Стократ - Дяченко Сергій Сергійович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Чорнявий роздратовано сам вихопив меча. Пішов уперед, рухи видавали вправного бійця. Він був убивця: Стократ навчився їх упізнавати ще до того, як сліпі душі знаходили тимчасовий притулок на його клинку.
— Смерд! — крикнув чорнявий. — Закопаю й тебе, у цій самій ямі!
Стократ убив його, коли він ще кричав. На лиці чорнявого в останню мить з’явився подив. Він захрипів і впав.
Стократ повернув голову до чотирьох стражників, що, як і раніше, стояли коло ями. Вони не рушали з місця, начебто вкопані по коліна в сірий лісовий ґрунт.
— Бийтеся, — він пішов на них, піднявши меча. Вони стояли, не наступаючи, не групуючись, але й не намагаючись утекти, — він з подивом зрозумів, що вони заціпеніли, мов паралізовані, дивлячись на нього.
Він зупинився.
Вони розкажуть усім, що бачили чаклуна з мечем, і на береги Струмочника прийде великий загін. Добре, якщо ще не додадуть два плюс два й не зрозуміють, що зі Стократом зі столиці Грана втекла й Світ…
Але вони не були вбивцями. Дотепер принаймні.
Стократ глибоко зітхнув. Чого це сталося саме сьогодні, коли такий світлий день, а небо такого дивного кольору?
— Тікайте.
Вони рвонули з місця так, як ніколи в житті, мабуть, не бігали. Цілу секунду він вірив, що зараз їх дожене й покладе всіх чотирьох. Але пробіг два кроки — і зупинився. Ні, не сьогодні їм судилося вмирати, і не сьогодні Стократові вбивати безневинних, хоча, о добрі духи, які там вони безневинні…
Їхній чорнявий командир лежав лицем униз, і Стократ мовчки це схвалив. Він би не хотів зараз дивитися в обличчя трупа. З ями тим часом не долинало ні звуку — Стократ вирішив, що присуджений до страти знепритомнів.
Він помилився. Бранець дивився вгору, лежачи на спині, погляд був осмислений, і рот не зав’язаний. Купа землі лежала в нього на грудях і на животі. У потривоженому ґрунті ворушився полуденний метелик, сріблястий денник, намагався розгорнути величезні злиплі крила. Однак день зайшов далеко за полудень, і час днювання закінчився.
— Ти хто? — запитав Стократ.
Чоловік у могилі сіпнув куточком рота, це мало означати усмішку.
— Зараз я тобі допоможу, — сказав Стократ.
Він одійшов од ями й сів на теплу землю. Підніс до очей меча. Здригнувся; цей убивця був неприємний і липкий. Він убив близького родича, відверто безпомічного, вві сні.
Скрипнувши зубами, він устромив клинок якомога глибше в землю. Той, що був Шиваром, пішов у білуватого хробака.
Стократ знов підійшов до ями. Сріблястий денник усе-таки зміг розправити крила й вилетів, описуючи кола, в небо; він вийняв кинджал, сів на край ями й звісив ноги.
— Ти хто? — запитав серйозно. — Розумієш, од цього залежить, чи я тебе звільню, чи переріжу горло.
Той, що лежав у могилі, мовчки дивився на нього знизу вгору.
— Ти не можеш говорити?
— Я Ворон, володар Вивір, — насилу промовив чоловік у могилі, й пухка земля обсипалася з його живота. — Якщо ти розбійник і маєш зло на мій рід — я все одно тобі вдячний. Перерізай.
Стократ згадав учорашню зустріч: місто, палаючі будинки, поранений стражник: «Старого володаря вбив рідний син і поставив себе поза законом…»
Стократ кліпнув:
— Отже, вони звинуватили тебе. Тоді як убив цей…
— Не думаю, що власною рукою…
— Саме власною, — кивнув Стократ. — Не сумнівайся.
Спустившись у яму, він обережно звільнив бранця від мотузок. Той одразу став на ноги — однак руки його висіли по боках, схожі на смужки сирого тіста.
Нетвердо ступаючи, він підійшов до трупа Шивара. Постояв над ним. Одійшов убік і сів — упав на глицю.
— Дякую, — сказав після короткої мовчанки. — Мені немає чим тебе нагородити… або віддячити.
— Я не шукаю ні нагороди, ні дяки, — сказав Стократ. — І, вибач, мені треба йти. Ти сам подбай про себе, володарю Вивір.
Кивнувши, він повернувся й пішов геть. Із загибеллю Шивара закінчилася його радість і почалася тривога.
— Ти Стократ, — сказав йому в спину врятований чоловік. — Ти ж Стократ, прибулець з зірок, так?
Стократ не зупинився:
— Мене так звати.
— Вони тебе шукають! — важко ступаючи, врятований наздогнав його.
— Мене багато хто шукає. Хто знайде, не зрадіє.
— Люди з зірок тебе шукають, — врятований говорив хрипко, проштовхуючи слова крізь висохле горло.
— Ходімо зі мною, — сказав Стократ. — І додав крізь зуби: — Тільки я піду швидко.
Він покрокував, не озираючись, прискорюючи ходу, і до кінця шляху вже біг, і врятований ним чоловік відстав. Стократ не дивився на прикмети, але вийшов точно до багаття — і, ще не бачачи за деревами вогню, почув на галявині крики.
Перед очима в нього стало чорно. Він вискочив на галявину, коли Правила Пристойності заносив ножа, вищирившись, готовий битись на смерть, а поруч з ним вставала Світ, озброєна палаючою дровинякою, бо іншої зброї не знайшлося. Навколо стояли стражники Вивороту, шестеро, у панцирах і з мечами, а за спинами в них лучник натягував тятиву.
Стократ закричав на бігу, і лучник промахнувся з десяти кроків. Стріла, націлена в горло Світ, влучила їй у плече.
Лучник загинув перший.
Ворон брів серед стовбурів, давно зневірившись догнати людину, котру багато років шукали по всьому Населеному Світу прибульці з зірок. Темно-червоні стовбури хилилися, Ворон зупинявся, вхопившись за шорсткувату кору, живиця приклеювала його долоні до дерева й привласнювала, і здавалося, що у нього в жилах течуть соки дерева. Сосни на час зупиняли танець і завмирали, як вишикувана варта, і тоді Ворон продовжував іти.
За щасливою інтуїцією чи за знаком долі, він не збився з дороги. Він вийшов на маленьку галявину, завалену трупами. Люди в панцирах і темно-синіх плащах зі стародавнім гербом Вивора вмерли щойно, у нерівному бою з однією-єдиною людиною.
Стократів меч стирчав у землі коло багаття.
Сам Стократ стояв навколішки над дівчиною, що лежала на траві. Ворон підійшов ближче й побачив, що справи кепські: дівчина була поранена, і в рані засів наконечник стріли.
— Я можу допомогти як хірург, — сказав Ворон, ні про що не питаючи.
— Ти ж не лікар, а володар, — відгукнувся Стократ, не дивлячись на нього.
— Я багато років навчався у Високій Школі.
Дівчина розплющила очі.
— Справді? — вона намагалася, щоб голос звучав весело. — Висока Школа…
— Мовчи, — сухо велів Стократ.
Правила Пристойності дивився у вогнище. Здавалося, що очей у нього шестеро чи восьмеро — мокрі доріжки на щоках відбивали вогонь. Голова Світ лежала в нього на колінах.
Ворон жестом покликав за собою Стократа. Зігнувшись, обидва вибралися з низької сухої печери, що прихистила їх на цю ніч.
— Я все зробив, — тихо сказав Ворон. — Сьогодні вночі визначиться, житиме вона чи ні.
— Спасибі, володарю.
— Не називай мене так.
Стократ усміхнувся куточками губ:
— Ти ще щось хотів спитати?
— Що в неї… зі шкірою? — Ворон не мав певності, що правильно питає.
— Це карта Світу. Бунт і війна на землях Грана сталися тому, що її поранив сучок. У тому місці, де на карті — столиця Грана.
— Ти жартуєш?
— Ти сам бачив цей рубець.
Ворон важко опустився на камінь. Стократ підняв свою сумку, що лежала при вході в печеру, вийняв і подав Воронові баклагу:
— Випий іще.
Ворон ковтнув. Поморщився. Перевів дух:
— Що буде, якщо вона помре?
— Світові кінець.
Ворон підняв голову. Над лісом, добре видимі у прогалинах між гіллям, висіли білі волохаті зірки.
— Такого не може бути, Стократе. Світ не може закінчитися зі смертю однієї людини. Я вже був умер сьогодні, я лежав у могилі, зверху сипали землю… але я знав, що світ залишається стояти, що в порту смердить рибою, що в Високих Школах гортаються сторінки…
— Світ завжди кінчається зі смертю однієї людини, — сказав Стократ. — Розумій це, як хочеш, ти ж мудрець.
Ворон помовчав. З печери віяло димом, у хащах світилися очі нічних тварин.
