Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
— «КаеС»?
Данка розсміялася:
— Він мене тим «КаеС» просто таки дістав! Якийсь маразматик, вам не здалося?
— На відміну від вас, я мав значно більше можливостей вивчати таких людей, і скажу вам, що все те, що нам здається за чисту монету, — гра, якою вони змушені оволодівати досконало. Надто Книш, який за віком мусив ще працювати і в КГБ.
— Неймовірно гидкий тип. Таке враження, що, дивлячись на людину, він її роздягає.
— Ну, це нормально, коли чоловік роздягає поглядом вродливу жінку.
— Ви теж мене роздягали поглядом? — засміялася Данка.
— Це було на Чортовій скелі, — відповів Ярош усмішкою. — Я вас роздягнув і вдягнув. Зараз ви одягнені, можете не соромитися.
— Ой, дякую, а то я запереживала. — Раптом вона нахилилася до Яроша і прошепотіла: — Я вам щось скажу, а ви усміхайтеся і не піднімайте очей. Зіграємо в інтим. Отам на вулиці походжає чоловік і вдає, що розмовляє по мобілці, а насправді він чекає, коли звільниться якийсь столик. Він мене пас ще від університету. — Відтак вона сіла рівно і продовжила: — А коли я заявила цьому Книшу, що не збираюся нічого такого робити, то він сказав, щоб я спочатку порадилася з татом. Я спитала, до чого тут тато. А до того, відповів він, що через мою затятість тато може уже більше ніколи на державну посаду не потрапити. Розумієте?
Ярош глянув на вулицю, чоловік із мобілкою і справді походжав туди й сюди, але щойно звільнився один зі столиків, як він поквапився його зайняти.
— Я думаю, — сказав Ярош, — що ми сміливо можемо того типа ігнорувати. Як і цього за столиком. Чого нам боятися?
Книш вимагав, щоб я розписалася, що буду тримати нашу розмову в таємниці. Я відмовилася. А він сказав дослівно таке: «Ну, що ж… Для ваших арканумських захоплень зовсім не обов'язково ще й бути студенткою. Навпаки, університет у вас лише відбирає дорогоцінний час». Я вийшла, траснувши дверима, а щойно перегодом второпала, що він мав на увазі. Мене можуть виключити?
— Не думаю, щоб аж дійшло до такого. У вас же не було жодних проблем із навчанням?
— Ні. Ну, хіба з фізкультурою… Там я просто відмазалась… точніше, тато відмазав.
— Може, поговоримо про щось приємніше? Ви вже обрали собі тему дипломної?
— Звичайно. Вгадайте з трьох разів.
— Творчість Люцилія на тлі епохи?
— Ага. І ви — мій керівник.
— Ну, не Книш же!
Обоє розсміялися, тип за столиком зиркнув на них скоса і закурив.
— У неділю, — сказав Ярош, — я був надто схвильований… чи знервований… Не надто уважно прочитав ваш переклад життєпису Люцилія, що його написав Альцестій. Але вчора я нарешті вчитався… Мені здається, ви надто серйозно поставилися до тексту… Альцестій насправді стібеться… кривляється… він ніколи не був Люцилієві товаришем, завше сприймав його за свого конкурента… Це така сама ситуація, яка була в нас із Шевченком і Кулішем. Куліш написав поему «Тарас у пеклі», де покпив і з самого Шевченка, і з Костомарова. Шевченко в пеклі має почеплене до шиї барильце з горілкою, але напитися не може, бо не сягне. Щось схоже бачимо і в Альцестія. Оті його історії про Люцилія… Це насправді якась пародія на житія… Альцестій, начебто зі слів Люцилія, оповідає різні випадки з його життя, ба навіть з дитинства. Але там виразно видно іронію. Якщо Люцилій йому щось таке й розповідав, то не в такій формі. Ну, от ви собі уявляєте, щоб син розповідав про свою матір як про королівську приспанку?
— Щось таке я й підозрювала, бо там надто багато таких деталей, які не проговорюються усно…
— Я дозволив собі зредагувати ваш переклад… тобто втручання мої були не такі вже й суттєві, але принаймні вони відображають, можливо, саме те, що хотів виразити Альцестій. Тобто я прибрав усю патетику і пишноту фраз.
— Ой, а можна поглянути?
— На жаль… Я ж не планував собі цієї зустрічі… думав, що в п'ятницю, коли в нас будуть практичні заняття…
— Але ж я не витримаю до п'ятниці! Я знаю, що ви скажете: надішлю імейлом. Ні, я хочу почути зредагований переклад з ваших вуст. Я буду тримати в руках свій переклад і звіряти з вашою редакцією. І знаєте, де це ми втілимо в життя? У вашому саду. Під тією старовинною грушею, яку ви хотіли зрубати. Мама казала, що там ще повно грушок. Надіюсь, голови наші не постраждають?
Вона це говорила зі сміхом, і очка її світилися й грали на сонці, Ярош залюбувався нею і, ще заки щось усвідомив, погодився.
— Тільки знаєте, що зробимо? — сказав він. — Ось вам гроші, візьміть і вийдіть, ніби до туалету, а насправді розрахуйтеся. А потім швидко йдіть на Підвальну. Я вас дожену. Цей тип, поки щось второпає, то так швидко не встигне розрахуватися.
Ярош із задоволенням спостерігав, як невідомий заметушився, побачивши, що він підвівся, почав махати офіціантові, але доки той підійшов, Ярош уже був за рогом. На Підвальній вони сіли в таксі й за кілька хвилин опинилися на Кривчицях, а там Ярош виніс із хати і поклав під грушею старого матраца, на якого обоє і вмостилися з вином та рукописами. Пані Стефа на сусідньому обійсті підв'язувала айстри, але не забувала час від часу позирати в їхній бік, при цьому задоволено усміхаючись.
— Ну, що — почнемо? — сказав Ярош і почав читати свою редакцію перекладу. — «Кати і жертви». Назву я залишив вашу, хоча в оригіналі було «Лісе а оло» — «Лицарі і голови». І я не певен, котрий варіант кращий. Отже, йдемо далі…
«У дитинстві мама ходила з Люцилієм до королівського палацу. Там вона залишала його у величезній залі, наказуючи зачекати, поки вона повернеться. Люцилій охоче погоджувався чекати, адже стіни були розмальовані чудернацькими рослинами і тваринами, здавалося, що ти потрапив у густелезний праліс — велике лапате листя, хижа папороть і виткі стебла ховали тіла леопардів, і тільки уважно придивившись, можна було розпізнати їхні вигинисті обриси, упіймати напружений спалах лютих очей, а вгорі тріпотіли барвисті птахи, яких ніхто ще не бачив у Арканумі. І Люцилій, роззявивши рота, дивився на це диво і жодного разу не знудився.
Під той час його мама звивалася в королівських обіймах. Король мав чимало наложниць, але жодна не розпалювала в ньому такої жаги, як Анастазія. Найперше, що його доводило до шалу, це те, що вона зовсім не соромилася своєї голизни і дозволяла розглядати себе з усіх можливих позицій, вона сама роздягала короля, клала його на постіль і обціловувала з голови до ніг так п'янливо, що той заплющував очі й злітав кудись попід хмари, щоб гойдатися з ними й зникати за обрієм. Інші його приспанки не мали й крихти тієї фантазії.
Цікаво, що вдома Анастазія поводилася дуже скромно і скидалася більше на затуркану мовчазну жінку. Її чоловік, воєвода Тулій, перебував переважно в походах, вдома засиджувався рідко, а крім того, був удвоє старшим од своєї жінки. Його слуги, яким він щиро довіряв, пильнували Анастазію, мов зіницю ока, і коли бачили, що вона кудись вибирається сама, одразу ж набивалися в супровід. Тому вона й брала із собою малого Люцилія, чим притупляла пильність челяді. Хлопець ніколи й не засумнівався в тому, що його мама займається зачісками королівських дочок, бо саме таке пояснення чув з її вуст. Разом із просьбою не говорити про це нікому. На щастя, Люцилій умів мовчати і не виносив з королівського палацу жодних інших вражень, крім згадок про дивовижний праліс на стінах.
Якось Люцилій підійшов дуже близько до зображення сарни, яка лежала в траві, а з її перекушеної горлянки цянула кров, і торкнувся пальцями рани, мовби хотів зарубцювати її. Рука несамохіть натиснула на стіну, і враз прочинилися двері. Люцилій, не роздумуючи, ступив у напівтемний покій. Те, що він побачив, запам'яталося потім на все життя. Посеред покою стояв дубовий стіл, а круг нього сиділо семеро лицарів, усі вони застигли непорушно з випростаними правицями, що стискали дерев'яні кухлі, на столі в мисках щось невідоме чорніло і зеленіло, прорісши буйним зелом.
Люцилій обережно пройшов повз лицарів і штовхнув двері у протилежній стіні. Цього разу побачив залу, завалену відрубаними головами. Проте, на відміну від лицарів, голови не лежали в безруху, вони крутили очима, моргали, жмурилися, шкірили зуби, сміялися, скавуліли і сопіли, а коли побачили Люцилія, то враз, мов на команду, зашипіли, загарчали й заклацали зубами, а деякі навіть покотилися до хлопця, намагаючись вкусити його за ноги.
