Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга) - Вільде Ірина (читаем книги онлайн .txt) 📗

— А «Католицька акція»? — спитала Катерина з тим розрахунком, щоб почути не Орисю, а Славка Ілаковича думку. Як би там Орися не ставила себе вище Славка, проте всією своєю обізнаністю в області суспільно-політичного життя завдячує вона середовищу Ілаковичів.

Орисю виручив Безбородько. В надії, що Орися не читає першої сторінки газет, велемудро відповів словами передової сьогоднішнього «Діла», перефразовуючи дещо:

— З того видно, мої пані, що процес стабілізації польської державності ще не закінчений. Нікуди правди діти — існуючі закони не витримують іспиту життям.

І сьогодні, після двадцяти років, прошу зважити, як свідчать про це численні факти, ідуть пошукування за новими формами і за новим змістом. Якщо держава витратила двадцять років, будемо так говорити, на стабілізацію свого стану, то яку гарантію чого-небудь певного може дати така порівняно молода організація, як «Католицька акція»?

Катерина з деякою підозрою прислухалася до того, що говорив Безбородько. Стиль і логіка викладу нагадували їй давнього Безбородька з часів їх короткого нареченства. Чому завдячувати зміну?

— А я вам скажу, прошу панства, — поволі влазив у стару шкіру доктор Безбородько, — говоріть собі що хочете, але лікарська професія таки найкраща з усіх. Так! При будь-якій суспільній формації — лікар потрібний. Я вам скажу — ти, Орисю, можеш і не повірити мені, — мені й більшовиків не дуже страшно. Кажуть, що в них лікарі у великій пошані. Моє соціальне походження теж прима!

— Перестань плести дурниці, — гримнула на нього дружина. Ще бракувало, аби той йолоп почав вихвалятися перед невісткою Ілаковичів, як йому втікав язик з рота, коли його мама раз на тиждень приготовляла для всієї родини каву з цукром.

По від'їзді Орисі (власне кажучи, чого вона приїздила?) Катерину обсіли невеселі думки.

…Якщо бодай одна сота є правди в тому, що пророчать більшовицькі агітатори, якщо всі оті робітничі страйки та заколоти по селах, демонстрації, маніфестації мають хоч якийсь реальний грунт, якщо та Радянська Україна має хоч яке-небудь міжнародне значення, то, може, дійсно був би якийсь сенс в тому, щоб Філько, очевидно, в раціях пристойності став загравати з ними?

Якби знаття!

О, коби знайшовся такий ворожбит, щоб передрік майбутнє хоч на найближчих десять років!

Так, Філько має рацію: лікар завжди потрібний.

Крім цього, Філько з своєю ерудицією і подвійним дипломом (нострифікація [119], по суті, другий диплом!) не мусив би нидіти на посту дільничного лікаря. Перед ним відкрилися б двері в інститут, а там — кафедра! Кажуть, що науковці в них чудово оплачувані.

Катерина в розпалі будування планів на майбутнє і незчулася, як прогляділа одну преважливу деталь: адже мала б діло з ворогами уніатської церкви!

Напевно, дорікнули б кандидатові у совєтські професори попівське походження його дружини, його власні радянські антипатії, за громадську діяльність ганьбили б покійного татка, який стільки добра зробив для свого народу! Безперечно, націоналізували б кам'яницю тітки Клавди, якої стара панна не забере на той світ. Крім того, всі попівські родичі, за винятком Нестора (той, напевно, при першій можливості скочив би у торгівлю), зубожілі внаслідок зміни державного ладу, оббивали б пороги професора за подачками. Безбородьки були б змушені йти за офіціальним курсом, чим настроювали б проти себе ту частину місцевої інтелігенції, яка проголосила б тихий бойкот новій владі. Потім, в разі повернення старого ладу, та інтелігенція показувала б пальцем на них, Безбородьків.

Перед очима Катерини постали потворні сцени з антирадянських фільмів з часів громадянської війни: п'яний натовп вдирається у панські палаци, стріляє у портрети на стінах, об каміни розбиває кришталь, дере шовкові портьєри на онучі.

Хай тепер там більш-менш устабілізувалося. Хай там сяка-така дисципліна і порядок, проте смердючі солдатські чоботи, російська матерщина, сякання носа пальцем, махорка, водка і сельодка, сем'ячки під час оперної вистави, звертання на ім'я і по батькові, «що твоє — то моє», порнографічні частівки, — то хіба ще не перевелося?..

Хай чорт, дідько, диявол займає Галичину, ні в якому разі більшовики. Ніякого компромісу!

Свого, тільки свого треба триматися зубами і руками, питання лише: з котрого кінця хапати за своє і що, власне… в цих апокаліпсичних часах можна визнавати за своє?

Стащина гаряча кров запрагла перепочинку, як його хочуть перевтомлені ноги чи руки. Нічого того, що сталося з нею, не забула. Нікому з тих, що її скривдили, не простила. Нічого, що надумала у своїй помсті, не зреклася.

Просто-напросто її серце перевтомилося і забажало відпочинку.

Фі, до Дунаю їй, що про неї торочать пліткарки з Мнихівки!

Хай мелють, доки час їхній не вийшов, а то либонь, скоро він урветься їм, а тоді доведеться поїдати кашу, яку самі заварили.

Відколи перестали у Сташки бушувати нерви, з'явилася в неї статечність, якої раніше не знала її гаряча натура.

Насамперед Стаха не почуває себе дівчиною, яку покинув хлопець, а жінкою, що розійшлася з чоловіком. А це велика різниця!

Багато справ, що до цього вабили Стаху, перестали тепер цікавити її. От відпала їй зовсім від серця колись така улюблена розвага, як оглядання вітрин з галантереєю і готовим жіночим одягом. Фі, не бачила вона дамської нічної сорочки чи порцелянової ноги в панчосі-павутинці!

Не займала тепер Стахи і розмова про кавалерів. Дрібними, малозначними, а то й зовсім не гідними уваги видавалися тепер Сташці страждання подруг у порівнянні з тим, що сама пережила.

Можливо, це була одна з причин, чому вона так тісно подружила з Мариською. Тепер після роботи не квапилася додому, бо там не чекав її Бронко, а волочіння з дівчатами по головному проспекту Нашого, так званій лінії А — Б, не вабило Стахи.

Воліла провести Марисю додому, а часто й допомогти їй в домашній роботі. Витягне води з криниці чи врубає дров — і то бідній жінці допомога.

Крім того, Мариська була єдина людина, з якою Стаха могла поговорити про Бронка. Не мала дівчина, як її мамунця, звички виливати душу перед першим-ліпшим, ніби помиї.

Горе Сташки було й у тому, що вона тільки тепер по-справжньому покохала Бронка. Коли впадав за нею, коли могла його мати біля своїх ніг у всяку пору дня чи ночі, то і ставилася до нього, як до цуцика, що й незваний потягнеться за ногами.

Тепер — гинула за ним.

А відомо, що немає кращих ліків для наболілого серця, як розбинтувати його і показати рану комусь щирому.

А перед ким, крім Мариськи, могла Стаха розбинтувати своє серце?

Подруги?

Має їх більше, ніж пальців на руках і ногах, але не вірить жодній з них. Надто самовпевнено в свій час твердила, що кохання для неї до Дунаю, фі, спортивна гра — і більш нічого. Надто вже нерозважливо відбивала у подруг їхніх кавалерів, надто високо дерла свого веснянкуватого носа, щоб тепер, попавши сама в біду, могла сподіватись на їхнє співчуття.

Марися була виняток чи, по-мнихівському, інша пара калош. По-перше, відчула велику вдячність до Стахи за те, що та відстояла її права перед старим. Тому трималася своєї рятівниці, наче сліпий посоха.

Воно таки правда, що від випадку з Мариською, чи, точніше, від виступу Стахи на фабриці, він став обережнішим у приписуванні авансів. Тепер і простої з технічних причин, як тут звисока називали несправність розторохканих машин, не падали, як колись, тільки на кишеню робітниць. Щиро кажучи, це таки була заслуга Сташки.

Стаха — людина справедлива. Не візьме чужої неправди на себе, але й не стане приписувати собі заслуг, які не належать їй. Вона, наприклад, дуже добре розуміє, що її пожвавлене зацікавлення громадськими справами не від раптового припливу ідейності, а від того, що її гаряча натура, перепочивши трохи, знову запрагла руху. А може, сподівалася, що саме цим знов наверне до себе Бронка?