Хмари - Нечуй-Левицький Іван Семенович (онлайн книга без TXT) 📗
Коло самого ліжка на стільці сиділа панія Висока. Вона, не встаючи, подала Радюкові руку й дуже здавила його за пальці. На панії Високій була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючі брови робили великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день і ніч доглядала слабої й не одходила од її постелі, подавала лікарство, поправляла постіль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пізню, добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе привітно заговорили. Говорить голосно вона не насмілилась, щоб не розбудить слабої, але її брала нетерплячка, і вона почала розмовлять на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями і так розказала без слів, як було важко для слабої, як стало їй легше, що батько й син не втерпіли й почали осміхаться. Старий Радюк не видержав і почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом і руками. Покивавши й поморгавши, вони всі троє навшпиньки вийшли з кімнати, посадивши коло постелі стару бабу. Всі повеселішали, бо сподівались, що недужа одужає незабаром. Всі пішли на другий, далекий кінець дому й сіли за стіл вечерять.
- Спасибі тобі, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе побачить, і тебе, і ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав до нас.
- Та панна ще не моя...
- А як вона сміє не буть вашою! - сказала панія Висока. - Я не знаю, чи є в світі така панна, щоб дала вам гарбуза!
- Бувають усякові панни, бо одним треба кохання, а другі часом і без того обходяться, - сказав тихо Радюк.
- Щоб без любові та йти заміж! Оцього вже я в голову собі не вбгаю! Як я йшла за свого, капітана, то не дивилась на воли та на корови, а на його чорні брови.
- То на селах так буває, а в городах трохи інакше часом буває, - промовив молодий Радюк, - бо в городах нема волів, хоч корів є доволі.
Батько почав розказувать синові, як заслабла мати, як всі в домі поперелякувались, а панія Висока все попереджала його й перебивала розмо'ву.
- Та цитьте-бо, паніє Висока! Нехай вже я розкажу!
- Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усікновення чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.
- Ба ви на усікновення нічого не вгадували. Ви тоді плели щось таке, що й купи не держалось.
- Не говоріть-бо бог зна чого! Хіба ж не я казала вам, щоб ви добре гляділи Надежду Степанівну? Чи пам'ятаєте, як ви стояли отам за порогом, а я отутечки сиділа?
- Ага! тоді, як на нашому тину сорока сиділа! Пам'ятаю, тільки я вас тоді не слухав.
- То й не добре робите, коли мене не слухаєте! - казала панія Висока, пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на шиї.
Син придивився до батька й побачив, що він зовсім посивів. Його голова була біла, як крейда, а лице було свіже, як ягода. Важкі ночі коло постелі слабої зоставили тільки знак на чолі, бо чоло трохи пожовкло.
- Моя жінка багато молодша од мене. Я думав, що вона мене поховає, а трохи не вийшло навпаки.
- Та потривайте лишень! Може, вона ще й вас поховає. А бог зна, що буде далі, - казала панія Висока.
Швидко в домі стало тихо й мертво. Всі поснули, всі одпочивали, тільки Висока й одна баба сиділи коло слабої до самого світу. Панія Висока й не лягала, і не роздягалась.
- Знаєш що, сину! Не надівай ти українського убрання при матері й не розмовляй при ній по-українській. Вона слаба, й дуже слаба. Не дратуй ти її! Потім, згодом, як вона одужає, роби, як собі схочеш, - казав батько вранці, стрівшись з сином. - Тепер ходиться за саме її животіння на світі.
- Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.
- Вона все бідкалась та згадувала тебе, все боялась, що вмре, не побачивши тебе перед смертю, не побачивши твоєї молодої жінки. Вона все страхалась, щоб ти не злякав часом своєї Ольги мужичою свитою та вишиваною сорочкою; все просила мене написать тобі за це та все докоряла мені, чом я зачасу не зніс з двора опрічньої хати для челяді.
- Бідна хата й не знає, яку велику честь роблять їй, - сказав син тоном напівжартовливим, напівсмутним.
- Так, бач, сину, вже поведено наших жінок в школах. Що ж маємо робить!
Тим часом панія Висока вмила своє лице свіжою водою й вийшла до чаю, прибрана не в чіпок, а ніби в якусь здорову гірлянду. На тій гірлянді, чи на чіпкові, було намощено всяких квіток: і рожевих, і червоних. Ті квітки дуже не приставали до лиця, до заспаних, заснічених очей. Висока наливала чай і так багато говорила, що часом лила чай поза стаканами, сліпаючи заспаними очима.
- Бачте, Павле Антоновичу! смієтесь ви з мене, що я понеділкую, глузуєте з середи та з п'ятниці... Бачте! от і недобре виходить. От бог і карає коли не вас, то тих, що близькі до вас! - докоряла панія Макуха.
- Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце поїду до Києва та потягну гарбуза?
Тільки що вони випили чай, як слаба прокинулась і покликала до себе сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про Ольгу, про її батьків; розпитувала, яке в неї лице, які очі, яка вона на вдачу. Син вийняв Ольжину карточку й показав матері. Панія Висока, як побачила карточку, то прожогом кинулась до неї й трохи не звалила з ніг старого Радюка.
- Чого це ви пхаєтесь? Оце які цікаві! Трохи не звалили мене з ніг, - сміявсь старий батько.
Мати роздивилась на карточку й перехрестила її. Ольжине лице здалось їй трохи гордим, хоч і дуже гарним.
- Дай боже, щоб я побачила своїх унуків! Але бог зна, чи доведеться побачить...
- Оце! Дасть бог, одужаєте й поздоровшаєте і довго-довго ще будете жити, - сказав син.
- Коли б пак була твоя правда,-одказала вона, поклавши свою жовту суху руку на синову голову. - Мені трохи вже й легше стало. А то вже думала, що не побачу тебе.
Покликавши молодого Радюка в кімнату, панія Висока сказала йому:
- А бачте, Павле Антоновичу! Чи пам'ятаєте, як ми їхали од Масюків, де ви покохали Галю вперше, як нас налякала вночі та недужа молодиця? Чи не казала ж я вам тоді, що буде вам якась притичина на вашій дорозі? Чи не правда ж моя? Чи вийшло що з того кохання? Бідна моя Галя! Як мені шкода її! - промовила Висока.
- Чи я ж тому винен, Ликеріє Петрівно? Ви доволі пожили на світі...
- От-таки й пожила доволі! Бог зна що вигадуєте! - промовила Висока.
- Але скажіть мені, хто може ручиться за своє серце, коли воно любить і ненавидить кого схоче і коли схоче. Ви думаєте, що мені не шкода Галі?
Ликерія Петрівна тільки головою похитала й пішла до другої кімнати.
Того ж таки дня панія Висока од Радюків поїхала просто в Масюків хутір. Надворі вечоріло. На небі висіли важкі осінні хмари. Було сумно надворі, було сумно і в Масюковій хаті. Старі десь вештались коло хазяйства. Висока застала в кімнаті Галю саму. Вона сиділа коло вікна й читала "Кобзаря".
- Галю, серце моє, голубко моя! - сказала Ликерія Петрівна, обнімаючи й цілуючи її.
Галя дуже стривожилась і не насмілилась питать в Високої.
- Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така вже ваша доля! - знов промовила Висока і сіла коло Галі й обняла її обома руками за плечі. - Надежда Степанівна Радючка буде жива, але...
Галине серце вже підказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що Радюк недавно приїжджав в Журбані, скінчивши курс, і... певно, не мав часу заїхати до неї... Вона випустила дорогу книжку з рук.
- Я оце просто до вас з Журбанів. З Києва приїхав Павло Антонович і привіз фотографічну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга Дашковичівна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними губками, з цілою купою кучерів на голові. Нема що й казать: городянка як слід! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!
Ликерія Петрівна розказувала, а Галя наче зомлівала в її руках, як зірвана квітка, схилила голову й зблідла.
- Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, її любить, бо навіщо б він привозив матері ту карточку?
