Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Стократ сів навпроти. Ворон звівся на лікті й теж сів.
— Навіщо? — запитав Стократ.
— Бо стріла ввійшла глибоко, й рана запалилася.
— Я не про те… Навіщо насправді існують Високі Школи? Навіщо тягнеться Мережа? Щоб знайти мене, можна було придумати щось простіше.
— Я казав — щоб стабілізувати… зробити стійким світ.
— Стійкий світ — такий, де не відбувається чудес?
Ворон сплів пальці. Закусив губу, на мить задумався; напевно, цей жест і цей погляд пам’ятали студенти й викладачі Білої Школи на засніженій вершині та Золотої Школи в розпечених пісках.
— Я розумію, про що ти подумав, Стократе. Так — якби ми встигли… укрити Мережею материк, додати Світові стійкості, визначеності… Те, що ти називаєш дивом, — усього-на-всього порушення природного порядку подій. Так, тоді Населений Світ підкорявся б загальним фізичним законам… і, звісно, не пропав би зі смертю однієї дівчини.
Стократ усміхнувся краєчками губ. Ворон дивився крізь вогонь з наростаючим занепокоєнням.
— Що ти задумав?
— Я дуже радий, друже, що ви не встигли, — сказав Стократ.
Більше не дивлячись на Ворона, він узяв на руки вмираючу дівчину й вийшов з нею з печери.
— Куди ти? Стократе?!
Уже наближався ранок.
Ліси на сході мовчали під шум прибою. У морі, за обрієм, сходило сонце.
Учні на високій вежі, на вершині найбільшої гори, милувалися крізь прозорий купол вісімнадцятим кольором неба — мертвотним індиго.
Рибалка відштовхнувся веслом від пристані й вийшов у Велику Бухту.
Випадала роса.
Ворон, володар Вивір, ішов за Стократом, не наважуючись запропонувати допомогу й не бажаючи кидати його одного.
У печері прокинувся Правила Пристойності, схопився, заметався…
Стократ з дівчиною на руках зупинився на краю урвища. Перед ним відкривалася неширока річка — Струмочник, бурхлива внизу, де каміння. На протилежному березі темніли кущі, за ними тяглися до обрію нескінченні поля, а за ними відкривалося небо.
Світ залишалася непритомна. Жилка в неї на шиї ледве промацувалася.
Стократ стояв нерухомо. З кожною секундою ставало світліше. Він тримав на руках свій Світ, укладений у людську оболонку. Вразливий, теплий, смертний світ.
Якого кольору це небо, думав Стократ, дивлячись уперед і вгору. І якого кольору річка. І скільки людей живе в цьому світі, вільних, лютих, терплячих, гордих, свавільних, мовчазних, балакучих, ніжних. Ті, хто смакує бенкети, і хто будує дім у вогні. І хто ловить рибу, і хто розказує казки. І хто дивиться на зірки, і хто щодня міняє свій Світ…
І ось він, на моїх руках.
Він стояв і чекав, відчуваючи кожен удар її серця. Воно стукало дедалі повільніше, тихіше, глухіше.
«Наш Світ створений дитиною в момент пробудження, тому в ньому так багато нелогічного, надлишкового, надмірного…»
Над обрієм з’явився краєчок сонця.
«Наш Творець уміє жорстоко карати, але він по-своєму шляхетний, він талановитий і цікавий — це спасло наш Світ у трагічну мить його створення… Наш Творець, очевидно, зовсім не вміє любити і вже ніколи не навчиться…»
— Усьому має бути межа, — сказав Стократ пошепки. — Світ не безсмертний. І вона вмре… але не сьогодні!
Сонце сходило вище й вилазило з-за обрію, з малинового перетворюючись на золоте, і на нього стало боляче дивитися.
Настав ранок.
Світ розплющила очі.
