Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій (книги полные версии бесплатно без регистрации txt) 📗
Тієї ночі, перед «Щедрим урожаєм» і пам’ятником, Сергієві набачився сон, як звірі, яких стеріг, прощаються з ним. «Ми повертаємося до лісу, — мовила голова у стіні, й Сергій уперше побачив усього лося. — А вони в небо». Першим простягнув лапу ведмідь: «Бувай, друже Сергію. Застоялись ми, а природа, вона нас кличе. До неї, туди ми належимо». Сергій дивився, як опудала тупцяють до виходу: попереду лось, назирці перевальцем ведмідь, перебираючи мовби й справді отерплими від тривалого стояння коротулями, далі кабан. Насамкінець, залопотівши крилами, покидали музей птахи, а з ними пливли мерехтливо-сріблястим табунцем рибки. Сергій махав їм услід рукою, доки останній силует розчинився в нетрях передсвітанкового міста.
32
Проминувши зеніт, сонце прямувало до заходу, Сергій — додому, з кавалком вареної ковбаси в одній кишені й посланням до дівчини на ім’я Еврика в іншій, буханцем сірого хліба й пакетом молока в руках.
Гастроном змінився, тепер це був супермаркет, не стояли більше, відділені від покупців буферами вітрин і лядами прилавків, тримаючи оборону, продавчині — самі стелажі та проходи, проходи та стелажі; в цьому лабіринті Мінотавра з полиць зиркали запаковані й пофасовані вироби, харчі і предмети побуту, тисячі лискучих найменувань, віяло теплом від електропечі, де на висувних жаровнях рум’янилась випічка, і студінню від холодильників. Хліб лежав запакований у поліетилен, по його золотисто-припеченій скорині не дріботіли лапками мухи.
Ще разючіше, ніж із тим, на чому зупинився Сергіїв час, супермаркет контрастував із будинком, у якому займав перший поверх. Нічим не відрізняючись від решти довколишніх хрущовок, п’ятиповерхівка, як і вони, не зазнала змін і мовби із солідарності продовжувала хиріти. Ремонт фасаду, не сягнувши й міліметром вище за нову вивіску, лише поглиблював її стан, надаючи загальному виглядові ґротескності, як ото до несвіжої страви досипають екзотичних приправ чи півникові роблять строкатий хвіст, не подбавши розмалювати решту тіла.
Вивільняючи з кухонного мотлоху слоїк («Ікра баклажанна апетитна „Королева Півдня“»), Сергій згадав батькову любов до цього схожого на пересмаглий на сонці кабачок плоду, на склі зберігся вибитий чорними крапками термін придатності — батько й на старості лишився вірним своїм уподобанням, відгомін їхніх кращих часів. Сергієві здавалося, що починає розуміти все дещо по-іншому, мовби хотіла, але ще не могла скреснути крига, проте вже набирав обертів доти не знаний, новий маховик. Не інакше, як мати купувала і свіжі, завезені сюди з Молдавії, ближчої й такої самої благословенної, як мамщина, — не так людською історією (такою вона не була ні там, ні там), як природою, що обсипала невичерпною, аж наче серцекрайною щедрістю.
Сергій подався, куди мати посилала батька викопувати хрін і де сам він їздив узимку на санях, одначе те, що колись було схилом, довгим і положистим, та переходило в пустирище, тепер було обнесене мурами, з-над яких витикалися садиби, що мовби пнулися перевершити одна одну, в долині — платне поле для ґольфу з висіяною травичкою, доріжками й лунками, наче перенесене сюди з якогось із тих романів, якими зачитувалася його мати, штучне і недоречне, на яке стара забудова, продовжуючи занепадати, глипала більмуватими очима-шибками; так ніби після того, як мешканців краю невідь-скільки разів колонізовували всі, хто хотів, вони нарешті заходилися колонізовувати себе самі, найспритніші й найбезпринципніші, привласнюючи правдами й кривдами громадський простір і державну, що вважалася спільною, власність — ділянки, майдани, пустища, то вартісніші, що майже в центрі, зносячи спортивні майданчики й дитячі садки, не щадячи ні шкіл, ні книгозбірень, пускаючи півня і спроваджуючи на той світ конкурентів, змагаючись у марнославстві, дурноверхості та жорстокості, що її пояснювали таким часом — що вдієш, на який завше списували всі чинені тут неподобства, від яких вода в річці лише дивом не бувала червоною, хоча то ще як сказати.
Куди не потикався, скрізь його зупиняли перестороги, паркани, загорожі — шах, шах, шах, і Сергій відступав: так рука інстинктивно відсмикує хибно поставлену фігуру, силкуючись порятувати явно програшну партію, врешті відкидав землю на подвір’ї перед будинком, у якому жив колись — перерва — тепер, шукав черв’яків і закінчив збирати, коли сонце було на останньому прузі, на дві третини сховане за приземкуватим окресом телефонної станції.
Давненько вже його ятрило бажання порибалити — мовби зараз, через стільки часу, мав довершити, чого не допряг тоді: так беруть до рук книжку, щоб продовжити в місці, закладеному конюшинкою, що давно вже перетворилася на гербарій.
Сергієві хотілось їсти, перець і пиво розбуркали голод і спрагу, а може, й думка про завтрашню риболовлю чи просто, відколи зранку постолувався у «Щедрому врожаї», нічого не їв. Рука мандрувала від одних дверцят до других і назад, мовби вагаючись чи промовляючи подумки лічилку, щоб урешті відчинити, на які випаде, Сергій потурбував менші верхні, яких увесь цей час не торкався, бо холодильника на його потреби було більше, ніж досить; як він приїхав, на поличці лежав до невпізнання поцвілий шматок — чи то тістечка, чи паштету, і жахливо прокисле молоко на дверцятах, й ось зараз Сергій побачив, що й морозилка не зовсім порожня, щось там було, і він витяг те щось — курячі крильця. Тримав, вагаючись, що з ними робити, аж запекло в пальці; їм нічого не бракувало, не було ні цвілі, ні смороду, з холодильника до решти так і не вивітреного, тільки наморозь. Наче застояна дійсність його дитинства і ранньої юності, такий дух панував у повітрі, як переступив поріг із валізою та спортивною сумкою — з чим поїхав, так і вернувся. Нарешті взяв сковорідку й коли олія розігрілася, вкинув поглазурені крильця, наче м’ясо в тістяній оправі, від чого жир забризкав на всі боки.
Обглодував, заїдаючи грубими скибками нерівно побатованого хліба, — було ситно і смачно. Отак зрихтував собі теплу страву, тоді як день у день ремиґав ковбасу, запиваючи то молоком, то пивом, то кавою, що її запарював у металевому кухлику, як було заведено від тих часів, як не було ні кави, ні приладів для її приготування, віхтувався по їдальнях і недорогих забігайлівках, тільки знехотя, пересилюючи себе, сьорбав суп — який-небудь борщ чи солянку, наминав крученики, шашлики, чанахи і, сумуючи за картопляним пирогом, замовляв зрази.
Наготувавши вудку — ту саму, куплену ще батьком, що чекала на нього, як і всі інші його дбайливо складені чи й поготів не торкнуті речі (батьки влаштували вдома, як ото краєзнавчий, де працював, музей їхнього сина, якому були — мусив визнати — чудовими оберігачами), і перевіривши гачки, волосінь і поплавець, Сергій уклався спати.
Йому марився янгол — великий і білий-пребілий, подібний до того, якого виставляли на Різдво в місті, де вчився і працював лаборантом, і куди приходили фотографуватись родинами. Раптом його крила спалахують — достоту як у того іншого, що згорів від бенгальського вогню (вже наступного року на його місці стояв новий), бо і янгольська плоть, як усе навколо, тлінна.
Янгол, одначе, згорає не ввесь, з вуглинами замість зійшлих яскравим полум’ям крил він водить журним поглядом, від якого Сергієві стає нестерпно, торкається сліпучо-сяйними ступнями землі, входить глибше і глибше, й ось злазиться звідусіль хробаччя, добирається й обплітає, але хтось кидається на допомогу, Сергій пробуджується, мучиться здогадами — той хтось, хто він?
За вікном сіре молозиво ранку, й коли Сергій викочує з під’їзду велосипед, починається дрібний дощ. Сергій накидає каптур — проґумований плащ, справжній, рибальський, який йому справили, улігши його домаганням тоді, як обставини вже не дозволили ним скористатися, дещо затісний. Сергій прилаштовує до рами під сідлом вудку, в його — колись батьковому — рюкзаку ковбаса, хліб, молоко й слоїчок із черв’яками.
Після повернення йому знову пам’ятаються, як у дитинстві, сни. Сергій не надає їм великого значення; вони залишають у ньому щось подібне до осаду, як на дні чашки, проте й воно поступово розсотується. Колеса біжать тією дорогою, що й колись, щоправда, автомобілі тягнуться тепер нескінченною валкою, сигналять, намагаються один одного випередити, всі кудись поспішають, тільки Сергій ні, у нього сьогодні останній вихідний, й коли його притискають до самого бордюру, перебирається на тротуар. За Сергієвого дитинства на їхній вулиці можна було простояти годину й налічити хіба десяток-другий здебільшого вантажівок, масивних і заталяпаних, що ввесь час щось кудись доправляли, в один бік і в інший, виповнюючи тишу гудінням і гуркотом, а однієї ночі — йому було тоді чотирнадцять чи десь так — вулицею стугоніли танки, витискаючи в асфальті сліди. Борошнотяг, такий як у дитинстві по дорозі на мамщину, з синьою кабіною й місткостями — двома велетенськими жовтими дзбанами — скидався на верблюда, що просувався, захльосканий краплями.
