Кроулі.