Танґо смерті - Винничук Юрій Павлович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗

— Ну, що ж, — зітхнув я, — ідіть туди і чекайте на мене, а я пожену до пана Кнофлика. Чей же і цього разу нас порятує.

На похоронному закладі пана Кнофлика тріпотів червоний прапор, а на вивісці красувався свіжий напис «Червоний Харон».

— А що ти си гадаєш? — кивав на вивіску пан Кнофлик. — Тепер то мій оберіг. Уже сюди зазирав не один чубарик та все запитував: «Как мнє увідєть таваріща Харона?» Я відповідав завше однаково: «Таваріщ Харон на савєщаніі в Масквє». І маю святий спокій. А днями прителіпався якийсь совєтський жид і запитав: «А нє тот лі ето Гріша Харон, каторий бил начальніком Житомєрского НКВД?» Я кивнув. Тоді він: «Пєрєдайтє єму прівєт. Єслі будут праблєми, я в Госснабженіі. Рєшаю всє вапроси».

— Але я до вас знову в дуже делікатній справі, — стишив я голос, а пан Кнофлик мене відразу забрав до свого кабінету і наготовився слухати. — Ґолда Мількер має нову халепу, цього разу через доньку. Коли до них у гості завітав один енкаведист, Лія вирішила пригостити його яєчнею, взяла в руки пательню і тільки-но намірилася покласти її на плиту, як енкаведистові конче загорілося її обняти, але послизнувся на крапельці олії і луснувся головою в самий кант пательні. Та так нещасливо, що теперка лежить горі пузом, а дух його витає десь над Високим Замком.

— Ов! — похитав головою пан Кнофлик. — Так то халепа! Мусимо його порядно поховати. І тобі неймовірно пофортунило, бо якраз маю дуже вигідну труну — глибоку і широку. Наготувалисьмо її для їдного їмостя, котрий лежав при смерті, а був дуже теньгий, був такий грубий, що би в ті двері не вліз. Але він передумав умирати і зараз знову брикає, і жере макаґіґі* з марципанами. А труна стоїть. То ми знаєш, що зробимо? Покладемо твого гостя наспід, а зверху — пані Топольську. Гадаю, він не буде проти, якщо доведеться йому лежати під кобітою?

— Та де! То був ще той жевжик. Не пропускав жодної спідниці.

— Ну, то люкс. Ти лише привези мені його сюди.

— Зачекайте, а родина пані Топольської ніц не буде мати проти?

— Яка родина? Нема родини. То була самотня кобіта, стара діва, але добре вирозуміла* не забула відкласти гроші на свій похорон. У тестаменті так і написала: «хочу лежати вигідно, просторо і м'яко». Усі три пункти будуть дотримані. Але скажи: той гість був у військовій формі?

— Аякже, ще й при пістолеті.

— То мусиш прихопити для нього вбрання. Отут у пачці є чудовий гарнітур пана Цєпи, коли його в нього вдягали, він тріснув на спині по швах, і родина вирішила придбати йому іншого, хоча я їх переконував, що для пана Цєпи то не грає ролі, бо й так його спини на цім світі вже ніхто не побачить. А вони знаєш, що мені на те відповіли: а на тім світі? І я стулив писк. Так жи бери, — і тицьнув мені в руки пакунок, але ще не відпустив, бо спало йому на думку, що варто було б того нашого гостя загримувати — ану ж дорогою стріну якогось його кумпля, і пан Кнофлик вручив мені ще й руду бороду, сиву перуку і коробку з фарбами для писка.

Що вам сказати! Покійник виглядав тепер ліпше, як за життя. Колишня його вилицювата мордяка, налита кров'ю, злагіднівши, дуже добре надавалася до образу втихомиреного і задоволеного колишнім життям дзядзя, чорний гарнітур пасував, як влитий, а з кишеньки на грудях стирчала біла троянда. Чорні окуляри довершили картину, і коли «дзядзьо» опинився в тачці, яку ми з Йоськом пхали, насвистуючи, поперед себе, усі перехожі ввічливо кивали головами, усміхалися, а дехто навіть здіймав капелюха, бо «дзядзьо» скидався на живого, і гріх було б не привітатися з таким приємним фацетом. Навіть пан Кнофлик замилувався і зацмокав вдоволено, допоміг нам вийняти трупа з тачки і покласти до труни. Поруч на столі чекала на свою чергу пані Топольська. Була в тілі і вбрана в темно-синю сукню з білими коронками, видно було, що приготувала її саме для такої урочистої хвилини, у воскових пальцях тримала образок, а сухі, міцно зціплені вуста скидалися на ніколи в житті не ціловані. Іно я про це подумав, як раптом у нас усіх, окрім пана Боучека, волосся стало дуба, а пан Кнофлик ухопився за серце, бо наш «дзядзьо» раптом ожив і сів у труні. Руками тримався за стінки і здивовано роззирався на всі боки, не в стані второпати, куди потрапив. Потім обмацав своє обличчя, скинув окуляри і, ще раз роззирнувшись, пролепетів:

— А гдє я?

Перезирнувшись із Йоськом, я вже почав розглядатися за якоюсь доброю ломакою, щоб відправити «дзядзя» назад у тому самому напрямку, в якому рухалася його грішна душа, але якогось дідька завернула назад, аби завдати нам ще більше прикростей, та пан Кнофлик спинив мене:

— Зачекай, — а відтак звернувся до «дзядзя»: — Ми знайшли вас непритомного на вулиці. Ви пам'ятаєте, хто ви і де живете?

Енкаведист струснув головою і став досліджувати свої кишені, однак там не було нічого.

— А дакумєнти в мєня билі?

— Ні, — відповіли ми в один голос. — Не було нічого. Мабуть, ви з лікарні вийшли.

— С какой лікарні?

— Та є у нас лікарня, в якій, власне, й тримають таких, як ви, що втратили пам'ять.

— Да, я нічєво нє помню. Я што — умер?

Тут пан Кнофлик втішено потер руки і набрав номер кульпарківської лічниці та повідомив, щоб забрали вар'ята, який, напевно, від них і чкурнув.

— Зараз за ним приїдуть, — шепнув нам.

— Можна я ішо палєжу? — спитав «небіжчик» і знову ліг собі у домовині, склавши руки на грудях. Таким його і застали санітари, що приїхали з божевільні. Пан Кнофлик розповів, що ми підібрали цього чоловіка непритомного, думаючи, що він мертвий, а він ожив і тепер без пам'яті. Лікарі нахилилися над труною і закивали головами:

— Знаємо його. То дурний Гілько. Утік від нас ще років п'ять тому. Ану, вставай, — загукали йому.

Енкаведист знову підвівся і оторопіло провів очима по присутніх:

— Ка-а-к меня завут?

— Та не придурюйся, Гільку, бо зара ті дам такого заштрика, що згадаєш, як твоя бабця дівкою була, — сказав один із санітарів, а по тих словах вони підняли його з домовини, підхопили під руки і, хутенько вбравши в гамівну сорочку, поволокли до авта без вікон. Енкаведист ще щось горлав невиразне, але ніхто вже на нього не звертав уваги.

— Ага, — підсумував пан Кнофлик. — Втратила наша пані Топольська кавалера. Що за життя під хлопом не була, то й по смерті на хлопові не полежала.

23

У середу після лекції Данка підійшла до Яроша і сказала майже пошепки, що мусить із ним поговорити, Ярош почервонів і зашарівся, але кивнув:

— Добре, зустрінемося за годину в «Мазоха».

Що вона збирається йому сказати? Він відчув хвилювання і нерішучість. Коли прийшов до каварні, Данка уже на нього чекала, зайнявши столик на вулиці:

— Я нам замовила іспанське вино. Може, ще щось?

— Ні, дякую. Ваша мама справила на мене дуже позитивне враження. Здається, вона ваш відданий друг.

— Це дійсно так. Ви на неї теж справили позитивне враження. Здається, нам вдалося без особливих втрат виборсатися з делікатної ситуації. — Тут вона поглянула на Яроша з-під лоба, а на її вустах заграла підступна багатозначна посмішка. Ярош вдав, що її не помітив. Їм принесли вино, і він підняв келиха:

— За Арканум?

— За Арканум, — сказала Данка, а надпивши, одразу перейшла до справи: — Між іншим, це і є тема нашої розмови. Учора я мала дуже дивну зустріч. Секретарка з деканату повідомила, що мене кличе декан. Я прийшла. Крім декана, у кабінеті сидів ще якийсь чоловік. Коли він встав мені назустріч, декан сказав, що залишить нас, і вийшов, а цей тип повідомив, що він з СБУ.

Ярош не стримався від здивованого окрику:

— Ха! Він уже й до вас дістався?

— То ви знаєте, про кого мова?

— Підполковник Книш?

— Так.

— Що ж він хотів од вас?

— Щоб я його тримала в курсі усіх наших досліджень, пов'язаних з Арканумом, а також із тим, як посувається переклад…