Завоювання Плассана - Золя Эмиль (читать книги бесплатно TXT) 📗
— То, по-вашому, пан Муре?.. — спитала пані де Кондамен.
— Пан Муре завжди був людиною дражливою, неспокійною, деспотичною. Очевидно, психічне ураження з віком посилювалося. Зараз я, не вагаючись, залічив би його до небезпечних божевільних… У мене була одна пацієнтка, яка замикалася в окремій кімнаті, як і він, і там проводила цілі дні, обмірковуючи найжахливіші злочини.
— Але, пане лікарю, якщо ви додержуєтесь такої думки, то треба ж щось робити! — вигукнув пан Растуаль. — Ви повинні довести це діло до відома того, кого треба.
Лікар Порк’є трохи збентежився.
— Ми просто розмовляємо, — сказав він з своєю усмішкою жіночого лікаря. — Якщо мене покличуть і доведеться вжити рішучих заходів, я виконаю свій обов’язок.
— Годі вам! — ущипливо промовив пан де Кондамен. — Найнебезпечніші божевільні зовсім не ті, кого за таких вважають… Для психіатра не існує ні одного цілком здорового мозку. Пан лікар розповів нам ту сторінку з книги про божевілля з проблисками свідомості, яку і я читав, вона цікава, як роман.
Абат Фожа слухав все це з цікавістю, не беручи участі в розмові. Потім, коли запала мовчанка, він зауважив, що такі історії турбують дам, і запропонував поговорити про щось інше. Але цікавість було збуджено, і обидві компанії вирішили стежити за кожним вчинком Муре.
Він виходив тепер у садок не більш як на одну годину, після сніданку, поки дружина його з абатом Фожа і його матір’ю ще лишалися за столом. Тільки-но він з’являвся в садку, як потрапляв під пильний нагляд родини Растуалів і приятелів супрефекта. Досить йому було спинитися коло грядки з овочами, зацікавитись якимсь салатом, зробити якийсь рух, як зараз же в обох садах робилися найприкріші висновки. Всі були настроєні проти нього. Захищав його тільки пан де Кондамен. Але одного разу за сніданком красуня Октавія спитала його:
— Яке вам діло до того, божевільний пан Муре чи ні?
— Ніякого, моя люба, — здивувавшись, відповів він.
— То хай же він і буде божевільним, коли всі вам кажуть, що він божевільний. Я не розумію, яка вам охота бути іншої, ніж у вашої дружини, думки. Це не доведе вас до добра, любий мій. Будьте ж настільки розумним, щоб не корчити з себе розумника в Плассані.
Пан де Кондамен усміхнувся.
— Як завжди, ви маєте цілковиту рацію, — галантно сказав він, — ви знаєте, що я віддав свою долю у ваші руки… Не ждіть мене на обід, я поїду верхи до Сент-Етропа глянути, як там іде поруб лісу.
І він вийшов, попихкуючи сигарою.
Пані де Кондамен знала, що в Сент-Етропі він залицяється до якоїсь дівчини. Але вона була поблажлива, навіть двічі врятувала його від наслідків дуже негарних історій. Що ж до нього, то він твердо вірив у доброчесність своєї дружини. Вона була надто розумна, щоб заводити романи в Плассані.
— Ви ніколи не здогадаєтесь, що робить Муре, замкнувшись у своїй кімнаті, — сказав на другий день пан де Кондамен, прийшовши в супрефектуру. — Він рахує, скільки разів літера «с» повторюється в біблії. Він усе боїться, що помилився, і перераховував уже аж тричі!.. Далебі, ви мали рацію, він зовсім з’їхав з глузду, цей блазень!
З цього дня пан де Кондамен почав нещадно нападати на Муре. Він навіть перебирав міру, вигадуючи різні безглузді історії, які приголомшували родину Растуалів. Головною жертвою він обрав пана Мафра. Одного дня він розповів йому, що бачив, як Муре робив реверанси перед відчиненим вікном, що виходить на вулицю, зовсім голий, з жіночим чепчиком на голові. Іншим разом він з величезним апломбом запевняв, ніби здибав Муре за три милі від міста в невеликому гаю, де він витанцьовував, як дикун. Коли суддя взяв це під сумнів, він розсердився і сказав, що Муре міг спуститися по ринві так, що ніхто б і не помітив. Приятелі супрефекта сміялися; але на другий день служниця Растуалів розповіла про цей надзвичайний випадок у місті, і легенда про чоловіка, що б’є свою дружину, набрала великого розголосу.
Якось по обіді старша з панночок Растуаль, Аврелія, червоніючи, розповіла, що напередодні, ставши коло півночі біля вікна, побачила сусіда, який гуляв по саду з великою свічкою в руці. Пан де Кондамен подумав, що дівчина глузує з нього, але вона описала усі подробиці:
— Він тримав свічку лівою рукою. Став на коліна і поповз, ридаючи.
— Може, він убив когось і закопував труп у садку? — сказав, збліднувши, пан Мафр.
Обидві компанії змовилися сидіти увечері, якщо треба буде й до півночі, щоб до кінця з’ясувати цю історію. Наступної ночі всі сиділи на сторожі; але Муре не з’явився. Так вони згаяли три вечори. Супрефектура вже відмовилася була від участі в цій справі; пані де Кондамен не хотіла більше сидіти під каштанами, де стояв густий морок, та на четверту ніч, коли надворі було темно, хоч в око стрель, на першому поверсі у Муре засвітився вогник. Пан Пекер де Соле, помітивши це, прослизнув у тупик, щоб запросити родину Растуалів пройти на терасу його будинку, з якої можна було бачити сусідський сад. Голова суду, який із своїми дочками сидів на сторожі за фонтаном, трохи завагався, чи не скомпрометує він себе з погляду політики, йдучи до супрефекта, проте ніч була така темна, а його донька Аврелія так бажала довести правдивість своєї розповіді, що він пішов, обережно ступаючи, слідом за паном Пекером де Соле. Таким ось чином легітимізм у Плассані вперше проник у дім урядовця-бонапартиста.
— Тихше, — попередив супрефект, — нахиліться з тераси.
Пан Растуаль з дочками застали тут лікаря Порк’є і пані де Кондамен з чоловіком. Темрява була така, що вони привіталися, не бачачи одне одного. Всі затаїли дух. Муре з'явився на ганку із свічкою, вставленою у великий кухонний свічник.
— Бачите, він тримає в руці свічку, — прошепотіла Аврелія.
Всі переконалися, що Аврелія казала правду. Муре, тримаючи перед собою свічку, поволі зійшов з ганку, повернув ліворуч і спинився перед грядкою салату. Він підняв свічку вгору, щоб освітити грядку; його обличчя здавалось жовтим на тлі чорної ночі.
— Яке обличчя! — сказала пані де Кондамен. — Я бачитиму його уві сні… Він спить, пане лікарю?
— Ні, ні, — відповів пан Порк’є, — він не сновида, він не спить… Ви бачите, який у нього нерухомий погляд; я прошу вас також звернути увагу на те, які в нього дерев’яні рухи…
— Та мовчіть ви, не потрібна нам тут ваша лекція, — перебив його пан Пекер де Соле.
Запала глибока мовчанка. Муре переступив через кущі буксу і став на коліна посеред грядки салату. Він опускав свічку, шукаючи чогось на землі, під широким зеленим листям. Час від часу він тихенько скрикував; здавалось, він щось давив і закопував у землю. Так тяглося з півгодини.
— Він плаче, я ж вам казала, — повторювала співчутливо Аврелія.
— Це справді дуже страшно, — промовила пані де Кондамен. — Ходім додому, прошу вас.
Муре впустив свічку, і вона погасла. Чути було, як він щось сердито пробурчав, потім зійшов на ганок, спотикаючись на східцях. Панночки Растуаль навіть крикнули від страху. Вони заспокоїлись тільки в маленькій, яскраво освітленій вітальні, де пан Пекер де Соле гостинно запросив усю компанію випити чашку чаю з печивом. Пані де Кондамен все ще тремтіла, вона забилася в куток канапи, запевняючи з ніжною усмішкою, що вона ще ніколи не була така вражена, навіть того ранку, коли з дурного розуму пішла подивитись, як людину карали на горло.
— Дивна річ, — сказав пан Растуаль, що якийсь час сидів в глибокій задумі. — У Муре такий вигляд, ніби він шукав слимаків у своєму салаті. Їх повно на городі, і я десь чув, що знищувати їх найкраще вночі.
— Слимаків! — вигукнув пап де Кондамен. — Дуже вони йому потрібні, слимаки! І хто ж іде шукати слимаків із свічкою? Я думаю скоріше, як і пан Мафр, що тут криється якийсь злочин… Чи не було у Муре колись служниці, яка не знати де поділась? Слід було б зробити розслідування.
Пан Пекер де Соле зрозумів, що його приятель, інспектор лісного відомства, перебрав через край. Він промовив, ковтнувши чаю:
— Ні, ні, мій друже. Він просто божевільний, у нього чудернацькі фантазії, от і все… І цього вже досить.
