Вогнесміх - Бердник Олесь Павлович (читать книги без регистрации txt) 📗
— А потім?
— Побачиш.
Він, зрозумівши задум, хутко почав вивершувати кільце з галуззя, схвильовано міркуючи над тим, що мала на меті Русалія, готуючи свій сюрприз. Яка нетутешня, дивна дівчина! Чи вона завжди така, чи це на неї діє чаклунська ніч, місячне світло, незвичність їхньої зустрічі, казковість ситуації? Глянувши вгору, на мерехтливу смугу Чумацького Шляху, Гриць похитав головою, ніби хотів розірвати павутину сну. Хіба таке може бути? Це сниться, не інакше. І відображення темних верб у тихих водах, і співучий водоспад, що танцює на камінні річкової гатки, і миготливі зірки у схвильованому потоці.
— Запалюй! — рішуче сказала Русалія.
— Що?
— Вогняне кільце. Палаючі галузки перенось у хмиз, щоб загорілося одночасно все!
Він слухняно виконав її веління. Коло хмизу почало палахкотіти. Гриць вискочив з нього, задихаючись від диму. Русалія простягла руки до багряного кільця, що набирало сили, і заспівала тим же дивним багатомірним голосом, який він чув раніше, — від тембру баритона до запаморочливих висот сопрано.
Гриць відчував, як у нього ворушиться волосся на голові від таємничих слів і чаклунської мелодії закляття. Звідкіля вона з’явилася, дивна дівчина-жриця? Де навчилася химерних звичаїв? Може, в снах, у мандрах по інших світах і просторах?
Русалія рішучим жестом скинула з себе плащ і залишилася лише в купальному костюмі, що мерехтів у променях вогнища золотавими іскрами. Потім, зненацька перескочивши стіну багаття, опинилася в багряному колі. Хлопець задерев’янів від хвилювання й тривоги. Що вона діє, для чого?
— Вогонь з’єднує душі, вогонь роз’єднує! — владно промовила дівчина, і голос її ніби вібрував у хвилях пломеню — то затихаючи, то гучнішаючи. — Хочеш іти разом зі мною — ввійди до полум’яного кільця, скупайся в ньому!..
Вона закружляла в палаючому кільці, що потужнішало, вставало стіною, закривало її танцюючу бронзову постать. Підняла вгору тонкі руки, ніби прагнула полетіти до далеких зірок. Гриць наблизився до багаття, воно дихнуло нестерпним жаром. Він відсахнувся, закрив очі. Сльози мимоволі потекли по щоках, сліпили зір.
— Русаліє! Як же ти? Як ти можеш, Русаліє?! Все це так несподівано! — загукав він, кашляючи від диму, що роз’їдав легені. — Русаліє, це ж небезпечно!
Багаття сміялося, співало, але дівчина не відповідала. Хлопець з жахом відзначив, що вона зникла. Оббіг коло, плаща на піску також не було.
— Русаліє! Ру-у-са-а-аліє! — закричав Гриць, повертаючись в різні боки.
— Є! Є! Є! Є! — насмішкувато відгукнулися верболози, і луна покотилася над річищем.
— Зустрінемося в огні! — почулося здалека. — Зустрінемося в полум’яному колі!
— Русаліє, стій! Я піду за тобою, чуєш? Я пройду крізь вогонь!
Тиша. Мовчання. Байдужий місяць у зоряному полі. Таємничі тіні плакучих верб.
Гриць затамував подих, прислухався. Жодного звуку не долинало з гущавини Зеленої Гатки, тільки, пригасаючи, тріщало вогнище та лунко стугоніло серце в грудях. Хлопець знеможено сів на камінь, втупився в мінливі багряні жарини. Що ж далі? Бігти за нею, шукати її в хатині діда Сміяна? Тривожити людей уночі? А вранці? Як йому дивитися в очі Русалії при світлі сонця? Пішов назустріч диву, знайшов його наперекір всяким випадковостям і логіці, а потім… злякався ступити в полум’яне коло.
Він відчув пекучий біль у животі, там, де пройшла бандитська куля. Встав з каменя, понишпорив у кущах, знайшов поміж камінням чималий клапоть з травою. Полегшено зітхнувши, горілиць ліг на прохолодну постіль, занурився поглядом у зоряну глибінь. Місяць почав падати до заходу, небо тепліло, десь далеко співали півні. Біль вщухав, і Гриць заплющив очі, відчувши приємну млість у розслабленому тілі.
Йому здавалося, що промайнула тільки мить, та коли знову отямився від забуття й глянув перед собою, жовтіючі віти верболозу вже купалися в ранкових променях сонця. Жахнувся, скочив на ноги. Проспав! Ганебно проспав! Думав лише хвилинку спочити, подумати, а проспав, як останній ледацюга. А вона ж має сьогодні від’їжджати. Треба поспішати, треба встигнути…
Вибравшись з хащів Зеленої Гатки, він взувся і підбігцем рушив до села. Хвилин за сорок був уже біля Будинку культури. Там побачив Товкача, який стояв біля знайомої «Волги», що нею вони прибули до Сміянів. З віконечка виглядало рудоброве обличчя Федька, він щось розповідав шефу, сміявся.
— Пригоди шукав? — докірливо озвався Товкач, уздрівши пом’ятого й занепокоєного Гриця. — А я вже хвилювався: думаю, де та що? Спасибі, старий Сміян заспокоїв, каже, що хлопець іде своєю стежиною. Так і сказав: своєю стежиною! Я не питав його, що це означає, але догадався, що тут замішана спідничка, а ти вже нещодавно йшов такою стежиною… кх, кх!
— Як ви можете, Саливоне Оверковичу?
— А що — хіба ні? Вся біда від жінок. Хоч я й люблю це сім’я, поважаю його і схиляюся перед ним, але таки, враг би їх не побрав, небезпечна ця субстанція жіноча. Ну то що?
— Як-то що? — огризнувся хлопець.
— Познайомився з відьмою? З Русалією?
— Таке скажете.
— Гм… Щось у тебе не витанцювалося? Ге? Ти наче щось загубив. Даремно вчора залишив мене. Там таке було! У мене блокнот розпух від записів. Я домовився, що приїдемо на концерт, запишемо на магнітофон. Та що з тобою? Ти сам не свій.
— Русалія пропала, — зітхнув Гриць.
— Куди пропала? — здивувався редактор. — Як то може бути? Ану, гайда до старого Сміяна.
Товкач звелів Федьку їхати на край села. Біля Сміянового двора зупинилися. Поміж деревами саду з’явився кобзар, Гриць, відчинивши хвіртку, поспішив до нього. Той іронічно усміхнувся Грицеві, кивнув у відповідь на привітання.
— Де Русалія? Чи все гаразд у неї? — несміливо запитав Гриць.
— З нею — гаразд, — дивно відповів дід, — а з тобою?
— Я хочу бачити її. Де вона?
— Нема. Вона раненько виїхала.
— Куди? — скрикнув хлопець.
— Про те не велено казати. Ось залишила тобі зошит. Попросила передати такі слова: «Зустрінемось у вогняному колі». І все.
Хлопець схопив товстий блокнот.
— Що це?
— Розбирайся сам, — розвів руками кобзар. — Навіть сни люди стараються розгадати, а це ж реальна річ у реальному світі. Шукай, синку, шукай. Мені пора. Там все знайдеш — у тому зошиті…
Гриць хотів ще зупинити діда, але стримався. Сни… Люди розгадують сни. І це теж сон. Сім чобіт… дерев’яних чобіт… кочерга, щоб вогонь палав… і циганка, яка виглядала з-за Гете… вона дуже подібна до Русалії. Сім світів пройти, сім чобіт стоптати, доки пощастить розшукати її…
Від хвіртки настирливо сигналила машина. Хлопець поволі побрів до асфальту, ніби тримав на плечах нестерпний тягар.
Юрій Гук одривається від роботи з бортовим комп’ютером, здивовано переглядає цифри і формули на екрані дисплея. Знову й знову відтворює весь процес спостережень за Сонцем. Задумливо дивиться в ілюмінатор, на сріблясті вихори в атмосфері планети, усміхаючись власним думкам. «Що ж, цього треба було чекати. Віки спресувалися в секунди, і тепер головне — втриматися над штормовою хвилею нової інформації…».
— Петре! — покликав він.
Чуров відхилився від гамма-телескопа, з яким працював, повільно підплив до Юрія. Зацікавлено схилився до пульта комп’ютера, розглядаючи розгорнуті сторінки блокнота з формулами й висновками геліодосліджень. Зиркнув на схвильоване обличчя Гука і похитав головою.
— Оце так штука! Підтверджуються найпарадоксальніші припущення. Леонід буде щасливий.
— Викликай Центр. Позачерговий сеанс зв’язку.
— Яка терміновість? — поцікавився командир корабля Марусишин, випливаючи з секції санвузла, де він приймав душ. — Що там видало нам сонечко?
— Купа сюрпризів, — відповів Юрій, — треба негайно передати Леонідові. Це не рутинна інформація, а вирішальна. Вона має безпосередню дотичність до головного експерименту.
— Он як! Викликаю Землю.
Прозвучали позивні. Спалахнув екран бортового телевізійного комплексу. З’явилося обличчя літнього чоловіка з невеликою сивою борідкою, то був один з теоретиків космонавтики, відомий учений.
